(Продовження, попередня частина тут)
Історії Кримського ханства не пощастило двічі: в Російській імперії її писали переважно чорними фарбами, а в Радянському Союзі взагалі спробували забути. Та й жителі сучасної України, ніде правди діти, здебільшого перебувають у полоні російських міфів і помилок щодо кримських татар. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, Крим.Реалії підготували цикл публікацій про минуле Кримського ханства та його взаємини з Україною.
Історія з антиосманськими бунтами Мехмеда II та Мехмеда III Гераїв немов повторюється знову: хан Інает Герай знову відмовляє султану в покорі та прагне союзу з Польщею. Давайте конкретно на цьому випадку та на історії попередніх десятиліть відповімо на питання, що ж таке трапилося з Кримом? Чому півострів раптом виявив таку тягу до незалежності ‒ це був закономірний підсумок розвитку ханства чи просто зірки так склалися? І найголовніше ‒ чи був у Криму шанс повернути собі самостійність від Туреччини, нехай навіть за допомогою козаків і Польщі, чи в тих умовах це була утопія?
Тяга кримських ханів до незалежності була прямим наслідком кризи, що розпочалася в самій Туреччині
Так, історія Інаета Герая дуже схожа на історію його попередників, Мехмеда II та Мехмеда III Гераїв. І каменем спотикання знову стала вимога Стамбула йти в перський похід. Його бунт був недовгим і закінчився тим, що хан врешті-решт був страчений у Стамбулі за наказом султана.
Тяга кримських ханів до незалежності була прямим наслідком кризи, що розпочалася в самій Туреччині. Початок 17 століття в Туреччині ‒ це династична криза, низка змін султанів, часто насильницьких змін; це правління недієздатних султанів, по суті безвладдя, під час якого країною розпоряджалися тимчасові виконавці, які невпинно змінювалися: візири, євнухи, яничарські командири. На тлі цього стамбульський уряд усе більше потребував людських і військових ресурсів Криму, та експлуатував їх усе інтенсивніше, а для цього потрібно поставити кримських ханів під ефективний контроль і позбавити їх залишків тієї самостійності, що вони колись мали. І візирам було легко це зробити, втрутившись у династичні суперечки в самому ханському сімействі, які ‒ знову-таки, з подачі османського двору ‒ бурхливо розгорілися в Криму наприкінці 16 століття. Звідси й прагнення окремих ханів вивільнитися з-під засилля стамбульських придворних.
Про новий протекторат вголос замислювалися Газі II Герай, а потім й Інает Герай. І як такого нового сюзерена кілька разів розглядали Річ Посполиту
Однак, у тому й трагедія історії Криму, що кримські хани чудово усвідомлювали, що до повної незалежності, як це було 15 століття, Крим повернутися вже не зможе. Крим міг гіпотетично вибирати лише між двома варіантами: або новий, більш незалежний, порядок відносин з Османською імперією, або перехід під протекторат іншого сюзерена. Про новий протекторат вголос замислювалися Газі II Герай, а потім й Інает Герай. І як такого нового сюзерена кілька разів розглядали Річ Посполиту, причому, коли в 16 і 17 століттях ця ідея виникала, то вона обговорювалася з точки зору відродження щасливих часів Хаджи Герая, коли він, номінально будучи персональним васалом правителя Речі Посполитої, був при цьому абсолютно вільний і незалежний у своєму правлінні. Але це була вже, дозволю собі висловитися, анахронічна політична фантастика.
Крим, при всіх до нього гарячих симпатіях, був просто в різних вагових категоріях як за територією, так і за чисельністю населення
Чому так сталося? Крим, при всіх до нього гарячих симпатіях, був просто в різних вагових категоріях як за територією, так і за чисельністю населення, в порівнянні зі своїми куди більшими сусідами. Відповідаючи Шагіну Гераю, що денний бюджет Польщі дорівнював річному бюджету Криму, польський король, звісно, дуже перебільшував. Однак загальне уявлення про різницю в масштабах двох країн він передавав вірно. Найбільш завищені, найбільш оптимістичні оцінки чисельності кримського населення на початку 17 століття дають нам не більше мільйона чоловік, тоді як у Речі Посполитій проживало понад 10 мільйонів людей, приблизно стільки ж ‒ у Московії, а Османська імперія могла б умістити в себе їх обидві.
