Доступність посилання

ТОП новини

Ірма Вітовська: «Українцям треба позбутися інфантилізму»


Ірма Вітовська

Акторка Ірма Вітовська – володарка двох «Золотих дзиґ». Першу вона здобула у 2019 році за роль 86-річної баби Прісі у фантастичному трилері «Брама», а другу – за роль мами Галі у ліричній комедії «Мої думки тихі».

Останню кіноакадеміки визнали найкращим фільмом 2019 року, а саму стрічку навіть запустили у повторний прокат. Сучасний період української кіноіндустрії Вітовська називає «ренесансом». Не в останню чергу завдяки державній підтримці кінематографу.

Окрім акторської кар’єри, Ірма Вітовська веде активну громадську та благодійну діяльність. Вона публічно виступає за захист української мови, допомагає армії та онкохворим. На початку російської агресії вона відмовилась співпрацювати з російськими кіновиробниками, а в березні 2020 року разом з іншими митцями закликала владу не скорочувати фінансування культури.

Пані Вітовська, як ви вважаєте, чи може бути продюсер ефективним, хорошим політиком? І чи можна взагалі застосувати якийсь продюсерський підхід у політиці?

– Я знайома з багатьма продюсерами. Дуже багато з них мають державницьку позицію. Вони могли би так само піти у політику.

Тут питання інше – світоглядної цінності. Хто би це не був, є питання: чи це державницька позиція, чи є категорична безкомпромісність у певних питаннях, що стосується держави Україна, честі її, захисту її і захисту основних засад? Оце питання можна було би розгорнути і поставити.

Можна говорити про колишнього президента і позаминулого президента, хто і звідки. Але в принципі має бути результат. Або я стою і тримаю свою країну, і за мною вся країна, і це відчуття, що я не прогнуся ні за що, незважаючи на те, що є іноді і важкий вибір, інколи страшно, інколи є шантаж, але треба все-таки. Або не йти на цю таку дорогу, не обирати тоді такий шлях, коли ти не знаєш, не вистоїш. Все! Ти одружений на країні. У тебе тепер немає ніяких друзів, родини. Це шлях державного мужа, президента. На той період, на який йде – все, немає нічого, все відходить на другий, третій план.

–​ Рік тому ви, зокрема, стримано оцінювали ті ризики, які є, перед культурною сферою через обрання президентом Володимира Зеленського. Вже в принципі рік минув. Чи вважаєте ви, що ті ризики, які ви бачили, справдилися і в якій мірі? Або ні?

– Я можу сказати, наприклад, що стосується кінематографу. Незрозумілим є уникання гострих тем і фільмів, які їх ставлять, дуже сильно історично витягають правду, наприклад, такі, як «Конотоп» (проєкт фільму «Конотоп» Ахтема Сеітаблаєва не отримав державного фінансування – ред.).

Програє держава, у якої залишається амнезійна історія

Якщо ми говоримо про те, що таке країна, то у неї повинна бути своя пропаганда і своя історична пам'ять, особливо в постколоніальній країні, де є амнезія на цю історію. Це є стратегія. Ось тут є питання відкату. Чому?! Тому що раніше ці картини були підтримані.

Це те, що стосується гострих питань. «Ми не будемо називати «війна», «ми не будемо говорити про історію», «ми не будемо зараз сильно про Голодомор»... От проєкт «Яків» теж не пройшов, про Голодомор. «Конотоп». От і все питання. Тому я як акторка реагую, що є трішки якщо не відкат, то хоча би просто така капсулізація в питанні прогресу.

Актор програє. Програє держава, у якої залишається знову ось ця амнезійна історія. Більшість громадян не отримали історичної освіти (і це справді нереально для усіх), але через візуальний контекст можна якісь сторінки витягати.

