Доступність посилання

ТОП новини

Наджиє Гафарова: «Ніколи не забували про Крим, ми жили надією»


Під час заходів до Дня боротьби за права кримськотатарського народу та Дня пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Київ, 18 травня 2018 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Наджиє Гафарова, народилася в 1932 році в селі Кульсеїт (з 1948 року Татьянівка, нині зникле ‒ КР) К'аранайманської сільської ради (с. К'ара Найман у 1945 році було перейменоване на Криловку ‒ КР) Ак'шейхського (з 1944 року Роздольненського ‒ КР) району.

Село наше було невелике, всього 37 дворів, початкова школа, в якій я встигла до війни закінчити три класи.

Мій батько Шейх аджи носив на голові сарх (чалма, яку носили ті, хто зробив паломництво в Мекку ‒ КР), був найшанованішою в селі людиною, він двічі здійснював паломництво в Мекку. Без нього не обходилися ні народження дитини, ні весілля, ні похорон, адже наш народ ніколи не відрікався від віри. Мати поралася в господарстві. У сім'ї було шестеро дітей, я наймолодша з них.

З початку війни мій старший брат Шепіх був на фронті, другий навчався в педінституті, його згодом забрали до трудармії, сестра Сабріє жила в сусідньому селі Кучук Ас (з 1948 року Кремневе, нині зникле ‒ КР), тоді в неї вже було семеро дітей, а Нуріє, молодша сестра, вчителювала в Буюк Ас (з 1948 року Ласточкіне, нині зникле ‒ КР).

Кілька солдатів у супроводі одного односельця ходили дворами, збираючи теплий одяг, масло, яйця, навіть спечений хліб

Увечері, напередодні депортації, до нас у село заїхали чотири вантажні машини з солдатами. Кілька солдатів у супроводі одного односельця ходили дворами, збираючи теплий одяг, масло, яйця, навіть спечений хліб. У цей вечір до нас приїхали гості ‒ дві жінки з двома малолітніми хлопчиками.

О 4 годині ранку в двері сильно постукали, йшов дощ, у кімнату увійшли двоє озброєних солдатів, і, оголосивши, що нас, кримських татар, за наказом Сталіна виселяють з Криму, запропонували за 15 хвилин зібратися в дорогу, дозволивши взяти з собою по 6 кг вантажу.

Наші гості заголосили, просячись додому, діти розплакалися, їм відповіли: «Знайдете свою сім'ю потім». Мати моя попросилася в туалет, не відпустили, один з солдатів, тут же виливши на повсть воду з відра, запропонував їй. Старі наші батьки розгубилися. А ми з братом Ніджатом, якому було в той час 15 років, витягли з дому мішок борошна, але солдати все веліли віднести назад і замкнули двері на замок.

Всюди ревла худоба, вили собаки нам услід

З криком і стогоном збиралися люди в центрі села, де стояли вантажівки. Коли від'їжджали від села, було ще темно, всюди ревла худоба, вили собаки нам услід.

Проїжджаючи через село Кучук Ас, батьки захвилювалися про сестру та онуків, чоловік якої був на фронті, але було безлюдно, їх встигли вивезти до нас.

В Євпаторії на нас чекав ешелон. Тут чекали своєї долі цигани, напередодні пустили чутку, що їх розстріляють і старий циган, побачивши на голові мого батька сарх, віддав йому мішок борошна та сухарів, щоб батько помолився за нього та його сім'ю.

Жителів нашого села повантажили в другий вагон від початку поїзда. Вагон був великий, увійшло в нього 110 чоловік. У ньому до нас перевозили військовополонених, але після них вагон не обробляли. З першого дня упродовж місяця нас мучили воші, клопи та кіптява.

Їхали ми до місця призначення цілий місяць, важко було з водою, бо не в усіх був посуд, а з туалетом одні муки. Поїзд зупинявся на 10-30 хвилин на полустанках у степу, сходів у товарних вагонах не буває ‒ людям похилого віку, жінкам і малолітнім треба було допомогти спуститися й піднятися. Спорожнялися тут же біля вагона, сміливіші заходили під вагони або переходили на іншу сторону. Але були випадки, коли поїзд рушав поспішно, люди гинули під колесами.

Чи можна нагодувати 2-3 відрами супу 110 осіб?

Ми, діти, тут же збирали хмиз, розпалювали вогонь між цеглинами й на бляшанці пекли коржі. Іноді встигали їх спекти, часто їли глевкими. Згодом ці дві цеглини, бляшанку та хмиз упродовж місяця ми возили з собою. Якщо поїзд зупинявся на станції, то дядько Ібраїм з села Монтанай з двома помічниками приносили нам у відрах юшку, щі. Але чи можна нагодувати 2-3 відрами супу 110 осіб? У багатьох ні чашок, ні ложок не було, не було й солі, але наші верткі хлопчаки натрапили на неї в розбомблених складах Сталінграда.

