Доступність посилання

ТОП новини

Зера Асанова: «Усі думали, що це помилка й нас повернуть додому»


День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Київ, 18 травня 2018 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Зера Асанова (Гафарова), кримська татарка, народилася в 1932 році в місті Сімферополь, вул. Інвалідна (нині вул. 8 Березня), номер будинку не пам'ятаю. Я ‒ свідок тотальної депортації кримськотатарського народу 18 травня 1944 року.

Під час спецоперації військ НКВС були виселені члени моєї сім'ї у складі: мати Сундус Гафарова (1905 р.н.), сестра Ліля Гафарова (1928 р.н.), я, Зера Гафарова (1932 р.н.). Також були виселені члени сім'ї, які жили з нами в одному дворі дідуся Сейдамета Куртієва та бабусі Азізе Куртієвої: невістка Абібе Яшлавська, онучка Ельміра Куртієва (1938 р.н.), невістка Шерифе Куртієва, онук Надир Куртієв (1937 р.н.), невістка Асіє Куртієва, онучка Шевк'іє Куртієва-Сейдаметова (1932 р.н.), онучка Шефіка Сейдаметова (1937 р.н.), внучка Сидик'а Сейдаметова (1942 р.н.).

В усіх було по 2 кімнати та веранда. У дідуся була худоба (корова, кінь), бричка і т.і. Чоловіки були хто на фронті, хто в трудовій армії.

18 травня 1944 року, ввечері, о 22 годині, сильно постукали у ворота, всіх зібрали в один будинок, офіцер прочитав наказ про виселення кримських татар з Криму.

Ми всі плакали, батьки думали, що нас ведуть на розстріл і нічого взяти не змогли

Дали на збори 30 хвилин часу та на кожну сім'ю по 1 солдату, щоб стежили за нами. Ми всі плакали, батьки думали, що нас ведуть на розстріл і нічого взяти не змогли. Дещо взяли, а все майно ‒ килими, ліжка, меблі, посуд, продукти ‒ залишилося. Через півгодини нас з квартири вигнали на вулицю, і близько 2-3 годин ми сиділи під вікнами своїх квартир, а там всередині все перевернули ‒ шукали дорогі золоті речі.

Вночі, під ранок, приїхали вантажні машини, і нас двома машинами, в яких були ще й сусіди, привезли на товарну станцію та почали вантажити у 2 яруси в товарні вагони. Не було ні туалету, ні води, ні медичної допомоги. Через 2-3 доби відкрили двері й дали баланду з солоної риби, після чого ще більше хотілося пити. У кого були продукти, ті на великих станціях виходили варити, й чимало людей залишалося на станціях, загубилися.

Торби не розв'язували, усі думали, що це помилка й нас повернуть додому

І ось наш ешелон прибув одним з перших 1 червня 1944 року до міста Шахрихана та почали розподіляти у колгоспи. На нас дивилися, як на дикунів, дали занедбані узбецькі кибитки. Влітку ті, у кого ще були золоті речі, продавали їх і годувалися завдяки цьому. Торби не розв'язували, усі думали, що це помилка й нас повернуть додому. До зими в усіх все скінчилося, міські люди нічого не саджали й почали голодувати. Комендатури продукти не видавали.

Моя мама всіх дітей здала до дитячого будинку. Сестра приїхала на зимові канікули та без дозволу комендатури відвезла нас у Ташкентську область, Орджонікідзевський район, село Кибрай. Там жив мій дядько, брат батька. Ми прожили у них 6 місяців, потім переїхали до Чирчика. Було дуже важко ‒ холод, голод. Чим тільки не займалися: і в'язали, і цукерки робили, займалися перекупництвом тощо. У 1946 році сестра закінчила навчання в зуболікарському технікумі, вийшла заміж і нас забрала до себе.

Не мала права приїжджати додому без дозволу комендатури. Приїжджала тільки під час зимової та літньої сесії

Я 3 роки не навчалася. У 1946 році знову пішла в 4 клас, закінчила 7 класів, а вчитися до Ташкента не пускають. Ледве-ледве добилася дозволу на навчання, і в 1950 році вступила до медучилища. Не мала права приїжджати додому без дозволу комендатури. Приїжджала тільки під час зимової та літньої сесії. Потім почала працювати з 1953 року в пологовому будинку акушеркою. У 1956 році, у березні, вийшла заміж, зараз маю трьох дітей і 8 онуків.

Переїхали до Криму в 1990 році. Тут теж постраждали: роботи для молоді немає, займайся, хто чим може. Збудували будинок, дітей одружили, дали їм освіту. В усіх у них є свої діти, збудували собі будинки. Старша дочка Зарема Асанова (1957 р.н.) закінчила педінститут ім. Нізамі, факультет кримськотатарської філології. Після переїзду до Криму працювала вихователем у національній групі в дитсадку, має 4 дітей. Син Зіннур Асанов закінчив у Ташкенті електромеханічний технікум, працює на хлібозаводі оператором, живемо разом. Дочка Земфіра Асанова працює медсестрою в Сакській лікарні, відділення переливання крові, має сина.

При комендантській системі за межі свого району без дозволу не можна було виїжджати. Для того, щоб поїхати до міста Андижана й привезти продукти, моя мама брала направлення до стоматолога й видаляла абсолютно здоровий зуб. І коли вона втретє приїхала, лікар сказав, що не видалятиме здоровий зуб. Мама заплакала й сказала, що комендант змусить розкрити рот і перевірятиме.

Племінників, яких здали до дитбудинку, їх мама ходила провідувати кожного дня. Жебракувала й потім провідувала наймолодшу, якій було 2 рочки. І ось одного разу вона прийшла через день, їй сказали, що дівчинка померла. Не віддали ні тіла, ні довідки про смерть, так вона й зникла. Її сестри досі чекають її, а шукати тоді вони не могли ‒ самі теж були маленькими, 6-12 років. Я, звичайно, багато чого не пам'ятаю, а люди старшого віку пішли в інший світ. Що пам'ятаю, про те й написала.

(Спогад від 5 січня 2010 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG