У чому плюси та мінуси життя в Сімферополі? Чи вважають себе сімферопольці столичними жителями? Чому молодь із усього Криму прагнула жити та навчатися в цьому місті? І чи зберіг Сімферополь свій вплив на півострові після анексії?
Про це в ефірі Радіо Крим.Реалії розмовляли з кримським журналістом, телеведучим, оглядачем Павлом Казаріним.
‒ Розкажіть про ваше життя в Сімферополі. Що вам подобалося в цьому місті?
‒ Пам'ятаю, як під час одного інтерв'ю мене запитали, яке моє улюблене місто. Як завжди, перебираєш в пам'яті щось велике, альбомне, красиве: Стамбул, Прага, Відень... А потім несподівано для себе відповів: Сімферополь. І починаю пояснювати, що я не збожеволів. Що я знаю все про Сімферополь та його недоліки. Просто в цього міста є монополія на мої дитячі спогади, там минули 30 років мого життя. Я можу прожити ще 30 років у Нью-Йорку, але ніколи там не з'явиться вулиця, на якій у мене була перша серцева травма, де у мене була перша, вибачте, бійка, де я спробував палити або вперше зрозумів, ким хочу бути. Ці дитячі спогади, як у сейфі, зберігаються в цьому маленькому повітовому місті С.
Що стосується того, яким був Сімферополь... Я пам'ятаю, що в жителів багатьох міст Криму була міська ідентичність. А в Сімферополя замість чітко вираженої міської була загальнокримська ідентичність. Можливо, тому, наприклад, гурт «Ундервуд», який родом із Сімферополя, говорив, що вони ‒ «кримський гурт». Мій знайомий казав, що якби вони були з Ялти, то, напевно, назвали б себе ялтинцями. А вони були сімферопольські ‒ то й ідентичність була не міська, а одразу регіональна.
Звичайно, для величезної кількості людей, які приїжджали до Криму на ці літні «матрацні» два тижні, на пляжі, з обов'язковим «Пантенолом» (засіб від сонячних опіків ‒ КР), Сімферополь був короткою транзитною зоною між аеропортом і залізничним вокзалом або між залізничним вокзалом і Ялтинською трасою. Все інше їм було недоступне, непомітне й, напевно, там і нічого було помічати. Я пам'ятаю, коли приїжджали друзі й просили показати місто, то в мене був скромний набір обов'язкових локацій, а потім я одразу відвозив їх у Байдарську долину, на Південне узбережжя чи Ай-Петрі.
Іншого міста в мене в запасі не було, іншого дитинства в мене в запасі не було й іншого місця, де Павло Казарін став тим, ким він став, теж не було
Але при цьому всьому в цьому маленькому сплетінні повітового сонного міста, з його центральними вулицями в три поверхи, з цими обов'язковими «человейніками» в спальних кварталах ‒ в цьому всьому для мене довгий час ховався якийсь еталон. Іншого міста в мене в запасі не було, іншого дитинства в мене в запасі не було й іншого місця, де Павло Казарін став тим, ким він став, теж не було.
‒ Сімферополь називають столицею Криму. Чи вважають себе сімферопольці жителями столичного міста?
‒ Безумовно. Столичність Сімферополя була чи не єдиною його перевагою з однієї простої причини: у нас не було моря, як у Ялти, не було національного колориту, як у Бахчисарая, або масштабної історії, як у Севастополя. Але в нас був статус столиці, а як наслідок ‒ гроші й кар'єрні можливості. Жителі інших міст їхали до Сімферополя, тому що там можна було будувати кар'єру. Якщо відняти в Сімферополя столичний статус, то, напевно, значної частки своєї привабливості в очах оточення він би одразу позбувся.
‒ Часто молоді люди з різних міст Криму хотіли навчатися саме в Сімферополі, іноді навіть не розглядали можливість вступу до вишів на материковій частині України. Як думаєте, чому?
‒ Крим ‒ це регіон із дуже сильною острівною ментальністю. Так, він півострів, але за самовідчуттям це був острів, тому хтось жартома, а хтось всерйоз повторював, що «за Перекопом землі немає». Дуже часто, коли ти питав у місцевого жителя про те, хто він, то у відповідь звучало не «українець» і не «росіянин», а саме «кримчанин».
Вважалося, що в Криму з його різноманітністю можна знайти все, що завгодно
При цьому півострів був дуже «аналоговим». Тут мало хто користувався кредитними картками, нечасто робили онлайн-покупки, це був заповідник кешу, «лампових» технологій, а місцеві жителі мало куди подорожували. Вважалося, що в Криму з його різноманітністю можна знайти все, що завгодно.
Потрібно розуміти, що Південне узбережжя Криму ‒ це такий собі курортно-туристичний «макдональдс» для приїжджих. У Криму є чимало приголомшливих і куди менш розкручених місць. Пам'ятаю, як ми починали з друзями кататися Кримом, відкривати для себе Азовське узбережжя, північно-західний Крим, північно-східний, Арабатську стрілку, Керченський півострів.
‒ Наскільки Сімферополь ‒ комфортне для життя місто? Які проблеми турбували місцевих жителів?
‒ Різні були райони ‒ у кожного свої клопоти. Але коли живеш у місті, яке для тебе рідне, то сприймаєш його як власну кімнату, в якій ти все здатний знайти на дотик. Так і Сімферополь. Ми прекрасно знали, що найкращий плов ‒ в їдальні на Василевського, найкраща шурпа ‒ в кафе «Платан», а за вином їздили в центр, у фірмовий магазин від винзаводу. І багато речей тобі просто не ріжуть око, тому що ти до них звик. І звик до того, що недоліки ‒ це пряме продовження переваг.
