На рубежі ІІ і І століття до н.е. Крим із далекої околиці грецького світу раптово перетворився на один із його основних вузлів. Спочатку вперше в історії об'єднаний під однією владою, пізніше він був втягнутий у довгу й нещадну війну з Римом і, врешті-решт, увійшов до складу Pax Romana. Про те, як півострів пережив найбільшу війну в своїй давній історії ‒ читайте в новому матеріалі Крим.Реалії.
ІІ століття до н.е. принесло Криму разючі зміни. Кримська Скіфія, невеликий уламок колись могутньої кочової імперії, стала різко набирати силу. Поступово будуючи міста-фортеці й осідаючи в них, скіфи півострова переймали в сусідів навички землеробства та ремісництва, з одного боку збагачуючись, а з іншого ‒ не втрачаючи войовничості. І за кілька десятиліть Кримська Скіфія перетворилася спершу на головний біль, а потім ‒ і на смертельну загрозу Херсонеській державі. Зокрема, в першій ‒ на початку другої чверті цього століття до рук скіфів потрапили всі херсонеські володіння в Західному Криму, окрім міст Керкінітида (на місці нинішньої Євпаторії) та Калос Лімен («Прекрасна Гавань» поблизу нинішнього селища Чорноморське).
Щоб убезпечити себе, Херсонес надіслав послів на іншу сторону Чорного моря, у велике та сильне Понтійське царство, яким тоді правив Фарнак І. 179 року до н.е. між містом і царством був підписаний договір про взаємодопомогу, за яким правитель Понта клявся:
«Я завжди буду другом херсонесців і, якщо сусідні варвари виступлять походом на Херсонес або на підвладну херсонесцям країну, або ображатимуть херсонесців, і вони покличуть мене, допомагатиму їм, оскільки буде у мене час, і не задумаю зла проти херсонесців жодним чином, і не піду походом на Херсонес, не простягну зброєю проти херсонесців і не зроблю проти херсонесців нічого такого, що могло б зашкодити народу херсонеському, але сприятиму охороні його демократії за можливості, поки вони залишаться вірними дружбі зі мною, поклявшись тією ж самою клятвою».
На деякий час це допомогло, але в другій половині ІІ століття до н.е. новий скіфський цар Скілур різко активізував свою експансіоністську політику. Так, наприклад, між 140 і 120 рр. до н.е. Ольвія, великий грецький поліс на місці нинішнього Миколаєва, потрапила в залежність від Кримської Скіфії, виплачувала їй данину й карбувала у своєму монетному дворі мідяки з профілем Скілура. Але це була далека межа Скіфії, що вже там говорити про найближчі кримські землі!
Загалом, у третій чверті століття Херсонес втратив і вцілілі раніше Керкінітиду та Калос Лімен: чи то вони були взяті скіфами штурмом, чи добровільно зруйновані й залишені своїми грецькими жителями. В останнє ж двадцятиріччя були розорені й найближчі до Херсонеса садиби на Гераклейському півострові. Скіфи невблаганно наближалися до міських стін, у які зневірені громадяни вмонтували надгробні плити ‒ чи то через брак будматеріалів, чи то просячи так захисту в духів предків.
Приблизно в цей же час, між 120 і 110 роком до н.е., імовірно, після та внаслідок падіння Керкінітиди, до Херсонеса прибуває й невеликий загін понтійських військ. Він розташувався не в самому місті, а на мисі по сусідству, у гавані під назвою Ктенунт. Географ Страбон розташовував мис приблизно у 2,5 кілометрах від міської стіни, але точне місце розташування гавані невідоме ‒ вона могла бути й на заході, і навіть на сучасній Північній стороні Севастополя. На цьому місці солдати звели укріплення, що складалося зі стіни та рову, що простягалося через весь мис. Ще Страбон писав, що понтійські воїни «засипали вхід у затоку до міста, тому можна було легко пройти туди суходолом, і з двох вийшло певним чином одне місто», але створення такої дамби малоймовірне навіть у наш час, тому, швидше за все, йшлося про якийсь різновид понтонного мосту, що з'єднав Ктенунт і Херсонес. Скіфи взяли в облогу понтійське укріплення та кілька разів намагалися взяти його штурмом, але безуспішно: тільки-но вони завалювали рів соломою, як захисники розводили багаття й відбивали атаку.
Очевидно, саме облога Ктенунта стала останньою краплею, що переповнила чашу терпіння нового понтійського царя Мітридата VI Євпатора, і він надіслав Херсонесу на допомогу одного зі своїх найкращих полководців ‒ Діофанта, сина Асклепіодора, з Синопа. Так почалися Діофантові війни в Криму, що принесли воєначальнику славу, а його государю ‒ нові володіння. Традиційно цей період датується 110-107 роком до н.е., останнім часом робилися спроби змістити або розтягнути хронологію на кілька років, але загального визнання вони не отримали ‒ тому не запроваджуватимемо нововведення й ми.
