Доступність посилання

ТОП новини

Москва під владою Криму 500 років тому. Початок війни


Облога Москви кримським ханом Мехмедом I Гераєм у 1521 році. Мініатюри з Особового літописного зводу XVI століття

28 липня 1521 кримські війська, які перевершували московські й числом, й умінням, наголову розгромили противника неподалік від Коломни. 500-річному ювілею нетривіальної події і присвячений новий цикл на Крим.Реалії.​

Продовження. Попередню частину читайте тут.

Розстановка сил

Для війни із Великим князівством Московським хан Мехмед I Ґерай мав намір створити широку міжнародну коаліцію. Крім природного у цьому випадку союзника – Казанського ханства, до неї мали увійти Османська імперія і Хаджі-Тарханське (Астраханське) ханство. Велике князівство Литовське і без того перебувало у стані війни із Москвою з 1512 року.

Однак ці надії не збулася. Новий падишах Сулейман I, який зійшов на трон у 1520 році, залишався глухим до ханських закликів. На початку 1521 року Мехмед відправив до Стамбула ґрунтовний виклад своїх мотивів. По-перше, писав хан, московський князь Василь III налагодив надто вже тісний зв'язок із Персією – давнім ворогом османів. А по-друге, захоплення православною державою населених мусульманами областей призведе до релігійних утисків, що вже сталося у Казані і повториться знову. Залишати казанський престол в руках московського ставленика – значить створювати загрозу не тільки Криму, а й Туреччині. Тому Мехмед наполягав на війні проти Василя.

Однак на Сулеймана ці доводи не справили враження. У перші ж місяці свого правління він вступив із Угорським королівством у конфлікт, який у травні 1521 року переріс у повномасштабну війну. Польський король і литовський князь Сигізмунд I був союзником угорців, отже, його ворог Василь III автоматично ставав союзником Порти. Тому Сулейман I не тільки не підтримав Мехмеда, а й двома грамотами прямо заборонив йому виступати проти Москви. Султан писав: «Ми чули, що ти хочеш піти на землю московського князя. Побережи своє життя і не ходи на нього, бо він мій великий друг, а якщо підеш на московського князя – то я піду на твою країну». Втім, хан не злякався – після початку війни з Угорщиною падишах не став би відкривати на півночі другий фронт.

Настільки ж безрезультатною була спроба домовитися із хаджі-тарханським правителем Джанібеком. Мехмед писав йому пізньою весною: «Ми з тобою брати. Я дружив із московським князем, але він зрадив мене: Казань була нашим юртом, а він посадив там султана зі своєї руки, якого Казанська земля, за винятком одного сеїда, не хотіла. Казанці прислали до мене людину просити у мене султана – і я їм у Казань відпустив султана, а сам йду на московського князя з усією своєю силою. І якщо ти хочеш бути зі мною у дружбі й у братерстві, то вийди і сам на московського князя». Джанібек не бажав посилення Гераїв, яке могло закінчитися втратою власного трону, тому залишився вдома.

Зате невелику допомогу надав Сигізмунд. У травні Мехмед писав йому: «А ти б до нашого війська добру людину прислав». Дещо пізніше він прямо запропонував направити до нього козацького ватажка, старосту черкаського і канівського Остафія Дашкевича із загоном, на що король дав згоду.

Москва не залишилася байдужою до кримських приготувань. Ще 28 лютого 1521 року в турецький тоді Азов «султанову слузі Діздерьбургану» була відправлена спеціальна грамота з проханням повідомляти, «які будуть там у тебе вести..., а ми тебе надалі своєю платнею згори хочемо жалувати». Московським агентам було велено пробратися таємно в Крим, до посла Василя Наумова, «а які залишаться в Азові, і тим довідуватися про царя Кримського і про царевичів, де нині цар, чи не пішов куди з Криму, а царевичі чи всі в Криму, чи не пішов який з Криму, і буде цар вийшов з Криму, і куди пішов, на великого князя украйну або куди?».

Спочатку кримський хан планував виступити на Москву на початку весни, щоб скористатися фактором раптовості в Казані і не дати противнику зібрати сили. 10 травня Василь отримав відомості з Азова, що «цар Кримський Магмед-Гірей готовий з усією силою на тебе до Москви», але через заколот родичів похід був відкладений. Нарешті 24 червня з Кефе прибув вісник, повідомивши, що «кримський цар на коня сів», а слідом за ним приїхав ще один з Азова з новиною: «А цар, государ, пішов на твою землю на Андрєєв городок, а, кажуть, вожі (провідники) у нього, де йому Оку перелізти, а з ним, государ, кажуть, сили його сто тисяч, інші, государ, відгадують, що з ним тисяч п'ятдесят або шістдесят». Війна почалася.