Ранковий Сімферополь: двірники, порожні вулиці та відсутність заторів (фотогалерея)
‒ Як сімферопольці впоралися з відсутністю моря?
‒ Від нас до Алушти було 40 кілометрів, и а до Миколаївки ‒ і зовсім 30. Дістатися можна було завжди. Але, скажу чесно: для мене Крим ‒ це не море, а в першу чергу ‒ гори. Бахчисарайський район, південно-західний Крим. У самому Сімферополі я ріс у районі центрального автовокзалу на вулиці Мате Залки. Район був на пагорбах, із яких відкривався прекрасний вид на Чатир-Даг. Досі, приїжджаючи в будь-яке місто, я мимоволі ловлю себе на тому, що ковзаю поглядом по горизонту. Якщо погляд чіпляється за якісь ландшафтні нерівності, то в мене з'являється відчуття дому.
А море для мене було факультативним. Ми вибиралися на пляж в найкращому випадку у вересні, коли основна частина туристів їхала. А гори були перманентно ‒ незалежно від пори року.
‒ Ви зачепили тему острівної ментальності кримчан. На ваш погляд, це унікальне явище?
Ми поглядали на старше покоління, яке марило Радянським Союзом і Російською Імперією, як на зникому натуру, як на людей, чиї прапори приречені бути спущеними з флагштоків
‒ Цікаво, але ця острівна ментальність часто зникала після переїзду. Поясню. В Україні є міста з дуже сильною міською ідентичністю. Це Львів, Одеса, Дніпро, Харків. Люди, які переїжджали з цих міст, зберігали свою міську ідентичність. Продовжували навіть у Києві підкреслювати, що вони одесити або львів'яни. А ось багато кримчан, які виїхали з Криму, досить швидко ставали «киянами», «москвичами», «пітерцями». Тобто регіональна ідентичність починала втрачатися відразу після того, як її носій переїжджав за межі півострова.
Тут є ще одна особливість. Крим ‒ дуже красивий і шалено різноманітний, але, з точки зору ідеології, це був заповідник прорадянської ностальгії. Напевно, в такий ностальгії зручно жити, коли тобі 50 років. А коли тобі 20, то в ній стає надзвичайно тісно. Ми поглядали на старше покоління, яке марило Радянським Союзом і Російською Імперією, як на зникому натуру, як на людей, чиї прапори приречені бути спущеними з флагштоків просто через те, що минуле має стати минулим. А в лютому 2014 року раптово виявилося, що ці старі переграли покоління дітей, і стали мейнстримом і новою нормою.
‒ Чи вплинуло на ситуацію 2014 року те, що кримські чиновники завжди звинувачували Київ у всіх бідах півострова?
‒ Думаю так. Одночасно вплинуло й те, що в Києві довгий час були готові миритися з ситуацією, коли Крим був електоральною вотчиною прорадянських партій. Довгий час українська опозиція взагалі за Дніпро не переступала. І вже тим більше особливо не прагнула проникнути в Крим і пропонувати якісь альтернативні смисли. Тому всю палітру внутрішньоукраїнської дискусії в Криму малювали ті ж «регіонали». Вони говорили: «Або ми, або злі фашисти, які прийдуть і приб'ють вас тризубом до соціального дна». Це було куди зручніше, ніж говорити про те, що альтернатива прорадянському дискурсу ‒ це проєвропейський дискурс із правами людини й почуттям власної гідності.
‒ Після російської анексії владі Криму стало все складніше пояснювати проблеми зовнішнім фактором, адже на Кремль особливо не поскаржишся. Чи можлива криза кримської влади?
Проблема Криму в тому, що категорія «сьогодні» завжди була лише плацдармом для боротьби за якесь «світле завтра»
‒ Ні, я глибоко впевнений, що ворога завжди можна знайти. Проблема Криму в тому, що в нього категорія «сьогодні» ніколи не була чимось суб'єктним ‒ воно завжди було лише плацдармом для боротьби за якесь «світле завтра». 2014 року нічого не змінилося. Спершу сказали, що потрібно подолати продуктову та енергетичну блокаду. Потім запропонували дочекатися Керченського мосту. Тепер чекають залізничну гілку цього мосту та трасу «Таврида». Після чого, ймовірно, почнуть чекати скасування санкцій. Вимагати від України пустити воду. І так далі, й так далі.
Адже це абсолютно радянська традиція ‒ коли ти кидаєш усе на вівтар боротьби за світле майбутнє, коли немає туалетного паперу, «зате ми допомагаємо своїм в Анголі». Так ось ‒ ця традиція нікуди не дінеться. А ворог знайдеться.
‒ Чи змінився Сімферополь після російської анексії Криму?
‒ Востаннє я був там улітку 2015 року на весіллі у свого друга, а після цього вже не їздив. Коли заарештували нашого колегу Миколу Семену, я зрозумів, що вікно можливостей для поїздок закрилося.
Останнім часом я дуже мало пишу про Крим. Не відчуваю за собою права коментувати побутову реальність, тому що вже не знаю її, вона мені не дана в відчуттях. Ставати «професійним кримчанином», який спекулює своєю пропискою ‒ не хочу.
Тому в мене в пам'яті є один-єдиний Сімферополь ‒ зразка 2013-2014 років. Я іноді можу ним подумки пройтися, закривши очі. Кількість кроків від під'їзду до тролейбусної зупинки, фасади будинків ‒ всі ці деталі не йдуть, вони з часом тільки стають гострішими. Моє місто тепер живе без мене й змінюється теж без мене. Так що нехай краще в пам'яті буде той, який я пам'ятаю.