Ніджат розшукав нашу сестру Сабріє в 61-му вагоні нашого ешелону. Не змогла вона, бідолашна, за 15 хвилин зібрати в дорогу сімох дітей. Останнього чотиримісячного загорнула в тілогрійку, яка трапилась під руки, вона служила йому й ковдрою, й пелюшками в дорозі. Не витримала дитина, померла.

На зупинках їхні тіла першими спускали з вагона, наспіх закидали камінням, сухими листям, засипали землею

​Друга половина нашого шляху була особливо складною: почалася середньоазіатська спека, скінчилися продукти, людям доконали воші, стали помирати люди похилого віку та діти. На зупинках їхні тіла першими спускали з вагона, наспіх закидали камінням, сухими листям, засипали землею, хто міг подумати, що знадобляться лопати.

Наш вагон відчепили від потягу в Джамбайському районі Самаркандської області. Нас чекали гарби, запряжені віслюками. Всіх нас повели в лазню (її ми розтопили самі), обробили наш одяг і нехитрі пожитки, поскладавши все це на гарби, ми попленталися за ними до колгоспу ім.Леніна.

Шлях не був тяжким, адже ми всю дорогу підбирали та їли досі небачений нами чорний та білий тут, зелені плоди урюка (абрикоса дрібного). Але наслідки позначилися швидко ‒ у нас почалися проноси.

Жінки-узбечки, не раз здираючи хустку з голови моєї матері, шукали під нею роги

Нас розмістили в кімнатах, де тримали шовковичних червів. Місцеве населення зустріло нас насторожено, їх попередили, що їдуть до нас людожери з очима витрішкуватими та рогами. Жінки-узбечки, не раз здираючи хустку з голови моєї матері, шукали під нею роги.

На світанку наступного дня нас повели на роботу на бавовняне поле. Діти мали щодня прополювати 15 соток бавовнику, а дорослі ‒ 20. Кожному з нас видали кетмень. Для нас, 12-13-літніх дівчаток, він був не по силах. Нерідко в нашій пресі наші співвітчизники пропонують назвати вулиці наших міст і сіл Самаркандською, Андижанською... Я згадую ті дні, коли ми, діти, ледве стоячи на ногах від недоїдання та безсилля, ненароком замість трави зрізали 1,5-кілограмовим кетменем бавовник і відразу відчували на спині удар батога, який роздавали направо й наліво наглядачі, їдучи за нами верхи на коні. Вони ж усіх, хто не виконав норму, заганяли ввечері в хауз (ставок) і били нас по голові палицями. Не вміючи плавати, ми відходили на середину хаузу або покірливо приймали побої, тулячись до берега.

Місцеві жителі навчили нас вибивати іскри, б'ючи камінь об камінь. Шакали боялися вогню

На світанку, якщо хто-небудь з нас не міг через температуру піднятися на ноги, вони примудрялися верхи на коні заїжджати в наші кімнатки й виганяти на роботу. У сутінках, повертаючись додому, ми тряслися від страху через виття шакалів, які супроводжували нас. Місцеві жителі навчили нас вибивати іскри, б'ючи камінь об камінь. Шакали боялися вогню й не підходили до нас близько.

Старих і дітей косила малярія. Через два місяці після приїзду помер від коматозної малярії мій батько, від недоїдання та малярії померли один за одним п'ятеро дітей моєї бідної сестри, а двох останніх вона змушена була віддати в дитбудинок ‒ цим врятувала їм життя. Ненадовго пережила їх і моя мама.

У перші роки депортації малярія, тиф і голод так косили людей, що не було кому ховати. Трупи вивозили на край села, скидали в яри, арики або просто накривали камінням, клаптиками одягу. Обгризені шакалами кістки нагадували про цвинтар...

Про навчання ніхто не думав. Ніхто нас не запрошував до школи, не було кому піклуватися про нас, 14-16-річних. У Криму ми встигли закінчити 2-4 класи, на цьому наша освіта й завершилося. Ми навчилися незабаром розмовляти узбецькою, стали спілкуватися тільки цією мовою. Щоб не забути свою мову, ми співали:

Коктеки йылдызларны саян олурмы?

Ах, беним бу дердиме даян олурмы?

(Чи порахує хто зірки на небі?

Чи зможе хто знести мої страждання?)

Мою односельчанку Мекке поклали до лікарні з малярією. Через два дні повідомили її сестрі, що вона померла. Сестра поїхала гарбою за трупом, але в морзі (занедбаному хліві) вона знайшла тремтячу від малярії Мекке. Цей день вони запам'ятали назавжди: був теплий сонячний день, їм назустріч трапилися машини з радісними солдатами, всім видали по одному вареному яйцю та шматочку коржа з джугари. Мекке й донині вважає 9 травня другим днем народження.

Я вижила завдяки лікарю Ользі Давидівні Шмідт. Спочатку я працювала в її присутності хінізатором, потім навчилася робити уколи, навіть у вену, розносила домівками акрихін, лікувала хворих на малярію. Але ми ніколи не забували про Крим, ми жили надією.

(Спогад від 17 грудня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG