Доступність посилання

ТОП новини

Ешреф Нафєєв: «Хто не пережив цей жах, мене мало зрозуміє»


Ілюстрація

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Ешреф Нафєєв, кримський татарин, народився 2 травня 1939 року в селі Багатир Куйбишевського району (зараз село Богатир Бахчисарайського району ‒ КР) Кримської АРСР.

Склад сім'ї при виселенні: мати Сайде Сеїтнафе (1914 р.н.), брат Наріман Сеїтнафе (1934 р.н.), брат Рефат Сеїтнафе (1936 р.н.), брат Ешреф Сеїтнафе (1939 р.н.), дочка Зеніфе Сеїтнафе (1944 р.н).

Місце проживання в момент виселення ‒ село Багатир Куйбишевського району Кримської АРСР. Будинок власний, двоповерховий, документи перед виселенням вилучила влада. Мені було 5 років.

Тоді володіли майном: підвода, фаетон, двоє коней, 3 корови, 2 бички, 42 курки, 8 качок, 9 гусей, двоповерховий будинок, ділянка присадибна 0,20 га, чаїр (дача) 0,5 га, 38 бджолиних сімей.

До Червоної армії з нашої родини ніхто мобілізований не був, оскільки батько в 1932 році, в період голоду, перехворів на тиф, а після одужання залишилися ускладнення ‒ він засинав хвилин на 10-15, де б не був. Але фізично був здоровий, міг одночасно підняти на обидва плеча мішки по 50 кг. Батько був у підпіллі, активно допомагав партизанам. Перед виселенням батька забрали до трудармії, тим самим прибрали (можливий ‒ КР) спротив сім'ї.

Ніяких подій (які можна було розцінити як підготовку до насильницького виселення ‒ КР) напередодні депортації не було, село жило звичайним, повсякденним життям.

Двоє солдатів з автоматами увірвалися в кімнату з криками: «Вставайте, зрадники!»

18 травня 1944 року, о 5 годині ранку, двоє солдатів з автоматами увірвалися в кімнату з криками: «Вставайте, зрадники!». У хаті піднявся жахливий шум, гам, плач. Діти були налякані, ворогові такого не побажаєш. Нам на збори дали 15 хвилин, при цьому весь час кричали й погрожували автоматами. Добре, що батька не було вдома. Сильний чоловік, він не зміг би спокійно спостерігати за цим свавіллям, і напевно б пролилася кров. Поки двоє солдатів, погрожуючи зброєю, квапили зі зборами, третій нишпорив кімнатами та набивав кишені.

Мама в паніці вибігла у двір. Там, притулений до стіни, стояв новий диван в біло-синю смужку, який батько привіз із Севастополя та не встиг занести до будинку. А нам, трьом братам, тато привіз м'ячики, і ми кидали їх з цього дивану, раділи й веселилися. Чи багато треба дитині? Стільки років минуло, а ця картина досі перед очима. І ось, мама зрізала верхню частину з дивана, постелила її на підлогу, наспіх накидала щось з продуктів, одягу й зав'язала вузлом. Дев'ятирічній дитині в руки дала швейну машинку, яку він навіть до машини не зміг донести ‒ забрали солдати. Сама з семиденним немовлям, іншими дітьми й вузлом в руках пішла на навантаження. На площі перед мечеттю стояла машина студебекер, в яку нас всіх повантажили й відвезли на залізничну станцію Сюрень.

Під час виселення ніякого обвинувального документа не зачитали, куди нас виселяють теж не повідомляли.

Про те, що можна взяти з собою до 500 кг речей, навіть мови не було. А що може зібрати жінка, яка бігає домом у паніці, в присутності солдатів, які голосно репетують, із немовлям на руках? А те що взяли, й те забрали.

Маму з нами, дітьми, і вузлом з пожитками до місця збору на площі перед джамі (мечеттю ‒ КР) супроводжував конвой солдат з автоматами.

Місцем збору людей була площа перед мечеттю. Якщо навіть для чогось потрібно було повернутися додому, не відпускали. Годині о дев'ятій нас почали вантажити в машини студебеккери, потім під конвоєм повезли на залізничну станцію Сюрень, а звідти вже до Сімферополя і з Криму.