Сили сторін

У страху очі великі – випробувавши досі небачену навалу кримців, московські літописці перебільшували розмір ханської армії до 100 і більше тисяч. Насправді ж навряд чи Мехмед I зумів виставити в поле більше 20-25 тисяч вершників – і то після масової мобілізації, яка пізніше вийде йому боком. До цього слід додати певну кількість ногайців, але не дуже велику. Ногайська Орда у 1519 році втратила половину володінь в результаті вторгнення казахів, частина населення відкочувала на територію Кримського ханства. Нових підданих хана точно було не більше, ніж старих, і не всі вони могли йти на Москву – комусь довелося залишитися охороняти кочовища в донських степах. Литовська ж допомога взагалі була суто символічною – сто кінних і сто піших із 2 гарматами. Таким чином, Мехмед командував військом у 30-35 тисяч бійців. Сили, якими мав у своєму розпорядженні новий казанський хан Сахіб Ґерай, невідомі. Навіть у кращі роки армія Казані не перевищувала 30 тисяч людей, а після недавнього перевороту ледь досягала половини звичайної чисельності. Таким чином, максимальна кількість військ, ведених Ґераями на Москву, становила лише 50 тисяч (можливо і менше).

Що ж міг протиставити їм князь Василь III? Основні сили (південний напрямок) були розтягнуті в центральній течії Оки – три групи полків загальною чисельністю понад 15 тисяч людей плюс гарнізон Коломни у 1,5-2 тисячі бійців. На річці Угрі (південний захід) зібралися приблизно 5 тисяч воїнів. Південно-східний напрямок аж до Нижнього Новгорода прикривала 10-тисячна група московських ратників і служивих татар.

Окреме військо у 4-5 тисяч осіб розташовувалося на Рязанщині, яка грала у цій історії особливу роль. До початку описуваних подій Велике князівство Рязанське залишалося єдиною державою Північно-Східної Русі, не підпорядкованою Москві. Та й то останній місцевий князь Іван Іванович відчував себе швидше слугою Московського правителя, ніж рівнею йому. У відчайдушній спробі зберегти незалежність Іван вступив у переговори із ханом Мехмедом і навіть нібито планував одружитися із його дочкою – принаймні, в цьому його звинуватили москвичі. Піддавшись умовлянням, рязанський князь восени 1519 року виїхав до Москви, де був схоплений і поміщений під варту. У його рідній Рязані (у той час – Переяславль-Рязанський) московським намісником сів досвідчений воєвода Іван Добринський-Сімський на прізвисько Хабар (ні, прозваний так не за це саме, а за удачливість).

Нарешті, тривала, нехай і мляво, війна із Литвою, що вимагало прикриття і західних рубежів Московії. На південному заході було зосереджено 5-6 тисяч осіб, на північному заході – до 8 тисяч. Таким чином, формально московські сили у 50-55 тисяч бійців начебто не поступалися кримсько-казанським, але вони були розкидані по величезній території і виявилися не в змозі допомогти одне одному. На головному напрямку – на Оці, хан мав перевагу у 30-35 тисяч проти 20-25 тисяч. Більш того, до найостаннішого моменту московська передова варта так і не дізналася, де Мехмед збирається перейти Оку.

Як ніби цього було мало, кримські війська значно перевершували противника в якості управління. 56-річний хан був досвідченим полководцем і вже неодноразово нападав на московські землі. Його основним противником виявився 22-річний князь Дмитро Бєльський, для якого це була взагалі його перша в житті польова кампанія – головним воєначальником на Оці його призначили за знатність роду. Щоб компенсувати цей недолік, йому в «товариші» дали старого служаку князя Василя Шуйського-Німого. Однак Бєльський гордовито «нехтував старими, яких це ображало: вони у стількох війнах були начальниками, тепер же виявилися без честі».

Все це в підсумку призвело до сумних наслідків.

Початок війни

Мехмед I покинув причорноморські степи, в яких три місяці збирав війська, у середині липня. Переправившись через Сіверський Донець в районі сучасного Лисичанська, він стрімким маршем рушив на північ і вже 21-22 липня форсував Дон в районі Воронежа. На хана чекали далі на півночі, біля потужної фортеці Тула, але він обійшов її із заходу і 26 липня вийшов до Рязані. Іван Хабар, переконавшись у неможливості протистояти головним силам кримців, замкнувся в місті і почав приводити населення до присяги на вірність Москві. Але Мехмед проігнорував Рязань і пішов далі – до Коломни.

Увечері 27 липня кримські війська підійшли до берега Оки і всю ніч безперешкодно переходили річку. Гарнізон Коломни не ризикнув вийти за стіни. На ранок 28 липня, ймовірно, попереджений Хабаром, до місця переправи прибув Бєльський із головними силами. Подробиці битви нам невідомі, але можна припустити, що стомлені переходом і керовані невмілим полководцем московські полки вступали в бій поодинці і знищувалися ударами переважаючої кримської кінноти. Три воєводи і один князь загинули в бою, ще один князь потрапив у полон. Залишки розбитого війська сховалися в Коломні, а кримські війська почали спустошувати околиці.

Тим часом успішно розвивалося і розпочатий приблизно у той же час наступ Сахіба Ґерая. Він розорив Нижегородську і Володимирську землі, хоча, ймовірно, не взяв самих міст, тому що поспішав. Заслони Сахіб чи то розбив, чи то, швидше за все, просто обійшов. Або вже 28 липня, або наступного дня війська братів Ґераїв з'єдналися під Коломною. Зупинити їх було нікому. Попереду лежала Москва.

Далі буде.

Новини без блокування і цензури! Встановити додаток Крим.Реалії для iOS і Android.
XS
SM
MD
LG