Отже, швидше за все, навесні 110 року до н.е. Діофант, будучи «другом і благодійником» херсонесців і «користуючись довірою та пошаною» з боку Мітридата, прибув до Херсонеса. При цьому, наскільки можна судити, ініціатором активного наступу проти скіфів був сам полководець, який умовив царя діяти.
Перше, що зробив Діофант після прибуття до міста ‒ місцевим флотом (під керівництвом наварха Теотіма) переправився з усім військом на іншу сторону Каламітської затоки й висадився на узбережжі біля Керкінітиди. Цей маневр не приховали від нового скіфського царя Палака, який, певно, розмістився неподалік від Херсонеса. «Великий натовп» скіфів атакував Діофанта, покладаючись на раптовість і кількісну перевагу, але не так воно сталося! Швидше за все, битва розігралася на Сакському пересипі (вузькому перешийку між морем і озером Сасик-Сиваш), де перевага в кількості втратила своє значення. Хід битви нам невідомий, але полководець «мимоволі прийнявши битву, змусив утікати скіфів, які вважалися непереможними». Це була перша, але не остання перемога військ Мітридата над скіфами.
В ознаменування успіху Діофант поставив на місці битви трофей (в прямому сенсі ‒ дерево, прикрашене обладунками та зброєю переможених), відтоді й до ІІІ століття н.е. на тому місці функціонувало святилище (руїни відкриті 1974 р.). А за декілька кілометрів на схід, там, де закінчується пересип, Діофант заснував нове місто, назване ним на честь свого правителя Євпаторієм (пізніше це ім'я, отримавши жіночий рід, помилково відійде сусідньому місту). Кам'яну стелу з написом про перемогу спорудив у самому Євпаторії командир загону понтійських військ Арістонік. Зараз руїни цього поселення відомі як городище Кара-Тобе в нинішньому селі Прибережне.
Там же, в околицях озера Сасик, жила нечисленна група таврів, яка відкололася від своїх родичів у Кримських горах ще в IV столітті до н.е. ‒ їх Діофант теж «підпорядкував собі», але, швидше за все, мирним шляхом.
Закінчивши заснування міста, Діофант вирушив до Боспорського царства, де «зробив за короткий час багато важливих подвигів». Точно встановити, чим займався понтійський полководець на Боспорі, не є можливим, але дещо здається вельми правдоподібним. По-перше, ІІ століття до н.е. ознаменувалося сильним зближенням царства та Кримської Скіфії, тому перспектива скіфо-боспорського союзу була цілком реальною. Мабуть, щоб не допустити виступу боспорян на стороні скіфів, Діофант і прибув до Пантікапея. А по-друге, ще більш гіпотетично, але все одно можливо, понтійський полководець міг умовити останнього боспорського царя Перисада V залишити свою державу в спадок Мітридату. Страбон повідомляв, що кримський правитель «був не в змозі протистояти варварам, які вимагали більшої, ніж раніше, данини, тому передав свою владу Мітридату Євпатору». Однак, імовірніше, що Перисад був одружений на одній із дочок понтійського царя Мітридата V Евергета, батька Євпатора, й у нього до старості не було синів. Мабуть, тому він і розглядав нового правителя Понта, брата дружини, як можливого наступника.
Повернувшись до Херсонеса, можливо, восени того ж 110 року до н.е., Діофант поповнив своє військо добірними городянами «квітучого віку» та пробрався в середину Скіфії ‒ думаю, рухаючись вздовж сучасної дороги Севастополь ‒ Сімферополь. Скіфи після попереднього розгрому були настільки деморалізовані, що здали полководцю царські фортеці Неаполь (тодішня столиця Скіфії на території нинішньої столиці Криму) та Хабеї (локалізація дискусійна, я дотримуюся думки, що це ‒ городище Кермен-Кир біля села Мирне), найімовірніше, зовсім без бою або з мінімальним спротивом.
У результаті Діофант не тільки усунув загрозу для Херсонеса з боку скіфів, але й підпорядкував їх Понтійському царству, «за що вдячний народ вшанував його пристойними почестями, як звільнений вже від панування варварів». На цій оптимістичній ноті наприкінці року полководець вирушив додому.
Але вже наступного, 109 року до н.е. «Скіфи виявили вроджене їм віроломство, відмежувались від царя і змінили стан справ», тому всі попередні досягнення Діофанта втратили своє значення. Наскільки можна судити, Палак, який втік із Криму на північ, уклав угоду з Тасієм, царем сарматського племені роксолан, який прийшов зі степів Поволжя якраз у II ст. до н.е. й кочував навколо Азовського моря. Ймовірно, вже навесні Палак повернувся на півострів, зайняв свою столицю й оголосив про відродження незалежної Кримської Скіфії. І це настільки стурбувало Мітридата Євпатора, що він «із цієї причини знову вислав із військом Діофанта, хоча вже повернуло на зиму», тобто понтійський полководець прибув до Херсонеса пізньої осені 109 року до н.е., якраз перед сезоном штормів.
А про те, чи вдалося Діофанту здолати з'єднані скіфо-сарматські сили та відновити владу Мітридата над Кримом, ми дізнаємося наступного разу.
Далі буде