18 травня з будинку були виселені 5 осіб. Чи були випадки фізичного знищення (під час зборів або вивезення виселених ‒ КР), не пам'ятаю. Я говорив вище, що батька вдома не було, його забрали в трудову армію, а то, можливо, могло б бути нещастя.

Під конвоєм нас привезли під Бахчисарай на станцію Сюрень. Там уже стояв товарняк, і нас, як тварин, під крики солдатів, які загрожували дулами автоматів, стали завантажувати, не церемонячись ні зі старими, ні з жінками, ні з дітьми. Так, наша сім'я в повному складі опинилася в вагоні. Мамі вдалося, незважаючи на те, що у неї на руках було немовля, не розгубити нас.

Умов у вагоні не було ніяких. Так я й сумніваюся, що хтось міг подумати про умови для нас. Антисанітарія була жахлива. Вагон був товарний, для перевезення худоби. Підлогу застелили прогнилою соломою, і була вона чи то солома, чи то сміття. Кількість сімей (у вагоні ‒ КР) було не менше тридцяти. Стояли, сиділи впритул один до одного. Майже в кожній родині було по двоє й більше дітей, наприклад, нас у матері було четверо. Були в вагоні й дві вагітні жінки, одна з яких народила дорогою. Туалету не було взагалі. Справляли потребу у відро та горщики, які звільнялися на випадкових зупинках. Води теж не було, ніхто в вагон її не приносив. Люди самі нею запасалися, хто як міг, під час зупинки потягу. А вентиляція в вагоні ‒ це бічні віконця, які не могли впоратися зі своєю функцією.

Деякі й відставали від поїзда

Щодо приготування їжі, знову ж таки, хто як міг. Як тільки потяг зупинявся, люди стрибали на землю, швидко збирали хмиз, дрова, розпалювали багаття й готували, що могли з того, що було. Про відправлення потягу ні гудком, ні криком не попереджали, тому часто бувало так, що люди кидали недоварену їжу, щоб застрибнути до вагона. Бувало, що деякі й відставали від поїзда, а що траплялося ними далі, залишалося тільки здогадуватися. Зупинка та час стоянки визначалися за державним розкладом, а загалом про людей ніхто не думав, час зупинки та стоянки залежав від примхи військових.

Яке могло бути ставлення до померлих? Живучи в таких умовах, а їхали ми 20 днів, люди помирали і від хвороб, і від голоду. Померлих відносили в куток вагона, відокремлений ширмою, і там вони лежали до зупинки потягу. А під час зупинки приходили санітари й несли їх у невідомість. Ось так і моя молодша сестра. Їй було сім днів від народження, коли її вигнали з рідного дому, а на дев'ятий день дороги вона померла. Під час зупинки санітари забрали її, не сказавши мамі ні куди вони її несуть, ні назви станції, де вона залишиться назавжди.

Все що було написане в постанові ДКО №5859 (було розсекречене лише наприкінці 1980-х ‒ КР), там і залишилося. Ні гарячого харчування, ні гарячої води, нічого не було. Як я вже говорив, люди самі собі все добували й про себе дбали, часом ціною власного життя. Якби з боку держави, яка так нелюдяно й одномоментно позбавила народ усього, була проявлена хоча б дещиця турботи, то, можливо, не вмерло б стільки людей за ці 20 днів дороги, та й потім теж.

Лікаря та двох медсестер не було так само, як і гарячої їжі чи окропу. Все це залишилося на папері, в тій самій постанові. Люди помирали щодня. На зупинках їх забирали в нікуди. Ховали їх, або кидали на узбіччях залізниці ‒ я не знаю. Одне тільки знаю точно: з ними не церемонилися, в окремі могили, щоб виконувати всі мусульманські обряди, не ховали.

