Доступність посилання

ТОП новини

Про Гордона, Шарія та майбутнє журналістики. Інтерв'ю з Павлом Казаріним


Журналіст Павло Казарін під час вручення йому Премії імені Георгія Гонгадзе. Київ, 21 травня 2020 року
Журналіст Павло Казарін під час вручення йому Премії імені Георгія Гонгадзе. Київ, 21 травня 2020 року

Павло Казарін – журналіст та публіцист, родом із Криму. Із 2004 року працював журналістом на півострові, згодом переїхав у Москву, ще до Революції гідності. Пізніше повернувся до України. Нині Казарін працює оглядачем у низці ЗМІ, зокрема в проєкті Радіо Свобода «Крим.Реалії». 21 травня він став лауреатом Премії імені Георгія Гонгадзе, нагороди для незалежних журналістів. Радіо Свобода поспілкувалося з Павлом Казаріним про журналістику, блогерство, проблеми в медіа та чому він не вважає журналістами Гордона і Шарія.

– Ви стали лауреатом премії Гонгадзе. Серед критеріїв, за якими обирали переможця, зокрема, були: інноваційність, незалежність і принципи. Який із цих пунктів нині в журналістиці можна вважати найважливішим?

Павло Казарін: Мені здається, що всі. Інтернет дуже змінив нашу реальність і нашу професію. Ми живемо в реальності, коли на зміну державній інституціональній цензурі приходить цензура добровільна. Наша професія втратила монополію на посередництво між виробниками та споживачами контенту, яка була, мабуть, років сто.

Ми сьогодні живемо в реальності, яка дуже сильно відрізняється від реальності наших батьків. Тому, я думаю, інноваційність, незалежність і якість – це ті три речі, які сучасній журналістиці мають бути притаманні рівною мірою. Тому що важливо не лише вміти створювати контент, а й доносити його до фінальної аудиторії.

– Ви почали працювати в журналістиці понад 15 років тому. Наскільки з того часу змінилася професія щодо стандартів подачі інформації?

Є велика різниця між реальністю і тим, як люди її собі уявляють

– У нашій професії дуже багато імітаторів, тобто людей, які прикидаються журналістами, та майданчиків, які намагаються прикидатися медіа, хоча такими не є. Ми живемо в дивовижний час, коли є велика різниця між реальністю і тим, як люди її собі уявляють. Я люблю наводити цей приклад: французи впевнені, що 25% їхніх співвітчизників – мусульмани, хоча насправді їх 8%. І так відбувається по всьому світу. Люди дуже часто собі уявляють реальність зовсім не так. Тому ті так звані колеги по професії, які працюють у жанрі пропаганди, в жанрі інформаційного впливу, не намагаються працювати за правилами професії, адже вони не є представниками професії.

Павло Казарін, український журналіст, публіцист
Павло Казарін, український журналіст, публіцист

«Люди шукають у медіа не стільки відповідей, скільки підтвердження власної рації»

– Часто медіа такого типу є популярнішими, ніж класичні. Що робити класичним медіа, якщо іноді вони не можуть конкурувати із фіктивними ресурсами?

– Я з вами погоджуюся. Я думаю, що сьогодні люди шукають у медіа не стільки відповідей, скільки підтвердження власної рації. Кожен сам себе занурює в «теплу ванну».

Реальність людини, яка дивиться блог Шарія і реальність людини, яка дивиться Андрія Полтаву дуже відрізняється

Раніше ми думали, що інтернет буде простором спілкування усіх з усіма, а інтернет призвів до появи таких інформаційних бульбашок.

Реальність людини, яка дивиться блог Шарія і реальність людини, яка дивиться Андрія Полтаву дуже відрізняється. Їхня аудиторія живе в різних Українах і ці України не перетинаються. Що робити в цій ситуації класичним медіа? Продовжувати робити те, що вони роблять. Адже є якась критична кількість людей у нашій країні, якій потрібно саме це, які йдуть у медіа не для того, щоб їм продавали емоцію, а для того, щоб медіа давали додаткові знання.

– А чи не здається вам, що аудиторія класичних медіа, які намагаються працювати за стандартами, постійно звужується, тому що людям цікава позиція конкретної особи?

– Так, в Україні, як і в усьому світі, є великий запит на авторську журналістику. І багато людей справді читають не медіа, а авторів. Наприклад аудиторія, яка читає Віталія Портникова, для неї не має значення, куди саме він пише – для Радіо Свобода, для «Еспресо», чи для ще якогось видання. Вона йде за ним. Так, така особливість є. Ми тут не виняток. У нас як політика дуже «вождійська», так і журналістика. Так як у політиці голосують не за політичні партії, а за конкретну особу, так і в медіа читають не стільки медіа, як конкретну персону. Але це просто особливість нової реальності, в якій ми опинилися.

