Наше завдання – розповісти світу про катування в Європі, у Донецьку – режисер «Відблиску» Васянович

ВЕНЕЦІЯ – 7 вересня у програмі основного конкурсу 78-го Венеційського кінофестивалю відбулася світова прем’єра воєнної драми «Відблиск» (Reflection) українського режисера Валентина Васяновича. Картина разом з іншими двадцятьма кінопроєктами претендує на «Золотого лева», найголовнішу нагороду Мостри. Переможців оголосять 11 вересня. Та, за словами режисера, мета вже досягнута: український кінопродукт гідно конкурує на міжнародному рівні. Як стрічку сприйняли у Венеції? Який символізм закладений у кіносценах? Чому слід продовжувати говорити про війну і як цьому допомагає авторське кіно?

На таких запитаннях зосередився Валентин Васянович в ексклюзивній розмові з Радіо Свобода одразу після прем’єри у Великій залі на острові Лідо.

– Я вже був щасливий, що фільм відібрали до основного конкурсу у Венеції. Виробництво картини тривало півтора року. А тепер прем’єра – це верхня межа моїх мрій. Чогось більшого я тут не очікую, це не спорт, де є вага, час… Рішення журі – суб’єктивне рішення, і чекати на більше – це смішно. Але те, що ми поруч з Альмадоваром (Педро Альмодовар, іспанський режисер, лауреат «Оскара»), Соррентіно (Паоло Соррентіно, італійський режисер «оскароносець») та Кемпіон (Джейн Кепміон, відома новозеландська режисерка) – це фантастика. І ми її досягли. Та головне – якою була реакція глядачів після прем’єри.

– Ви чекали на такі овації, майже 10-хвилинні?

– Мене попередили, що італійська публіка – не каннська, яка завжди аплодує в кінці перегляду. Від італійців такого важко дочекатися. І коли протягом титрів лунали аплодисменти, це було фантастично. Це значить, що люди сприйняли фільм.

– До речі, про Канни. За представлення вашого фільму змагався Каннський і Венеційський фестивалі.

– Це нормально, завжди змагаються між собою Канни, Венеція і Берлін. Венеція і Канни, бо у Франції раніше проходить конкурс, там великий маркет, вся бізнес-частина кіноіндустрії зацікавлена потрапити в Канни, щоб продати фільм. Тому там ажіотаж. Щодо, власне, програми фільмів, то у Венеції вона завжди якісна.

– Для вас як фахівця важливіше було потрапити саме на Лідо?

– Оскільки Венеція нас так гарно прийняла раніше, 2019 року ми з «Атлантидою» отримали перемогу в секції «Горизонти» за найкращий фільм, я вдячний цьому фестивалю, що нас запросили вдруге.

– Ви почуваєтеся тут серед своїх?

– Так, можна сказати, я – венеційський режисер (сміється – ред.).

– Багато хто звертає увагу на глибокий символізм вашої картини. Це справді все було продумано чи просто кожен бачить своє?

– Дійсно, все продумано. Це з’являється під час репетицій, пошуків, ти шукаєш мізансцену, і там просиш зробити те чи інше актора. Потім бачиш, що воно перегукується з якоюсь сценою, попередні відзняті сцени практично рухають тобою, я ніколи не противлюся цьому.

– Мене, наприклад, вразила часта присутність головного героя Сергія (актор Роман Луцький – ред.) на тлі великого широкого вікна своєї квартири, яке він закриває шторами після повернення з полону. Так, ніби чоловік закривається від світла, від світу у своїх важких думках після пережитого. Великі віконні стіни бачимо і на початку фільму. Скло і вікна дійсно наповнені смислом?

– По-різному можна дивитися. Через вікно із-за кордону можуть бачити відблиск кривавих подій, які у нас відбуваються. Все видно через скло. Або голуб – символ миру, побачив відблиск неба у вікні і розбився, загублена надія на мир. Поштовхом до кінопроєкту було спілкування з дочкою Нікою Мислицькою (дівчинка зіграла роль Поліни, дочки головного героя – ред.). Я разом з дружиною (Ія Мислицька – ред.) втягнули у це дітей, ми разом працюємо, я щасливий з того. Це може ще бути вікно у світ, у небо, на події, хтось може побачити світ травматичним, хтось побачить відблиск чогось іншого.

– Тобто і назва фільму символічна?

– Так. Reflection по-різному можна трактувати, дуже широке значення, в українській мові я не знайшов чіткого відповідника. Відблиск – на жаль, це прямий переклад.

– Дуже концентрують увагу глядача численні сцени без слів і відсутність музики. Як вам це вдається, рахуєте секунди, коли закрити мовчазну сцену?