О Аллах, ця картина досі перед очима

У дорозі ми були 20 днів. 9 червня ми приїхали на місце призначення. Весь цей час ми не знали куди їдемо. Наш потяг рухався до Узбекистану. Ми дізналися про це, коли вже прибули на місце. А прибули ми на станцію Голодний Степ, потім її перейменували на Мірзачульську. Нас ‒ голодних, обдертих, босих дітей, жінок, людей похилого віку ‒ хворих і змучених довгою дорогою, висадили на розпеченій і залитій чи то смолою, чи то мазутом платформі. Спека, босі ноги горять, діти, бабусі плачуть, жінки голосять. О Аллах, ця картина досі перед очима. Хто не бачив, хто не пережив цього жаху, мене мало зрозуміє, тому що словами передати це неможливо. Гарби з великими колесами, запряжені віслюками, нас уже чекали. Узбеки стояли й ошелешено дивилися на нас. Ми пізніше дізналися, що серед них пустили інформацію, що їдуть одноокі людожери й вони боялися, що ми накинемо на них. Але, побачивши в якому жалюгідному стані перебувають ці «людожери», вони стали давати воду, коржі. Людей, які прибули цим потягом, розподілили кого куди, а наш вагон потрапив до колгоспу «П'ятирічка». Цілісність сім'ї була збережена частково, адже молодша сестра померла дорогою.

Як я вже розповів, нас посадили на гарби й привезли в колгосп «П'ятирічка». Поселили нас в будинку, в якому не було ні даху, ні вікон, ні дверей. А підлога ‒ земляний настил. Питна вода з арика, через яку й діти, й дорослі масово хворіли на дизентерію.

Ставлення місцевих людей було дуже обережним

Ставлення місцевих людей було дуже обережним. Боялися підходити, деякі навіть виглядали з-за рогу, спостерігаючи за нами. Через кілька днів звикли.

Про наше облаштування я писав вище. У цьому, так званому будинку, оселилися ми з мамою та мамина сестра з трьома дітьми, разом вісім осіб. Водою нас забезпечував арик, а паливом, очеретом і гузапаями (висохлі стебла бавовни ‒ КР), ‒ околиці колгоспу. Про продукти та медикаменти ‒ не йшлося. Якщо людина хворіла, у найкращому випадку видужувала сама, в найгіршому ‒ помирала.

Після прибуття присадибних ділянок не дали, будівельними матеріалами для зведення будинку не допомагали. Виживав, хто як міг. Позику не видали, про те, що нам належала позика, чую вперше.

Мама працювала на бавовняному полі. Ми, троє хлопчаків, ходили за мамою й в усьому їй допомагали. Платили по 2, 3 іноді 5 копійок за кілограм бавовни, залежно від її якості. Цих грошей вистачало лише на хліб, чай та крупу.

За порушення трудової дисципліни позбавляли трудодня. А ще голова колгоспу, пам'ятаю навіть його прізвище ‒ Насіров, особисто приїжджав підводою й забирав частину вирощеного на присадибній ділянці врожаю кукурудзи або чого-небудь ще, на свій розсуд.

Випадки вербування представниками комендатури кримських татар як інформаторів бували.

Бувало, що жінки, дівчата виходили заміж за місцевих жителів, щоб не померти з голоду

Але бувало й так, що жінки, дівчата виходили заміж за місцевих жителів, щоб не померти з голоду.

Без комендантського дозволу не те що в гості, у дуже термінових справах не можна було залишати території поселення. За порушення комендантського режиму суворо карали: або тижнями тримали за ґратами, або відсилали до тюремного табору. За самовільне відлучення з місць спецпоселення в період з 1944 до 1948 року комендант карав, як хотів. Обов'язково відзначалися в спецкомендатурі: хто раз на тиждень, а хто раз на місяць. Теж на розсуд коменданта.

Після ухвалення указу Президії Верховної Ради СРСР «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов'язкового поселення» комендантський режим став ще жорсткішим, ще нахабнішим.

З нашої сім'ї карати було нікого. Мама намагалася не конфліктувати з владою, ми були маленькі, а батько ‒ в трудармії.

У перші роки від зміни клімату, антисанітарії, аричної води, комарів, голоду люди помирали сім'ями. Медикаментозної та медичної допомоги не було. Моя сім'я вціліла дивом, крім моєї сестри Зеніфе ніхто, слава Аллаху, не помер.

​Масових епідемій я не пам'ятаю, але люди помирали з різних причин, як я вже говорив, цілими сім'ями. Ховали померлих самі, іноді допомагали узбеки, відвозили небіжчиків на цвинтар своїми гарбами. Могили копали самі як могли, а голодна, знесилена голодом людина наскільки глибоко може викопати? Вночі поховання розкопували шакали, трупи, частини тіла, обгризені ними, валялись околицями поселення. 46% моїх земляків померли в перші роки депортації.