Держава не має права відкатуватися в принципових питаннях, особливо що стосується минулого

Наприклад, День пам'яті і примирення. Ми досі (вже скільки років!) не можемо зрозуміти, яку складну мозаїку має Друга світова для України. І вона абсолютно відрізняється від Росії. Абсолютно! Різні території були в різних країнах на момент початку Другої світової. Ми тільки протиставляємо Галичину, Польщу, українців, які пішли в УПА або були в польській армії. Тому що у 1939-му вони були громадянами Польщі – вони були призвані у ту армію. А тут були призвані в лави радянської армії... І тут немає поганих і хороших, тому що це трагедія. Ми маємо любити всіх і пам’ятати всіх, і оплакувати всіх, тому що не ми це починали.

Держава не має права відкатуватися в принципових питаннях, особливо що стосується минулого.

Ви відкриєте болі свої – ви допоможете російським корінним народам відкривати їхні. Там не менш трагічна ситуація. Якщо не більша. Починаючи з досвіду кріпацтва. У них 16 поколінь у тому кріпацтві. У нас – 1,5. Це просто травма тих народів.

Я не розуміюся далеко на політиці. Можливо, є якісь речі, про які ми не знаємо, можливо, це така тактика. Але якось вона дивно виглядає... Я не можу давати оцінку, чи поганий, чи хороший. Це покажете історія.

–​ В одному з інтерв’ю ви казали, що для вас таким собі секс-символом є Робін Гуд. Бо це борець за справедливість. Чи не здається вам, що українці десь за цим же принципом обрали собі президента? І чи достатньо просто забрати гроші у багатих і віддати бідним, щоб в Україні стало жити краще?

Це постколоніальне мислення ми тягнемо

– Українці взагалі люблять таку вольницю, постійно там Кармелюк, Підкова, Довбуш – всі ці герої-месники. Мені здається, що будь-яка нація має якихось таких своїх постатей, які за справедливість, за народ. Але я думаю, що це, скоріше, інфантилізм, якого нам треба позбутися. Це через довгий час відсутності державності як такої, абсолютно незалежної, автономної. Цей період дався нам дуже взнаки. І це наша спадщина. Це постколоніальне мислення ми тягнемо.

Ми робимо дуже швидко вчинок, ми його – раз, а потім ми його не можемо втримати. Ми не знаємо, що з ним робити. Нам здається, що достатньо змінити, зламати, а воно вже якось відбудується саме.

Друге – це те, що кожна наступна влада абсолютно починає все спочатку. Я вважаю, що треба припини гру у гординю. І навіть якщо влада була, можливо, ідеологічно іншою, але були якісь економічні добрі речі, треба брати добре, дякувати, визнавати це і йти далі. Я вважаю, що фахівці були за кожної влади десь, які впроваджували, і були певні якісь речі, які давали рухатися.

Треба брати щось звідти, а не починати придумувати машину. І українці, відповідно, так само реагують – розпинають свого минулого ідола і шукають собі нову цяцьку.

–​ Які, ви вважаєте, можуть бути наслідки через скорочення державного фінансування, державної підтримки культури, зокрема кіно, яке відбулося через те, що необхідно було наповнити фонд для боротьби з коронавірусом?

Культура – річ динамічна. Вона завтра буде інакшою, ніж вчора

– Я розумію, що створюється «аварійний кошик», з усіх секторів робиться якесь мінімальне урізання, хто скільки може. Ми самі знаємо, і наш культурний сектор би теж знав, що ми можемо віддати. Повірте. Але коли просто пропонують, а давайте заберемо в культури! Питання тоді: а що ж тоді буде за якісне населення, про яке ви говорите? Звідки воно візьметься?

Ми зараз говоримо, що медицина і оборонка – це святе. Особливо медицина зараз, коли такий час. Але якщо ми говоримо про дух, про те, що робить країну нацією і країну взагалі – то це просвіта і культура. Вони мотивують. Ну ще, можливо, релігія як традиційна форма, та, що, можливо, ставить якісь певні рамки і моральний кодекс, який теж допомагає.