– Це мій стиль, і нічого не поробиш. Я відчуваю внутрішній ритм сцени і чекаю, коли вона логічно завершиться. Тут єдиний раз використана музика, коли в машині мої герої дивляться кіно і йде дощ. Музика додає емоції цій сцені. Я проти музики, бо вона – потужний інструмент, щоб отримати емоції. Можна назнімати чого завгодно, але музика проникає в душу напряму, і тоді кіно непотрібне. Я намагаюся розповісти історію через природу кіно та візуальний малюнок. Для мене зображення, локація, фактури – це все. Не знімаємо сцену, поки на репетиціях усе не відпрацьоване. Наприклад, одна сцена з тортурами у тюрмі триває 10 хвилин, і знімали ми її 5 днів.

– Ці сцени знімали за консультаціями журналіста Станіслава Асєєва, колишнього полоненого у донецькій тюрмі «Ізоляція». Як вам працювалося і чи не пропонували йому справжньої ролі у фільмі?

– Він був не тільки консультантом, а й знявся у фільмі. Але, на жаль, я вирізав кадр з його участю. Він ще є у трейлері фільму. Під час монтажу я зрозумів, що цей шматок не рухає історію вперед, і тому прибрав його. Мені соромно перед Стасом. Але він – аналітична, фантастична людина, відкрита, з ним було приємно працювати. Так, він на знімальному майданчику консультував нас, розповідав свої історії про насильство у тюрмі.

– Це черговий фільм з головним героєм чоловіком, через якого, за вашими словами, ви пізнаєте і себе.

– Справді, такий мій інструмент роботи. Я за природою – не герой. Взагалі негероїв більшість у суспільстві. Тих, хто готовий віддати життя заради ідеї, їх меншість. Більшість людей розмірковує і не є такими сильними, які готові розлучитися із життям заради ідеї. Мені цікаво було розробити саме такого персонажа, хотілося довести його до такого ступеня деструкції… І було цікаво подивится, як він буде виплутуватися з цієї ситуації. Для мене кіно – інструмент дослідження себе і світу навколо себе.

Лікар Сергій Мельник (актор Роман Луцький – ред.) – м’який за характером, він не такий, як новий чоловік його колишньої дружини Андрій, котрого актор Андрій Римарук зіграв як справжнього героя, що сміється в обличчя смерті, і його нічим не візьмеш.

– Чи маєте на думці наступні кіноідеї і хто там буде серед протагоністів?

– Маю багато ідей, на жодній ще не зупинився, я мушу відійти від прем’єрних показів, ще на якійсь ідеї зупинюся. Чи буде знову про війну? Не знаю.

– Коли «Відблиск» з’явиться для перегляду в Україні?

– В Україні буде через рік. У нас є запрошення на різні фестивалі ще. Розумієте, це – травматичне кіно і не для широкої аудиторії. Небагато людей готові переживати такі важкі речі і замислюватися, дивитися у дзеркало, тобто на екран.

– З попередньою стрічкою «Атлантида» у вас була місія нагадати світові про війну на Донбасі. З «Відблиском» – таке ж завдання?

– Про війну можна нагадувати різним чином і різними фрагментами війни. Для мене було важливо показати, що відбувається довкола Донецька. Там відсутнє поняття права людини, а є катування, тортури, знущання. І це все у Європі, не в Сирії чи Афганістані. Пару годин літаком – і ви в епіцентрі страшних подій. Люди, це поруч, це з нами відбувається, і генератором всього є Росія.

– Деякі літератори та й ваші окремі колеги вважають, що поки триває війна, поки ця рана кровоточить, не слід про неї багато писати, знімати, а коли завершиться, тоді саме час її аналізувати. Ви, очевидно, належите до протилежного табору митців, які, навпаки, прагнуть про війну кричати.

– Художник рефлексує на болісні питання світу, війна є нашим найбільш болісним питанням. Те, що багато людей ховається від нього, це їхні проблеми, це інфантильні люди, які не хочуть жити у дорослому світі. Ти мусиш знімати кіно про важливі речі у своїй країні.

– Представляючи часто фільми на сувору тематику на міжнародних фестивалях, чи не ризикує український кінематограф створити собі образ проблематичного та важкого?

– Та ні! Це здорова тенденція, кінематограф має відкривати болючі теми, критикувати реальність, говорити про важкі речі. Це завдання авторського кіно. У нас вистачає розважального кіно, і коли його дивлюся, у мене псується настрій. Українське розважальне кіно – це трата часу для мене.

– Але авторське або артхаузне кіно далеко не всім до вподоби.

– Я раджу всім, навіть нелюбителям авторського кіно деякий час його подивитися, пересилити відторгнення, небажання співпереживати герою і впускати себе у травматичні речі. Подивитися місяць, два, пів року. Коли ти починаєш розуміти мову авторського кіно, ти відкриваєшся до світу проблем. Ти отримуєш емоційний досвід, який можна отримати лише в реальному житті, а тут ти його отримуєш з малою кров’ю, і ти вчишся сприймати складніші речі. Після цього досвіду вже не захочеться дивитися розважальне кіно. Це круто, це як слухати класичну музику: якщо ти починаєш у ній розбиратися, тебе інше не цікавить.