– Зараз має бути більше журналістики авторської чи все ж новинної?

– Я вважаю, що в нашій країні є дуже великий перекіс в авторську журналістику, попри те, що я її сам пишу. Багато колег з інших країн вважають журналістику особистостей, авторські колонки, не найвищим жанром. В Україні все навпаки – на щастя для мене, на жаль для цеху.

Я би хотів, щоб ця девіація була трохи згладжена, щоб у нас була довіра не лише до персональних медіа-брендів. Чому так відбувається? Через потребу в довірі: коли людина намагається шукати того, на кого вона може спертися. Йому простіше довіряти конкретному Петру Сидоренку, тому що він бачить його обличчя, він стежить за ним в Instagram та Facebook. У нього народжується відчуття емоційної близькості.

«Проблема українського медіаринку – у тому, що він не ринок»

– З якими проблемами зіштовхується українська журналістика?

– В Україні геть немає медіаринку. Всі ЗМІ, які існують у нашій країні, можна розділити на п'ять категорій за типом фінансування.

  • Перше – це медіа, які фінансуються з бюджету. Наприклад у Росії – це найбільш грошовиті медіа, а в Україні навпаки. Це такі пасинки медіаринку.
  • Другий тип – це медіа, які намагаються бути бізнесом і їм дуже складно, тому що український читач не звик платити за контент.
  • Третій – медіа, які існують на європейські чи інші гранти.
  • Четвертий – це медіа, які фінансуються Кремлем і відпрацьовують кремлівський порядок денний.
  • І п’ятий тип – це медіа, які належать українським промисловим групам, це практично вся лінійка найбільших телеканалів.
Ми бідні, тому в людей немає запиту на якісну журналістику

Мені дуже симпатичні медіа, які намагаються бути бізнесом. Але проблема в тому, що ми бідні, тому в людей немає запиту на якісну журналістику. Знаєте, чому дурні, бо бідні, чому бідні, бо дурні. Тож одна з проблем, з якою зіштовхується український медіаринок, – це те, що він не є ринком. Друга проблема, на жаль, – це світогляд. На українському медіа-глобусі є Україна, трішки Росії, трішки Польщі, трішки США. А почитати, що там відбувається в Індії під час коронавірусу, чи в Японії, чи в Латинській Америці, просто немає де.

– Більш рушійною силою на сьогодні є блогерство чи журналістика?

– Блогінг від блогінгу відрізняється. Взагалі блогери можуть потіснити журналістику як мінімум у трьох жанрах: інтерв'ю, авторська колонка і репортаж. Є блогери, які практично нічим не відрізняються від класичного журналіста. А є журналісти, які не мають права так себе називати. Тому я не хочу проводити між цими сферами жорстку лінію.

Що має вплив на сьогодні? Це торгівля емоціями. Люди, які торгують не додатковими знаннями, а емоціями, мають найбільшу частку переглядів. Але чи добре це? «Джанк фуд» (нездорова їжа – ред.) завжди приваблює більше, ніж здорове харчування.

«Шарій – пропагандист, Гордон – імітатор»

– Ця межа між блогерством і журналістикою. І є частина блогерів, які називають себе журналістами. Або навпаки. От наприклад Шарій – це журналіст чи блогер?

– Шарій – це пропагандист, який відпрацьовує російський порядок денний.

– А Гордон?

– Гордон – це імітатор, який намагається прикидатися журналістом, але, насправді, працює у шоу-бізнесі. Те, що робить Гордон, – це взагалі не журналістика. А те, що він називає інтерв'ю – не інтерв'ю. Він взагалі не займається журналістикою. Він просто навчився кивати.

І в кожному своєму інтерв'ю він нам демонструє, як чудово він вміє кивати, і як він вміє занурювати будь-якого свого гостя у «теплу ванну». Він належить до того типу людей, які хотіли потрапити в шоу-бізнес через журналістику; які сідають у кадр не для того, щоб вирішити якесь завдання, а тому, що їм подобається бути в кадрі.

– Журналістику можна досі вважати «четвертою владою»?

– Мені хочеться вірити, що це так. При цьому, коли ти багато років перебуваєш у професії, в тебе виникає певне розчарування. Адже ти розумієш, що в ланцюжку між зробленим розслідуванням та порушеною кримінальною справою десь обірвалася нитка. При цьому я розумію, що в нашій країні немає інституту репутації. Сьогодні ти, умовно кажучи, береш хабар на камеру, а завтра тебе все одно переоберуть у парламент. Та попри це, я вважаю, що журналістика в нашій країні має сенс і нею справді варто займатися.

XS
SM
MD
LG