Моя сім'я голодувала. Ми вже починали пухнути від голоду, коли батько втік з трудармії та знайшов нас. Він був майстром на всі руки, умів працювати і з деревом, і з залізом. А місцева влада цінувала майстрових. Йому дали роботу в кузні, але окрім цього він виготовляв то колеса для гарб, то ручки для лопат і сокир, ходив домівками, пропонуючи свої послуги. І завжди приносив у кишені або трохи пшениці, або кукурудзи, або джугари, що могли дати місцеві жителі як оплату за послугу. Таким чином, батько нас врятував, і від голоду ніхто не помер.

Голод був масовим, люди помирали багато й часто.

У лавах Червоної армії мій батько не служив: після перенесеної хвороби, тифу, залишилися ускладнення, і його не взяли. А рідний брат матері служив, щоправда, не пам'ятаю в якій частині, і він загинув. Батька забрали в трудармію незадовго до депортації. Він пробув там кілька місяців, а потім втік. Розшукав нас через три місяці після поселення в колгоспі «П'ятирічка», а сам влаштувався в колгоспі «Андрєєв», куди перевіз нас, маму та тітку з дітьми, попередньо домовившись з головою колгоспу та комендатурою.

У місцевій школі ми навчалися, а в середніх або вищих навчальних закладах могли вчитися тільки після скасування комендантського режиму. З 1947 до 1951 року я навчався в місцевій школі, і мовою викладання була узбецька. Я дуже добре вчився, вільно володів мовою. Але після четвертого класу батьки перевели нас до російської школи в райцентр Романівка, куди ми діставалися пішки 4-5 кілометрів.

Я склав усі іспити, але мене під якимось приводом не зарахували

Обмеження виявлялися в усьому. Особисто я відчув це обмеження, коли вступав на юридичний факультет. Я склав усі іспити, але мене під якимось приводом не зарахували, а разом зі мною й інших хлопців кримськотатарської національності. Потім ми визначили в чому причина й розійшлися в інші, нижчі навчальні заклади.

Умови для розвитку нашої культури не створювалися, а якщо щось і друкувалося або створювалися танцювальні колективи, то тільки нашими зусиллями.

Національних свят, традицій та звичаїв дотримувалися таємно. Завдяки цьому ми й збереглися як нація. Тільки після скасування спецрежиму та більш-менш нормального облаштування, стало можливим відродження нашої культури.

Публічно й вільно обговорювати як між собою, так і з представниками влади питання повернення на батьківщину, в Крим, складати й надсилати листи, петиції заборонялося й кримінально каралося. Про публічні виступи мови бути не могло. Все проводилося таємно, приховано, тільки для найбільш надійних та втаємничених. Збір підписів під листами-зверненнями до Президії ВР СРСР, а також збори проводилися тільки в дуже надійних будинках.

Після виходу указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року, згідно з яким з кримських татар і деяких інших депортованих народів були зняті обмеження щодо спецпоселення, але не давалося право на повернення майна, конфіскованого при виселенні, а також право на повернення в місця, звідки ці люди були виселені, зміни не відбулися. Єдине що дав цей указ ‒ це свободу пересування. Ми змогли переїхати на інше місце проживання, влаштуватися на роботу й так-сяк налагоджувати свій побут. А в усьому іншому ми всього домагалися самі. Ні від держави, ні від місцевих чиновників допомоги не було. Якби не заважали, не ганяли б нас, як вигнанців суспільства, і того було б досить.

Сам я 30 років працював фотографом

Після скасування комендантського режиму в 1956 році середній брат батька Сеїт-Ваджип перевіз нас з колгоспу «Андрєєв» до Самаркандської області, в садвинрадгосп «Булунгур». Молодший брат батька Сеїт-Небі жив там же. Сім'я батька зібралася в одному місці. Мій батько Сеїт-Нафе був муллою та служив для свого народу.

Сам я 30 років працював фотографом, з них 15 років позаштатним фотокореспондентом районної газети. Одночасно працював кіномеханіком упродовж 20 років у Джанбаї та садвинзаводі «Булунгур». Був нагороджений значком відмінника кінематографії СРСР.

У 1989 році повернувся на батьківщину. І хоча я родом з села Багатир Куйбишевського району, оселився в селі Майське Джанкойського району, де живу й нині. Служу рідному народові муллою.

(Спогад від 19 грудня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків.

XS
SM
MD
LG