Ми знаємо дуже добре російський або радянський весь пласт. А український так і не осилили

А культура – річ динамічна. Вона завтра буде інакшою, ніж вчора. Візуальне мистецтво завтра інше, ніж вчора. Так само музика. Так само і кіно. Все змінюється. Нові технології. Сьогодні темпоритм інший. У вас інша уява. Ви вже бачите фільми минулого інакше, ніж сьогоднішні. Бо розвивається все. І один рік простою, то нам потім надолужувати як? Ми випадемо з конкуренції. Як ми зможемо? Ми тільки ледве з фільмами догнали і прийшли на всі ці фестивалі вищої категорії. Просто кожного року у 3-4 фестивалях Україна присутня.

Як це могло у голову прийти? Це є питання креативності політичної еліти. Зате ми знаємо дуже добре російський або радянський весь пласт. А український так і не осилили. Там Тараса Григоровича, вся шкільна програма.

Ви – лауреатка «Золотої дзиґи» два роки поспіль. Ви граєте у фільмах, які представлені на фестивалях класу «А». Чи можна сказати, що зараз ви – на піку вашої кар’єри?

– Ні, я не хотіла б це сказати. Я хотіла би сказати, що в мене все-таки ще попереду великий творчий шлях. Я думаю, що це просто чергова сходинка і черговий мій експеримент. Тому що ці дві останні роботи абсолютно різні і за темпераментом, і за подачею, і за віком.

Я взагалі не ставлю крапку. Мені здається, що так звану «кардіограму» ми зробимо тоді, коли я вже не зможу говорити. Головне – щоб пам’ятати могла. Тоді я можу сказати, де той період.

А так, це знову початок. Я завжди вважаю, що кожен мій прихід до нової історії – це новий початок. Бо якщо я буду думати, що це продовження, то я не зіграю, не візьму планку.

Ви казали про те, що «Мої думки тихі» – це нетипова комедія для України, це така комедія абсурду. Але все одно й досі найкасовішими фільмами з комедій залишаються або продукція «Кварталу 95», або фільми з Дзідзьо. Як ви вважаєте, чому так? Так знімають, тому що на це є попит чи, навпаки, люди це дивляться, бо немає з чого обирати?

– Відповідаю чесно, як є. Фільми-атракціони, як я їх називаю, теж повинні бути. І я теж із задоволенням часто можу заходити і працювати в таких атракціонах. Це в усьому світі. Це справді більший обсяг сприйняття.

Фільм «Мої думки тихі» до таких не належить. І це, скоріше, все ж таки авторське кіно, яке дійшло до багатьох громадян. Є й громадяни, які не прийняли цю картину. Вони хочуть комедію, а тут нічого такого смішного, тут страждати... Дуже молоді люди, які ще не мають досвіду родинних стосунків – для них не загострилося це питання. Вони не розуміють цей досвід мами в силу віку. Вони просто заточені на екшн, на якісь яскраві, дуже зрозумілі прийоми. Вони будуть йти на атракціони. Marvel – це теж атракціон, хороший. І тому я тут не бачу питання конфліктності.

«Мої думки тихі», кадр із фільму
«Мої думки тихі», кадр із фільму

Питання інше. Чи міг би фільм дійти до більшості громадян, маючи ті ж самі технічні стартові можливості? Наприклад, ті ж самі фільми-атракціони, як, наприклад, «Скажене весілля», вони мали відразу велику кількість майданчиків на вході у перший тиждень – під 400 і більше.

Це прецедент і для кінотеатрів, і для кіноспільноти взагалі

«Думки мої тихі» мали 91 майданчик. От про це треба говорити. Якби ми мали так само 300, можливо, ми більше ніж 10 мільйонів зібрали б. Бо на другий тиждень зазвичай все йде вниз. Якщо ви дивитеся, як працює рейтинг. Завжди. Це нормальний процес – падіння. А «Мої думки тихі» (і це завдяки «сарафанному радіо», що люди почали один одному радити) йдуть вгору. Це прецедент і для кінотеатрів, і для кіноспільноти взагалі, зрозуміти, що глядач, виявляється, не ділиться на аудиторії, на сектори, що ми трошечки щось недооцінили. Виявляється, глядач, можливо, вже готовий дивитися інакше кіно, тому що «сарафанне радіо» – це найкраще радіо. Тому що він прийшов завдяки тому, що він довіряє людині, яка йому порадила. І таким чином фільм пішов.