Із часів Хаджи Герая навколо Криму розрослися та немислимо зміцнили могутні експансіоністські держави: Османська імперія, Московське царство, серед них і Річ Посполита, хоча й не стала імперією в звичайному розумінні, теж була вже далеко не та, що 15 століття. Через різні причини всі ці держави розвивалися набагато швидше, ніж Крим, що надовго законсервував архаїчну ‒ по суті ординську ‒ систему правління й тому безнадійно відстав. Щось віддалено схоже, до речі, зумовило й деяке відставання Польщі в порівнянні з іншими країнами Західної Європи: Польському королівству теж дуже дорого обійшлося збереження архаїчної виборної монархії з неподільним засиллям феодальної родової знаті, тоді як прогрес йшов у бік абсолютизму.
Деякі з них намагалися запровадити в Криму абсолютистську османську систему, що була набагато ефективніша за кримську
Кримські хани дуже добре розуміли причину бід. Деякі з них намагалися запровадити в Криму абсолютистську османську систему, що була набагато ефективніша за кримську. Вони намагалися скасувати ординський порядок спадкування, коли трон дістався у спадок не старшому сину від батька, як у Туреччині, а старшому члену ханського роду, що давало величезний простір усіляким суперечкам і зловживанням ‒ у цьому, власне, й полягала причина міжусобиці, що закінчилася загибеллю Мехмеда II Герая. Вони намагалися досягти одноосібної влади, сильно урізавши повноваження родових беїв і знатних кланів. Однак усі такі спроби запозичити в кримську політичну практику елементи османського абсолютизму, більш прогресивного на той момент, неодмінно зустрічали дуже активну протидію як Стамбула, що не бажав втрачати важелі впливу на Крим, так і місцевої аристократії, що прагне, звісно, ж, максимально зберегти свої давні споконвічні привілеї.
Звідси й ханські бунти 16 та 17 століття: Гераї намагалися відстояти залишки своєї самостійності. Зокрема й у визначенні своїх наступників на престолі. На справжню незалежність ніхто з них не розраховував, та й зі Стамбулом поривати ніхто всерйоз не збирався ‒ хоча б через те, що з ростом сили сусідів єдине, що могло захистити Крим у разі серйозних їхніх зазіхань на півострів, була османська військова підтримка. Але ціною цієї дійсно необхідної підтримки було поступове та неухильне обмеження самостійності Криму. Це протиріччя й визначало багато в чому події епохи.
І на завершення останнє запитання, також пов'язане з Україною. Ми детально поговорили про те, як запорожці допомагали кримцям у їхній боротьбі за самостійність, але ж і самі козаки з 1625 до 1637 чотири рази піднімали повстання проти Польщі. Чи відповів Крим їм послугою за послугу, чи допоміг у сутичці з польськими військами?
Криму, що хотів залучити на свою сторону козацтво, того самого часу було невигідно сваритися з Варшавою, яку він теж хотів бачити своїм партнером
Як я вже розповідав, 1625 року Шахін Герай уклав з козаками на Дніпрі союз, інтерес козаків у цьому союзі полягав у тому, щоб у внутрішніх суперечках із польським урядом у них з'явився такий потужний союзник як Крим. Восени того ж 1625 року козаки мали військову сутичку з урядовими військами. Але якщо вони чекали на кримську допомогу ‒ то марно, тому що Криму, що хотів залучити на свою сторону козацтво, того самого часу було невигідно сваритися з Варшавою, яку він теж хотів бачити своїм партнером.
Тому кримські війська з'явилися на українських територіях, коли цей конфлікт уже закінчився перемогою уряду. І цей ханський похід відбувся не тому, що про це просили козаки, а за наполяганням османського султана, який розраховував, що хан, змушений йти в похід, буде змушений воювати з козаками, і таким чином їхній союз розпадеться. Але султан не знав, що цього разу козаки самі бажали, щоб прийшли кримці.
Словом, Крим того разу відмовився бути інструментом у суперечках короля та козацтва, тому що Криму була потрібна дружба з обома сторонами цього внутрішнього конфлікту. Але перш ніж засуджувати кримців за те, що вони не виправдали очікувань своїх запорізьких партнерів, краще, напевно, чисто з гуманних міркувань порадіти, що кримськотатарська кіннота ухилилася від вилазок на територію України. Тому що такі походи, навіть союзницькі, навіть спрямовані суто на спільне з козаками протистояння з польськими військами, неодмінно супроводжувалися розоренням і грабунком непричетних до козацьких проблем віддалених українських сільських територій. Уже з тієї причини, що кримські воїни йшли в похід без всякої платні, зі своєю зброєю та зі своїми кіньми, й було просто немислимо не поживитися в поході трофеями, тому що власні витрати на похід бійцю потрібно як мінімум окупити, не кажучи вже про потреби в годуванні та хоч якійсь винагороді. Наприклад, той же самий похід початку 1626 року, якого козаки так бажали та який кількома загонами навіть супроводжували самі ‒ під час нього Мехмед III Герай розграбував до 200 сіл на Галичині та Волині. Та й з епохи Хмельниччини ми теж згадаємо чимало випадків, коли союзницька допомога мала такий ось зворотний бік. Така була військова тактика епохи, козаки усвідомлювали це, але вважали, що користь від військового співробітництва з Кримом переважує ці, як сказали б зараз, неминучі супутні втрати.
