Лекції письменниці та професорки перебазованого нині до Вінниці Донецького університету Олени Стяжкіної збирають повні зали і тисячі переглядів на Youtube. Вона говорить про свободу, увагу до слів і назв та пропрацювання травм для повернення непідконтрольних територій. Радіо Донбас.Реалії поспілкувалося з науковицею на полях дискусії «Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість в сучасній Україні», що відбувалася у стінах київського центру Українського католицького університету, аби з’ясувати, чи дійсно зараз має місце криза довіри у суспільстві – і між людьми загалом, і до державних інституцій, зокрема.
– Я думаю, проблема кризи довіри є актуальною, але вона у жодному разі не пов’язана з результатами сьогоднішніх політичних перегонів, це є системна криза, в тому числі тому, що Україна має не тільки дуже важкий радянський спадок, а й радянські практики, які не завершуються.
Тобто йдеться про коло, в якому довіра як така – не інституціалізувалась і не інституціалізується, і не відтворювалась, і немає правил будування довіри. Наразі ми маємо ситуацію, з якою ми дуже мало працювали, зокрема, ми як інтелектуали, скажімо так.
– Якщо говорити про цю кризу довіри у контексті ситуації зі східними регіонами України, з конфліктом у частині Луганської та Донецької областей...
У нас є агресія Росії проти України, як наслідок – окупація, колаборація і окуповані люди
– У нас немає конфлікту в частині Луганської і Донецької областей, у нас є агресія Росії проти України, як наслідок – окупація, колаборація і окуповані люди. Очевидно, що це не є конфліктом.
– Ну, я виходжу з того, що якщо, скажімо, там є російські війська, і вони стріляють в українські війська (і навпаки), то конфлікт є.
– Але коли ми використовуємо неправильні слова, то ми маємо неправильну перспективу бачення. Тому я для себе це виробила і наполягаю на тому, щоб ми говорили правильно. «Конфлікт» як синонім «війна» – це не погано, але «війна» має бути першим словом, яким ми говоримо про ці території.
– Якщо говорити про повернення цих територій, то чи достатньо робить для цього Україна?
– Це дуже широке питання, оскільки війна – це не така собі гра комп’ютерна, це історія, де ми кожного дня ховаємо воїна, який загинув, і це кожного дня – трагедія родини чи декількох родин. Кожного дня.
Війна – це не гра комп’ютерна, це історія, де ми кожного дня ховаємо воїна, який загинув
І це означає, що для України і українських громадян треба вирішувати одразу величезну кількість проблем, і в першу чергу – працювати із власною травмою, травмою загибелі воїнів кожного дня.
Зрештою, всередині цієї травми зріє і ненависть, і неготовність сприймати інших, і якщо говорити про те, якою була риторика щодо війни у 2014 році, і якою вона є сьогодні, то очевидно, що ми як українці зробили дуже багато позитивного.
Ми відмовились від огидних, образливих і несправедливих слів щодо описання реальності окупації. Ми тепер майже не вживаємо слів, які нам були нав’язані, таких як «сепаратизм», «новоросці», «Новоросія» чи щось таке. І ми чітко розуміємо, що йдеться про окупованих людей. Але ховаючи щодня воїна, щоб дійти до такого дискурсу, треба було покласти дуже багато моральних сил.
Я вважаю, що тут ми молодці, але очевидно, що неможливо зробити всього, і ми не зробили всього ще. Але про це можна говорити годинами.
– Новопризначений голова Адміністрації президента Андрій Богдан нещодавно висловлював ідею провести референдум щодо мирних угод із Росією. Що ви про це думаєте?
Домовленості можливі після перемоги, домовленості до перемоги називаються капітуляцією
– Для мене поки що неочевидно взагалі, в чому ідея. Але домовленості можливі після перемоги, домовленості до перемоги називаються капітуляцією. І тут, мені здається, різночитань немає.
– Як на це дивляться в ОРДЛО?
– Ви хочете, щоб я вже за три дні точно знала, яка там зміна настроїв?
– Не йдеться про ґрунтовне соціологічне дослідження. Якщо, скажімо, говорити про тих людей, з якими ви підтримуєте зв’язок. Що вони кажуть?
Люди чекають на відновлення України, і коли люди чують про перемовини з Росією, вони в тому чують інтонації і підтекст капітуляції
– Люди чекають на перемогу. Люди чекають на відновлення України, і коли люди чують про перемовини з Росією, вони в тому чують інтонації і підтекст капітуляції. Це сприймається як велике горе. Люди питають: то для чого ми втратили стільки сил, очікувань, партизанської боротьби – щоб капітулювати?
– Що можуть люди тут, на підконтрольній Україні території, зробити, щоб відновити втрачені зв’язки з людьми там? Чи ці зв’язки так і не втрачалися?
– Я думаю, що ті люди, які підтримували зв’язки раніше, так само підтримують їх і тепер. Волонтери підтримують зв’язки, військові підтримують зв’язки.
Звісно, нам потрібна була б якась державна програма. Державна програма, в тому числі, з дистанційним навчанням, з розробкою якихось курсів, з можливістю вести бізнес дистанційно, зокрема, і щоб це було у законному полі, щоб люди могли не втрачати, в тому числі, економічний зв’язок з Україною. Але я думаю, що ми можемо це зробити, і це один із кроків, які можна зробити зараз.
