Що втрачає Україна з відходом із політики Ангели Меркель?

У 2005 році Ангела Меркель стала першою жінкою-федеральним канцлером Німеччини, займала цю посаду майже 16 років і відмовилась брати участь у виборах 2021 року. Вона зустрічалася і працювала із чотирма українськими президентами та стала рушійною силою ухвалення Мінських домовленостей, але не зупинила або не змогла зупинити будівництво «Північного потоку-2» – спільного проєкту Росії та Німеччини, який почали активно будувати вже під час війни на Донбасі й після окупації Криму Росією. Радіо Свобода поставило українським політологам запитання щодо значення Меркель для України, її ролі в переговорах у «нормандському форматі», будівництві газопроводу, що може «вбити» український газовий транзит, та інтеграції України до Євросоюзу.

БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

Крим.Реалії запустили оновлений новинний додаток

Євген Магда, директор Інституту світової політики

– Як можна оцінити ставлення Ангели Меркель до України впродовж цих років? Як воно змінювалось?

– Ставлення Ангели Меркель до України спирається, перш за все, на інтереси Німеччини. Було б дивно, якщо було б інакше. Я не бачу суттєвої зміни між 2008 роком, коли Німеччина і Франція торпедували можливість отримання ПДЧ Грузією і Україною, та 2021 роком. Навіть попри те, що між цими подіями лежить 2014 рік як початок російської агресії проти України.

Меркель, з одного боку, достатньо переконливо говорила Путіну про те, що той не може захопити Україну, але й не зробила нічого від неї залежного, щоб Україна, наприклад, купувала німецьку зброю. Це спирається на її розуміння німецьких інтересів.

Думаю, справа в тому, що Німеччині це не болить. Вони продовжують вирішувати питання інтеграції східних земель і продовжують водночас бути економічним лідером Європи. Німеччина не хоче бути військово-політичним лідером Європи, вона з відомих причин не є постійним членом Ради безпеки ООН. Але те, що в економічному сенсі їм вигідно співпрацювати з Росією, як джерелом енергоресурсів, і ринком збуту німецьких товарів із високою доданою вартістю, це очевидно.

Чому Меркель поїхала до Джо Байдена і переконувала його погодитися на «Nord Stream-2» («Північний потік-2»)? Тому що товарообіг Німеччини і США десь 150 мільярдів (доларів), а України і США – десь 4 мільярди. Кого слухатимуть?

– Як Ангела Меркель впливала на будівництво «Північного потоку-2» Чи намагалась вона якось зупинити чи навпаки підтримувала його будівництво?

– Меркель хоче водночас завершення «Nord Stream-2» і його успішної експлуатації, й одночасно говорить про збереження транзиту через Україну. Це мені нагадує, що Меркель, яка, як відомо, боїться собак, готова погладити собаку, але лише опудало. Її дії спираються виключно на німецькі інтереси, вона не давала присягу захищати Україну.

– Яку роль грала Ангела Меркель у переговорах у «нормандському форматі»? Чи зміниться тепер поведінка Німеччини?

– Наскільки я розумію, саме Меркель запропонувала Віктора Медведчука як посередника для обміну полоненими. Вони з Путіним це обговорювали.

По-друге, наступний канцлер, а я думаю, що це буде або Армін Лашет чи Олаф Шольц, буде більшим «путінферштеєром», ніж Меркель. Принаймні тому, що в них за спиною не буде такого потужного політичного стажу, який є у неї.

Після того, як «зелені» об’єктивно втратили шанси отримати свого канцлера, то говорити, що «Nord Stream-2» буде запущено можна вже в доконаному часі, але це відбудеться вже наступного року, а не цього.

– Що зробила Ангела Меркель для інтеграції України до ЄС або окремих структур ЄС?

– Я думаю те, що Німеччина є одним із найбільш провідних партнерів України, – це свідчення того, що такі дії здійснені. В усякому разі вона не ставила палки в колеса німецькому бізнесу. Все залежить виключно від нас – якщо Україна реально діятиме, то жодна Меркель чи Макрон не зможуть поставити нам палки в колеса. Ображатись завжди можна тільки на себе. І хвалити за досягнення теж треба в першу чергу себе.

Володимир Фесенко, голова Центру прикладних політичних досліджень «Пента»

– Як можна оцінити ставлення Ангели Меркель до України впродовж цих років? Як воно змінювалось?