У стратегічному відношенні значення цих перших кримсько-козацьких спілок було дуже вагомим
Тобто, в тактичному, чисто військовому плані козаки не отримали тоді від Криму очікуваної переваги в своїй суперечці з королем ‒ та й наївно було б очікувати, що отримають. Однак у стратегічному відношенні значення цих перших кримсько-козацьких спілок було дуже вагомим. По-перше, тому що закладалася основа таких спілок, уже по-справжньому тактичних, у майбутньому. Власне, саме з 1620-х років йдуть витоки куди більш масштабних і результативних альянсів 1640-50-х рр. По-друге, подібність дипломатичної взаємодії з Кримом надзвичайно підвищувала престиж козацького стану ‒ по суті, сусіди тепер зверталися до них мало не як до окремої держави, про що раніше не можна було й мріяти, і це було дуже серйозною заявкою на автономію козацтва та їхнії територій в очах центрального уряду, з яким якраз тривала гостра суперечка про таку автономію. Тобто, в цілому, сам факт міжнародного співробітництва українського козацтва вельми посилив його політичну вагу й авторитет і тому, безумовно, мав дуже позитивне значення для козаків.
Козаки, які визволили хана, негайно отримали свою чималу грошову й матеріальну винагороду, ханський похід 1626 року було сплачено зібраними на Західній Україні трофеями
При цьому треба відзначити один важливий момент (на який, можливо, навіть доречніше було б звернути увагу ще на початку відповіді): надавши партнеру допомогу, сторони зовсім не очікували, що той зобов'язаний відповісти на люб'язність згодом. Тобто, постановка питання ‒ чи відплатили згодом кримці українцям за, наприклад, Карасубазарську перемогу або за звільнення хана з облоги, не ставилося. Тому що свою нагороду сторони отримували відразу й безпосередньо в процесі допомоги: козаки, які визволили хана, негайно отримали свою чималу грошову та матеріальну винагороду, ханський похід 1626 року був оплачений зібраними на Західній Україні трофеями тощо. Після цього ніхто нікому не вважався винним, і термін «послуга за послугу», мабуть, звучить стосовно до тих часів дуже сучасно.
Опишу показовий епізод з кампанії 1628 року: вперше в історії подолавши Перекоп, пробившись до самого Бахчисарая та врятувавши хана з облоги, козаки, відпочиваючи, ділилися один з одним приємним відкриттям: Крим, виявляється, далеко не настільки неприступний, як здавалося. Крим, на їхнє здивування, виявився навіть більш податливим і вразливим, ніж Московія, куди деякі з цих бійців свого часу ходили воювати разом із польським військом. Козаки виражалися в тому дусі, що, мовляв, зараз ми служимо нинішньому хану, і свої зобов'язання перед ним ми виконаємо, але потім, якщо ситуація зміниться, треба буде навідатися сюди ще раз ‒ тим більше що це, як виявилося, не так і важко.
І дійсно, найближчими роками, коли Мехмед III Герай був уже переможений і втік на Дніпро, козаки з його відома та в його інтересах завдали з Дніпра кілька найсильніших ударів по кримському узбережжю. Вони розграбували фортецю Мангуп-Кале, що вважалася неприступною, і знову підійшли від берега майже до самого Бахчисарая, принісши чимало клопоту суперникові Мехмеда III, Джанібеку Гераю. Щоправда, до самої столиці їм вступити більше так і не вдалося, але в цьому випадку важливішим є той факт, що партнерів, так би мовити, тримали напоготові, пильно відзначаючи діри в обороні союзника, який завтра ‒ як неодмінно й відбувалося ‒ союзником вже не був.
А в цілому, підбиваючи підсумок, можна сказати, що сторони не залишилися в претензії одна до одної. Тому що ‒ хай і не в повній мірі, але хоча би частково ‒ вони успішно допомогли одна одній вирішити частину тих завдань, що кожен партнер ставив перед собою. І це відкривало їм шлях до подальшої взаємодії та співпраці, нові приводи до якої з'явилися вже досить скоро.
Далі буде.
Текст уперше був опублікований Крим.Реалії в лютому 2018 року.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