«Мої думки тихі», кадр із фільму
«Мої думки тихі», кадр із фільму

–​ Зараз, під час карантину, актори і кіно, і театру сидять вдома, бо вони втратили роботу. Можете розповісти, наскільки захищені представники цієї професії в Україні? Я чув, що не дуже.

Багато акторів не знімаються і не мають інших робіт

– Я працюю у державному закладі, в театрі, ті, хто мають ставку, є якісь відсотки, то ми отримуємо ще тимчасово. Але, наприклад, якщо ти є фрілансер, знімаєшся у фільмах або працюєш в антрепризі, в комерційному театрі або ще десь, я думаю, що тут актори розраховують тільки на ті «подушки», які вони заробили до того.

Але в принципі і в театрах академічних, і у всіх державних воно теж дуже суттєво. Вони мало виплачують, але так, щоб просто людина могла не вмерти з голоду. Бо багато акторів не знімаються і не мають інших робіт, крім, наприклад, державних. У нас багато молодих, я знаю, ті, хто орендує житло в Києві, поїхали до батьків, тому що невідомо, на скільки це часу.

Актор, звичайно, живе від гонорару до гонорару, живе від того, що є робота чи немає роботи. Всі намагаються ще десь працювати, мати ще якусь професію або у своїй професії мати додаткові заробітки ще. Але це, мені здається, у всьому світі.

У нас, мабуть, потрібно реформувати цю галузь для того, щоб можна було говорити про зарплатні, які десь урівнюють в державних колективах акторів. Чому, наприклад, актор, який грає 18 вистав і на нього йдуть люди, він мегапотрібний усім режисерам, всі хочуть його у свою роботу взяти, а інший хтось приходить два рази на місяць, він є слабенький, справді є баласти в колективах – як їх захистити, як переформатувати? І за це дуже бояться братися. Тому що це дуже така жорстка хірургія відбудеться.

І багато акторів розуміють, бояться того, що вони можуть залишитися на вулиці. Звичайно, всі, відповідно, проти…І тут конфлікт. Бо потім це набридає тим провідним акторам, які тягнуть це: а чому я маю? І він йде на вільні хліба. І він успішний в комерційних театрах, зйомках, всюди. А театр втрачає одиницю авангардну. І цей конфлікт треба якось вирішувати.

Як ви відчуваєте от покоління нинішніх 20-річних? Якими ви їх бачите? І чи варто ділитися поколінням чимось між собою, якимось досвідом?

– В юному віці, я вважаю, всі максималісти – вони все руйнують, це руйнівники... Це ми всі проходили, ми самі такі були. А вже далі таке починається, коли в тебе родина: фух, видихнув і тепер вивчаєш, що було, як рухатися вперед.

Власне, я називаю цей вік «передача естафети між досвідом минулого і прийняттям майбутнього». І цей вік найважливіший. Активне ядро – 28–45 якраз і диктує, і веде, і більше впливає. І чим більше його якісного, тим краще і швидше ми рухаємося.

  • 16x9 Image

    Сашко Шевченко

    Журналіст проєкту «Ньюзрум» з січня 2020 року.  Співпрацював із виданнями Hromadske.ua та Детектор Медіа. У червні 2019 року пройшов двотижневе стажування у команді data-журналістики The Guardian у Лондоні. Здобув ступінь магістра журналістики в університеті City (Лондон, Сполучене Королівство). Цікавлюсь міжнародними подіями та новинами технологій. 

XS
SM
MD
LG