– Ближче і більш активно Меркель стала займатись українською проблематикою після 2014 року внаслідок відомих подій. Ставлення Меркель до України, думаю, було неоднозначним. З одного боку, вона, як і більшість західних політиків і державних діячів, симпатизувала демократичним перетворенням в країні. Вона співчувала нам як жертві російської агресії і допомагала активно. Зокрема серед усіх європейських політиків вона найбільш активно брала участь у розв’язанні конфлікту на Донбасі.

Але треба розуміти певну подвійність – не Меркель, а інтересів Німеччини в зовнішній політиці. Відносини з Росією з цілої низки причин для них важливіші, ніж відносини з Україною. І це не примхи Меркель, це стосується «Північного потоку», торгівлі з Росією і так далі. Тому була подвійність у політиці Меркель – вона підтримувала санкції проти Росії за війну на Донбасі, не визнавала анексію Криму, але в той же час проводила стосовно Росії достатньо гнучку політику.

– Яку роль грала Ангела Меркель у переговорах у «нормандському форматі»? Чи зміниться тепер поведінка Німеччини?

– Вирішальну роль. Після відходу Меркель залишиться лише один політик, який був хресним батьком Мінських угод. Усі інші позбулися посад – і Порошенко, і Олланд, і незабаром Меркель. Залишиться лише Путін. Інерційно Мінськими угодами займатимуться, але саме Меркель була рушійною силою переговорів.

В останні роки вона зрозуміла чи відчувала, що це глухий кут, що не можна досягти миру через реалізацію цих угод. Але все одно це її дітище, вона боролась за їхню реалізацію, була стороною пошуку компромісу.

Зараз відбудеться певна політична девальвація Мінських угод – вони залишаться, звісно, як нагадування, що треба вести переговори. Але без Меркель я не знаю, хто може бути рушійною силою.

– Ангела Меркель і «Північний потік-2 – чи можна говорити про її підтримку України в цьому питанні? Наскільки це було конфліктне питання для неї?

– Один із головних принципів німецької політики – інтереси німецької економіки. Свого часу в німецькому МЗС мені про «Північний потік-2» говорили: «Це не рішення німецького уряду, це інтереси німецької економіки».

При цьому в Меркель була подвійність – вона поєднувала санкції проти Росії і водночас гнучкість політики. Вони страхувалися – це не безпринципність, а німецький прагматизм. Свої інтереси вони ставили вище, а щодо українських інтересів – їх згадували, коли ми про це нагадували. Ось почав нагадувати Володимир Зеленський про «Північний потік» – є реакція. А раніше ми кілька років про це мовчали, і вони не згадували.

– Що зробила Ангела Меркель для інтеграції України до ЄС?

– Я не думаю, що це було для неї пріоритетом – переговорами щодо Угоди про асоціацію Україна-ЄС більше займались у Брюсселі, Меркель не заважала, в принципі підтримувала їх. На відміну від ситуації із ПДЧ НАТО для України в 2008 році вона не ставила перешкод.

Ігор Тишкевич, експерт Українського інституту майбутнього

– Як можна оцінити ставлення Ангели Меркель до України впродовж років, коли вона була при владі?

– Ангела Меркель – це німецький політик і цілком логічно, що для неї головними є інтереси власної держави. Перше – це інтереси Німеччини економічні, друге – інтереси Німеччини безпекові, третє – реакція на створення майбутніх загроз на кордоні Євросоюзу.

– Яку роль грала Ангела Меркель у переговорах у «нормандському форматі»?

– Є позиція Німеччини, яка поки що незмінна. Є економічно-політична вага Німеччини, яка також поки незмінна. І лише третій фактор – це особливості характеру Ангели Меркель, яка може бути людиною, що твердо стоїть на власних умовах.

Якщо ми говоримо про «мінський формат», то її позиція була дуже проста – давайте підемо шляхом маленьких кроків Мінськими домовленостями, якщо нема будь-яких інших. Ангела Меркель говорила, що немає альтернативи «Мінську», і це в тому числі недопрацювання українських еліт, що не запропонували кращий варіант. Шукаючи компромісну позицію між Росією і Україною, Німеччина пропонувала різні кроки – миротворці на Донбасі, поширення мандату ОБСЄ, «формула Штайнмаєра»… Вона з різних боків підходила – частина була неприйнятна для Росії, частина – для України. Ну і зараз маємо «кластерні плани».

– Ангела Меркель і «Північний потік-2» – чи можна говорити про підтримку України в цьому питанні?

– З самого початку «Північний потік-2» – це спільне підприємство Німеччини та Росії. Попри місце реєстрації в Швейцарії. Тому з самого початку Меркель була за цей проєкт. Від самого початку дотепер вона говорила, що це – економічне питання, а газ не має бути частиною політики. Це грає в обидві сторони – з одного боку, вона говорила, чому «Північний потік-2» має бути збудований, а з іншого – що транзит газу через Україну має бути збережений.

