Доступність посилання

ТОП новини

Генерал, захисник кримських татар: українець Петро Григоренко


Генерал-майор Петро Григоренко

У його житті чітко простежуються два періоди ‒ діаметрально протилежні... У результаті напружених роздумів і спостережень за реаліями радянської дійсності він подолав шлях від благополучного радянського генерала, який пройшов війну та свято вірив в ідеали партії, до запеклого опозиціонера радянського режиму. 16 жовтня виповнилось 111 років від дня народження відомого правозахисника, одного із засновників Української та Московської Гельсінкських груп, генерал-майора Петра Григоренка.

Майбутній генерал і правозахисник Петро Григоренко народився 16 жовтня 1907 року в українському селі Борисівка Приморського району Запорізької області в селянській родині. З 1922 року ‒ член бюро комсомольського осередку в рідному селі, потім працював у залізничному депо в Юзівці, був помічником машиніста. Недовго Петро був політруком у трудовій школі та в дитмістечку для неповнолітніх правопорушників.

Потім ‒ комсомольська робота, а в 1929-1931 роках ‒ навчання в Харківському технологічному інституті. Незабаром юнак переводиться до Військово-технічної академії в Ленінграді, а потім до Військово-інженерної академії в Москві, яку закінчує 1934 року.

Петро Григоренко з дружиною Зінаїдою Михайлівною
Петро Григоренко з дружиною Зінаїдою Михайлівною

Його армійська кар'єра складається успішно: в 1934-1936 роках Григоренко ‒ начальник штабу окремого саперного батальйону в Західному особливому військовому окрузі. Втім, бездумно виконувати накази ‒ явно не для нього. За наказом начальства в цей час Григоренко керував руйнуванням трьох православних храмів, але незабаром відмовився від такої діяльності, згодом шкодуючи про скоєне.

У 1936-1937 роках Петро Григоренко ‒ командир 52-го окремого інженерного батальйону Мінського укріпрайону. На його очах відбуваються репресії на службі та роботі, він сам їх дивом уникнув, тому що був відряджений до Москви на навчання в Академію Генерального штабу, яку закінчив 1939 року.

А 1938-го в його житті стався епізод, який міг кардинально змінити його подальшу долю. Від брата Івана, заарештованого через політичні мотиви, але потім звільненого, Петро отримує інформацію про зловживання чекістів у Запоріжжі й домагається прийому в генерального прокурора Андрія Вишинського ‒ одного з режисерів показових процесів у країні 1937-1938 років, ідеолога політичного терору в країні. Це була одна з найбільш зловісних фігур сталінського періоду...

Чи треба говорити про те, чим загрожувало подібне правдошукання Григоренку... Сам він зрозумів це набагато пізніше: «Я не розумів також того, що сам ходив у цей час по лезу ножа».

Потім була служба на Далекому Сході, в боях на Халхін-Голі він був поранений під час мінометного обстрілу. Напередодні війни Григоренко ‒ офіцер у штабі 1-ї Окремої Червонопрапорної Далекосхідної армії, з 1940-го ‒ Далекосхідного фронту.

Війну він зустрів там же ‒ на Далекому Сході ‒ як командир 18-ї окремої стрілецької бригади. З грудня 1943 року він вже на радянсько-німецькому фронті, був заступником начальника штабу 10-ї гвардійської армії (2-й Прибалтійський фронт).

Зінаїда, Андрій і Петро Григоренки 1950 року
Зінаїда, Андрій і Петро Григоренки 1950 року

У лютому 1944 року Петро важко поранений і вирушив на лікування. З серпня 1944 року ‒ начальник штабу 8-ї стрілецької дивізії Четвертого Українського фронту, брав участь у боях у Карпатах. З лютого 1945 року ‒ полковник.

Пізніше враження про війну будуть відображені Петром Григоренком у книзі спогадів «У підпіллі можна зустріти тільки щурів» та в статті «Приховування історичної правди ‒ злочин перед народом». Трактування історії війни тут настільки разюче відрізнялися від офіційної версії радянської історіографії, що це стало одним із пунктів дисидентської біографії Григоренка. Утім, сталося це набагато пізніше, а поки Петро Григоренко ‒ більш ніж успішна радянська людина...

Після війни він працює в Військовій академії імені Фрунзе: спочатку як старший викладач кафедри загальної тактики; з 1949 року ‒ заступник начальника науково-дослідного відділу. Того ж 1949 року Григоренко стає кандидатом військових наук. І ось уже він начальник науково-дослідного відділу; а 1959 року отримує посаду начальника новоствореної кафедри військової кібернетики та звання ‒ генерал-майор. Григоренко керує авторським колективом основної теоретичної праці академії «Загальновійськовий бій», пише військово-наукові роботи ‒ їх у нього приблизно 60.

