За п’ять років у Збройних силах України має бути три дивізіони протикорабельних ракет «Нептун». Це фактично головна зброя української армії на морі. Комплекс, за твердженням розробників, здатний вражати техніку супротивника на відстані 280 кілометрів. Журналісти проєкту Радіо Свобода «Донбас Реалії» отримали ексклюзивну можливість вивчити комплекс і ракету зблизька, а також поговорити із головним конструктором Олегом Коростельовим.
Про закупівлю комплексу українською армією
Комплекс взятий на озброєння. Є впевненість, що до Державного оборонного замовлення буде включено певну кількість машин, але поки незрозуміло із грошима. Визначаться на найвищому рівні, скільки виділити коштів – буде зрозуміло, скільки ми побудуємо таких батарей.
В одну пускову установку, з допоміжними машинами, входить 12 ракет. До прикладу, ми батареєю називаємо дві пускових установки. Якщо дивізіон – це, як мінімум, три батареї. Від трьох до шести батарей в одному дивізіоні. Це вже парафія армійської науки – як їх розташувати, надати цілевказання, визначити зони для охорони та оборони – це за військовими. Де, що і як застосовувати.
Про «Нептун» зсередини
Ядро комплексу – рухомий командний пункт. Там зосереджена уся інформація, яку отримують звідусюди і яка стосується бойової роботи. Безпосередньо запуск ракети, передачу даних здійснює пускова установка. Ще є транспортна і транспортно-заряджаюча машини.
Рухомий командний пункт – це крита броньована машина, яка дозволяє офіцерам керування отримувати завдання від вищого командування на ураження цілей. Розподіляти ці цілі, вводити польотне завдання і роздавати ці завдання пусковим установкам. Тобто командир повинен тут, у цій машині, ухвалити рішення про пуск по певній цілі.
Така машина може керувати десятьма пусковими установками
Це сучасна система, яку використовують усі. Звичайна логіка оптимального і швидкого керування для пуску і ураження цілей. Тут є засоби зв’язку, екрани, на які виводиться морська обстановка. У цьому випадку – Чорне море. Ми можемо отримати усі дані про розташування надводних об’єктів від спеціальної системи управління, яка існує у військах. Інформація може потрапляти сюди від наземної, повітряної, радіолокаційної чи супутникової розвідки. Від Генерального штабу чи штабу Військово-морських сил. Тому в комплекс не входять засоби виявлення цілей.
Електроніку і мікросхеми – ми купуємо за кордоном, тому що Україна не виробляє свою мікроелектроніку. Екрани, до прикладу, теж придбані, як і системи зв’язку, які обрали військові. Але все решта – алгоритми, системи обміну – це все наше. Зроблене нашими інженерами. Не лише КБ «Луч», але й інших підприємств.
З маршу комплекс розгортається за 15 хвилин. Тобто після цього він готовий до проведення пострілу. Якщо пускова відстрілюється, то перезавантаження ракет займає близько 7-8 хвилин. Відстріл відбувається в режимі залпу за 3,5 секунди після кожного виробу. На моніторах пускової показано стан виробів. Які системи перевірені і після натискання одночасно двох кнопок відбувається пуск.
Про розробку комплексу
Дива – не було. КБ «Луч» існує вже 55 років. Увесь час це була ракетна компанія. Тобто ми розробляли апаратуру контролю для всіх типів авіаційних ракет у СРСР. Відповідно, у нас були групи спеціалістів з цього виду озброєння.
До 2014 року ми підійшли як досвідчені розробники ракет. На той час на нашому рахунку були комплекси «Стугна» і «Корсар». Був вертолітний комплекс з дальністю польоту ракет на 8 км – кілька сотень ми продали в Азербайджан. Звісно, ракету «Нептун» не порівняти з ракетою для гелікоптера. І «Вільху не порівняти, але досвід ми отримали і розуміли усі складнощі, які нас чекають. У нас був готовий аванпроект, а отримавши гроші два з половиною роки тому ми повністю включилися в роботу і включили в неї близько двадцяти українських підприємств.
Скажу прямо – 80% тих, хто ставив перед нами завдання і супроводжував розробку не вірили, що це завершиться успіхом
Але ми знали точно. Принаймні, я точно знав, що закінчиться успіхом. В іншому разі не взявся б за таку роботу.
Нам пощастило, що в Україні уже була готова школа розробки турбореактивних двигунів. Це конструкторське бюро «Прогрес» і підприємство «Мотор Січ», яке серійно випускало турбореактивні двигуни, призначені для крилатих ракет. Ми взяли готовий продукт, пристосували його до нашої, так би мовити, аеродинаміки. Один із найважчих елементів – це головка самонаведення. Ми її успішно реалізували. Довелося вкласти дуже багато зусиль – і інтелектуальних, і фізичних, аби отримати цей продукт.
У пам’ять ракети вкладається маршрут, яким вона має летіти. Працює радіовисотомір, працює інерційна система – ми з високою точністю можемо летіти без GPS. У певній точці починає роботу головка самонаведення. Вона має захопити ціль, розпізнати її. Ціль задається не як точка – ми припускаємо, що вона може маневрувати. Усе доволі просто, але якщо спробувати кожну сходинку реалізувати, то на це піде багато років – для цього потрібні спеціалісти. В Україні вони є.
Про подальший розвиток ракети і комплексу
Ці проекти вимагають значного ресурсу. Тому все залежить від вибору РНБО, уряду, Міністерства оборони України. Від вибору правильного напрямку вкладення цих коштів. З мого боку припускати, яка версія ракети буде наступною – повітряного або морського базування – неправильно. Є військові спеціалісти з тактики застосування. Як і щодо наявності ресурсів – як багато у нас літаків чи кораблів і де краще розташувати техніку – їм видніше.
Ми всі ці питання пропрацьовуємо навіть без отримання завдання. Ми не можемо стояти на місці. Як спортсмен, який виграв одне змагання продовжує тренуватися – так і ми продовжуємо працювати.
Фокус в тому, аби кожну складову частину комплексу виробити і розробити у себе в державі
Встановивши якусь покупну частину ми ризикуємо тим, що коли нам захочеться зробити 100 ракет, а нам скажуть: «А ця частина коштує половину ракети. От зараз ми хочемо такі гроші». І все – немає проєкту. Тому головне завдання – забезпечити замкнений цикл виробництва, що ми і змогли з честю зробити.