Чи це Німеччина запроваджувала санкції проти «Північного потоку-2»? Чи це все ж таки були Сполучені Штати. Були застереження ЄС щодо сертифікації проєкту, були дискусії в Євросоюзі, чи підпадає «Північний потік-2» під «анбандлінг» (система внутрішньої корпоративної реорганізації, що призначена для розділення видів бізнесу: видобутку, постачання, транспортування) і в результаті маємо компромісну позицію. Навіть із точки зору розподілу постачальника й власника під цю норму підпадає лише 54 кілометри трубопроводу, які проходять німецькими територіальними водами, в ЄС.

– Що зробила Ангела Меркель для інтеграції України до ЄС?

– Вона де-факто була тою силою, що стимулювала запуск Угоди про асоціацію – без позиції Німеччини це було б неможливо апріорі. За часі Революції гідності німецькі політики, в тому числі Меркель, робили пропозиції Януковичу – що зробити, щоб це відбулось. З іншого боку, Меркель не пручалася зростанню серед європейських політиків позиції, що Україні дуже довго йти до повноцінного членства в Євросоюзі.

Володимир Горбач, політичний аналітик Інституту євроатлантичного співробітництва

– Як можна оцінити ставлення Ангели Меркель до України впродовж цих років?

– Її ставлення до України було помірним і стриманим. З одного боку, Ангела Меркель приділяла значну увагу Україні – здійснювала візити сюди, контактувала з українськими лідерами – починаючи з Ющенка й Януковича. Але у мене складалось таке враження, що головною метою навіть не Меркель, а всієї східної політики Німеччини, були кращі стосунки з Росією, а не з Україною чи іншими державами регіону. В світогляді німецьких політиків, і Меркель не виключення, стосунки з Києвом сприймались через призму відносин із Москвою. І це, на мою думку, було головним стримувальним фактором у розвитку українсько-німецьких відносин.

Наприклад, блокування ПДЧ НАТО для України й Грузії в 2008 році – це один із доказів подібного ставлення. Якщо Росія проти, Німеччина також не наполягатиме. Якщо Росія займе якусь позицію, що може зашкодити інтересам німецького бізнесу, то політики зупиняються. Події 2014 року в Україні емоційно могли вплинути на Меркель, але стратегічно не вплинули на політику Німеччини.

– Яку роль грала Ангела Меркель у переговорах у «нормандському форматі»?

– Ангела Меркель зіграла провідну роль в ухваленні Мінських домовленостей, які стали формою умиротворення агресора. Справедливою відповіддю було б покарати агресора, але натомість Меркель намагалась історію з російською агресією затерти, нав’язуючи Україні Мінські домовленості, в тому числі на російських умовах. Там не йшлось про покарання агресора – карати Росію вони вирішили з ініціативи Обами через економічні санкції – дуже м’яким способом покарання. В загальній сукупності заходів, дипломатичних й політичних, він був більше схожий на прикриття загального підходу до умиротворення.

І те, що Німеччина пішла в 2015 році на укладання договору із «Газпромом» стосовно «Північного потоку-2», вже після Мінських домовленостей, це й була компенсація для росіян за санкції. Не карати агресора, а саджати жертву й агресора за один стіл і домовлятись про те, як жертва виконуватиме вимоги агресора без війни.

– Меркель і «Північний потік-2» – наскільки це було конфліктне питання для неї?

– Для неї це було непросте рішення, але вона його ухвалила і досі дотримується. Я думаю, що російськими партнерами в цьому проєкті з німецького боку були скоріш соціал-демократи. Але оскільки кілька урядів Ангели Меркель були в коаліції з соціал-демократами, вона прийняла цей підхід і взяла за це політичну відповідальність. І дотримуватиметься цього в подальшому.

– Що зробила Ангела Меркель для інтеграції України до ЄС?

– У цьому процесі її роль більш-менш значима. Як одна з лідерів Євросоюзу вона контактувала із українськими лідерами. Наприклад, на Вільнюському саміті ЄС ще за участі Януковича, де готувалась до підпису Угода про асоціацію, Меркель відіграла свою роль дуже добре в тому, що стосувалось взаємодії з німецьким бізнесом. І вона, і німецькі уряди відіграли в інтеграції України позитивну роль.

Але в політичному плані, ані визнання прагнень України вступити в НАТО, ані підтримки бажання України стати повноправним членом Євросоюзу, уряд Меркель не демонстрував. На мою думку, через побоювання реакції Росії.