Він пише докторську дисертацію... але її захист так і не відбудеться. 1961 року, коли робота була вже готова, ‒ генерал-майор Петро Григорович Григоренко звільнений із Військової академії імені Фрунзе через політичні мотиви.

Починається новий ‒ кардинально інший ‒ період його життя...

Григоренко все більше переконується в необхідності суттєвих змін у політичному устрої СРСР.

Петро Григоренко
Петро Григоренко

1961 року він виступив на партконференції Ленінського району Москви з критикою Микити Хрущова, за що був переведений на Далекий Схід. Влiтку 1963 року, виконавши «ідейно-теоретичну роботу» та зміцнівши «в думці, що з керівництвом КПРС треба вступати в боротьбу, а не намагатися умилостивити його вірнопідданськими проханнями», створив «Союз боротьби за відродження ленінізму».

2 лютого 1964 року Петро Григоренко був затриманий у Хабаровську та літаком доправлений до Москви.

Антирадянські та антиурядові поняття не ідентичні
Петро Григоренко

Через десять днів йому висунули звинувачення в тому, що він «виготовив рукописний текст листівки антирадянського змісту». На допиті підозрюваний Григоренко сказав, що вважає листівки не антирадянськими, а антиурядовими: «Антирадянські та антиурядові поняття не ідентичні».

У заяві на ім'я Головного військового прокурора від 4 березня 1964 року він вказав, що слідство має довести антирадянський характер його діяльності, та клопотав про призначення у його справі «соціально-політичної експертизи». Однак 10 березня в клопотанні йому було відмовлено, натомість цього ж дня відносно нього була призначена судово-психіатрична експертиза.

У квітні 1964 року психіатрична комісія під головуванням академіка Снєжневського визнала його неосудним ‒ після чого генерала приблизно рік утримували в Ленінградській психіатричній лікарні. Рік по тому він визначенням Військової Колегії знятий із примусових заходів медичного характеру, але позбавлений звання та пенсії.

Знайомство з проблемою «покараних народів» ‒ народів, депортованих із місць споконвічного проживання в період війни, зокрема й з проблемами одного з них ‒ кримських татар, ‒ сам Григоренко пов'язував із впливом письменника Олексія Євграфовича Костеріна, з яким він познайомився навесні 1966 року. Скоро Петро Григорович став не просто спостерігачем, але активним учасником руху за повернення кримських татар...

5 вересня 1967 року був ухвалений Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який Григоренко назвав «найбрехливішим і найлицемірнішим указом з усіх виданих щодо кримських татар». У нього були вагомі підстави таким чином визначити значення цього документа найвищого органу радянської влади.

Перші ж репатріанти-кримські татари, які прибули до Криму, на собі відчули всі принади цієї «реабілітації» ‒ практично ніхто з них не зумів прописатися на батьківщині (за офіційними відомостями, 1967 року були прописані 23 кримських татарини, і це при тому, що після Указу до Криму прибуло кілька десятків тисяч кримських татар). Деякі з них залишилися жити в Криму без прописки, а більшість селилися на найближчих підступах до Криму, в українських областях і в Краснодарському краї, продовжуючи брати в облогу урядові та партійні органи.

Петро Григоренко з соратниками по демократичному руху в СРСР
Петро Григоренко з соратниками по демократичному руху в СРСР

Не менш обурливим було й те, що цей нібито реабілітаційний документ позбавив націю імені. З цього приводу Петро Григоренко в зверненні до лідерів країн ‒ учасників Будапештської наради компартій написав: «Триває, щоправда, в менших масштабах, ніж при Сталіні, але не менш обурливий геноцид... В Указі від 5 вересня 1967 року та в наступних документах їх називають: «громадяни татарської національності, які раніше проживали в Криму». Очевидно, що з таким же успіхом про угорців, наприклад, можна сказати, що вони «громадяни татарської національності, які проживають, поки що, в Угорщині».

Згадане звернення датоване 13 лютого 1968 року, а навесні того ж року в історії кримськотатарського та правозахисного рухів відбулася подія, яку дослідники вважають початком їхньої тісної взаємодії.

Точкою відліку реального співробітництва двох громадських рухів заведено вважати свято, влаштоване 17 березня 1968 року активістами кримськотатарського руху в ресторані «Алтай» на честь 72-річчя письменника Олексія Костеріна, чия стаття «Про малих і забутих», присвячена проблемам виселених народів, отримала широке ходіння в самвидаві та серед кримських татар.

Для Петра Григоренка починається зовсім інше життя ‒ повне втрат, боротьби та страждань, яких вистачило б не на одне життя...

Далі буде.

Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG