Донецьк vs Київ: як міста переносять війну

Війна – неможлива\реальна

Багатьом донеччанам зараз вже важко пригадати довоєнний Донецьк у його соціальній та культурній складовій.

Шикарні ресторани, вуличний бордюр із граніту, міжнародні мистецькі та наукові виставки, кришнаїти крокують зі своїми співами, новий аеропорт та залізничний вокзал, світовий футбол... Усе це не просто в минулому, а в неможливому.

У цьому Київ із Донецьком – міста-побратими.

Березневий Київ 2022 року – такий самий неможливий, як весняний Донецьк 2014-го.

Росія однаково забирає життя з двох столиць – чи то Донбасу, чи то країни в цілому.

Другого березня я йшов абсолютно порожніми вулицями Києва, на яких вже стояли блокпости побратимів з тероборони, та зловив себе на думці, що вже колись бачив таке: травень та червень 2014-го у Донецьку.

Тільки блокпости тоді були не на Хрещатику, а на Ілліча, і стояла на них не тероборона, а бойовики. А все інше – таке ж: абсолютно порожні вулиці міста і тиша, що перебивається звуками артилерії чи стрілецької зброї.

Шок пристосування

Абсолютно схожа і психологічна реакція на «початок» війни – коли та торкнулася тебе особисто.

Спочатку – шок та хаос серед населення, спроба втечі з міста, а у тих, хто лишився – поступова повна психологічна атрофія та звикання.

У Донецьку я пам’ятаю зупинку на Університетській, на якій стояло з десяток людей, що чекали на транспорт, поки з боку парка Щербакова в бік аеропорту випускали пакети «Граду». Ніхто навіть не ворухнувся.

У березні вже під вечір я йшов у розташування нашої бази в Києві, коли мені на зустріч вибіг молодий хлопець, що робив вечірню пробіжку. І це під час гуркоту російської артилерії, повітряної сирени та активних боїв.

Ввічливе місто

Ще одна схожість – це ввічливість. Абсолютно дивна, малопомітна і мінлива річ, яка зникає з міста тим скоріше, чим скоріш до нього повертається звичайне життя.

Я неодноразово писав про це ще з окупації навіть у 2015-му.

Війна згуртувала людей в окупації, і в найбільш критичні дні – коли не було, ані їжі в магазинах, ані води у крані – спостерігався не хаос та роздратування, а взаємодія і взаємодопомога між людьми.

Те саме було і у Києві протягом березня: у величезних чергах до ще працюючих магазинів чи аптек можна було почути переважно українську, а тероборону, поліцію чи військових пропускали без черги, часто ще й купували їм їжу прямо у магазині.

Все це зникає, як тільки фронт відходить від міста та відкриваються перші кафе.

Інфраструктура

До речі, щодо роботи інфраструктури. Тут є відмінність: у Києві досі закриті торгівельні центри, а в березні працювали лише продуктові магазини та аптеки.

В Донецьку було трохи інакше: сфера обслуговування у вигляді маленьких кафе залишалась у місті навіть під час потужних обстрілів (вже не кажучи про роботу Львівської майстерні шоколаду), а одяг у 2014-му продавали напівлегально.

Наприклад, пам'ятаю, як я йшов Університетською влітку 14-го і спробував зайти в добре відому мені раніше крамницю зі взуттям. Двері там виявились зачиненими, а світло вимкненим. Але вже за хвилину до мене з другого поверху спустився господар та запросив всередину. Магазин працював, але – як і більшість таких закладів у Донецьку тоді – з заходами безпеки через мародерство так званого ополчення.

Свято серед чуми: ресторани

Ще одна тема, яка однаково постала у Києві та Донецьку – повернення до життя під час війни. Причому – з однаковими оцінками та реакцією. Справа в тому, що поки йшли важкі бої за аеропорт чи Дебальцево, частина донеччан (здебільшого молодь) сиділа у кафе та смалила кальян.

Пізніше, вже в 2016-2017 роках, у Донецьку запрацювали й деякі нічні клуби, де молодь не просто танцювала під гуркіт гармат ззовні, а ще й після комендантської години. Час від часу окупаційні структури на кшталт «МГБ» чи «комендатури» уривалися в такі клуби та вивозили учасників танців на передові позиції до Спартака.

Звичайно, під час боїв за столицю у Києві нічого подібного не було. Але коли фронт відійшов від міста, а основні бої перемістились на схід, на вікенд у Києві важко знайти вільне місце в кафе та ресторанах – столики в деяких закладах бронюють за день.

Бойовики, що повертались до Донецька на ротацію з передової, часто ставили це питання у соцмережах: чому і за що ми воюємо, якщо комусь відірвало руку, а хтось в цей саме час на бульварі Пушкіна курить кальян?

Приблизно таке ж питання зараз виникає і в багатьох бійців ЗСУ, що повертаються на якийсь час до столиці.

Але якщо в Донецьку я чув повальне засудження цієї ситуації, то серед своїх українських друзів-бійців час від часу наштовхуюсь на таку відповідь: «Я воюю за це. За те, щоб вони могли сидіти в цьому кафе, водити дітей до школи та не вдягали загального трауру по всій країні, аби тривало життя».

Обстріли: хто в них винен

Нарешті, ще одна ключова відмінність, яка одразу кидається в очі тим, хто мешкав у воєнному Києві та Донецьку – це обстріли. Всі вісім років – включно з теперішнім часом – у Донецьку не припиняються суперечки, хто ж насправді обстрілює місто та навіщо.

За весь час обстрілів Києва жодного разу не постало таке питання серед містян чи навіть бойовиків: всі обстріли міста відбуваються виключно росіянами, і це тут ні в кого не викликає жодних сумнівів чи суперечок.

Станіслав Асєєв, письменник, журналіст і блогер, колишній в’язень російських гібридних сил

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов’язково відображають позицію редакції

Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода

Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://krymrgbcrlvrexoeaqjy.azureedge.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.