Доступність посилання

ТОП новини

Ельба нас не здружила, Ельба нас роз'єднувала


Радянські і американські солдати зустрічаються один з одним на річці Ельба в Німеччині, 25 квітня 1945 року

Спеціально для Крим.Реалії

Президенти Росії та США Володимир Путін і Дональд Трамп випустили спільну заяву: «25 квітня 2020 року минає 75 років від дня історичної зустрічі радянських і американських солдатів, які потиснули один одному руки на пошкодженому мосту через річку Ельба. Ця подія стала провісником вирішальної поразки нацистського режиму», ‒ йдеться у ній. Подія названа «кульмінацією колосальних зусиль багатьох країн і народів, які об'єдналися в межах Декларації Об'єднаних Націй від 1942 року».

Український дипломат Данило Лубківський зауважив з цього приводу: «Київ має сказати і Вашингтону, і світу, що Росія не має ні історичного, ні морального права привласнювати перемогу у Другій Світовій. У перемозі радянських сил ‒ кров і смерть мільйонів українців і українок. Не Путіну представляти колосальну жертву нашого народу».

Президент Росії Володимир Путін стоїть на набережній річки Ельби, 11 жовтня 2006 року
Президент Росії Володимир Путін стоїть на набережній річки Ельби, 11 жовтня 2006 року

Тут варто нагадати президенту країни, яка веде війну з Україною, що, по-перше, він не так давно ще стверджував, що Росія могла б здобути перемогу і без України, а з іншого боку, що 25 квітня 1945 року на Ельбі, недалеко від міста Торгау з військами 1-ї армії США зустрілися війська саме 1-го Українського фронту.

Сталося так, що в тих подіях старшим лейтенантом, командиром стрілецької роти десь брав участь і мій батько, який пройшов ту війну з 22 червня 1941 року і залишався в Німеччині ще й після перемоги, аж до 1946-го року. Я не можу розповісти докладніше, батько про війну говорити не любив. Але, як не дивно, Ельба випала й на мою долю.

Російський солдат обіймає фотографа з 82-ї повітряно-десантної дивізії США, який був приєднаний до 2-ї британської армії, травень 1945 року, Грабов, Німеччина. Фотокопія знімка, зробленого на фотовиставці в Алмати
Російський солдат обіймає фотографа з 82-ї повітряно-десантної дивізії США, який був приєднаний до 2-ї британської армії, травень 1945 року, Грабов, Німеччина. Фотокопія знімка, зробленого на фотовиставці в Алмати

У 1968 році я працював у редакції газети в невеликому районному містечку Чернігівської області. Я жив на квартирі літньої сім'ї, спав на дивані. У той серпневий день, коли тільки прокинувся, я почув, що господиня каже: «Щось цієї ночі багато машин гуділи, напевно, щось десь сталося». Я увімкнув транзистор. На всіх хвилях передавали повідомлення про введення військ Варшавського договору до Чехословаччини.

Військкомат підняв по тривозі всі організації, які мали машини, і мобілізував їх разом із водіями «на Чехословаччину»

Я швидко одягнувся і побіг до редакції. Редактор Володимир Немченко, якого я вперше в житті побачив неголеним і сонним, ходив редакцією, не знаходячи собі місця і мовчав. Виявилося, військкомат підняв по тривозі всі організації, які мали машини, і мобілізував їх разом із водіями «на Чехословаччину». Водій Микола повернувся на роботу через кілька днів, редакційний «газик» був розбитий, і я вже не пам'ятаю, чи відновлювали його взагалі.

А в жовтні і мені, як і моїм одноліткам, прийшла повістка з військкомату. У розмовах офіцерів військкомату ми чули, що з нас комплектували «команду 50», але що це означає, ніхто не говорив. Насправді, нас підбирали з обмеженням зросту та ваги для служби в танкових військах у Групі радянських військ у Німеччині.

Перші шість місяців служби ми провели в учебці 1-ї танкової армії у Дрездені, тобто прямо на Ельбі. У перші ж дні нас здивувала порожнеча і безлюдність у частині. Солдатів і сержантів у ній були одиниці.

Виявляється, ще у серпні всі екіпажі нашої частини брали участь у нічному танковому марші автобаном Дрезден-Прага, але ця частина була небойова, тому вони виконували роль забезпечення маршу ‒ допомагали ремонтувати поламані машини. А їх було багато, адже у радянських механіків-водіїв практики водіння танків на асфальті було мало, а танк відмінно поводиться на пухкому ґрунті, на асфальті же він як корова на льоду, ковзає і не слухається важелів, тому багато екіпажів на високій швидкості опинялися просто на узбіччі, або ж перекидалися в кювет. Усі наші попередники пішли до Чехословаччини, де була створена своя група окупаційних військ, а ми мали замінити їх у Німеччині.

Кордони НДР були проведені тією лінією, до якої дійшли наші солдати під час війни, тобто вздовж Ельби, а за річкою «для нас землі немає», ‒ там була ФРН

Через те, що нас не випускали за межі частини, ми бачили широку річку Ельбу тільки з кузова машини, коли їздили на полігон для практичних занять із водіння, а потім і зі стрільби. Але ніколи не переїжджали через неї. Коли ми запитували нашого сержанта, що там, за річкою, старший сержант Титаренко, який відрізнявся норовливим і жорстким ставленням до курсантів, відповідав, що там живуть «фашисти», їм допомагають «піндоси», що ми відокремлені від них ядерним мінним поясом, а якщо почнеться війна, то саме туди ми й поведемо наші танки. Це означало, що кордони НДР були проведені тією лінією, до якої дійшли наші солдати під час війни, тобто вздовж Ельби, а за річкою «для нас землі немає», ‒ там була ФРН, про яку нам на політзаняттях розповідали різні страшилки.

Політпрацівники розповідали нам, що там, за Ельбою живуть, працюють і служать наші потенційні супротивники

Коли ми закінчили учебку, нас розкидали у різні бойові частини, а мені знову дісталася учебка ‒ тільки там уже готували навідників знарядь і командирів танків, а ми потрапили в батальйон забезпечення механіками-інструкторами. Що характерне, наша нова частина стояла під Магдебургом, тобто, знову на Ельбі. Про нас говорили: ми «на передньому краї соціалізму». І знову політпрацівники розповідали нам, що там, за Ельбою живуть, працюють і служать наші потенційні супротивники. Ми вивчали тактико-технічні відомості про німецькі та американські танки, їх ПТУРС (протитанковий керований реактивний снаряд), і були в повністю впевнені, якщо доведеться воювати, то воюватимемо ми проти них, і вони цілитимуть у нас цими своїми ПТУРС. Тобто Ельба нас не об'єднувала, як зараз стверджує Путін, а роз'єднувала.

На період нашої служби якраз випали навчання військ Варшавського договору, які називалися «Брати по зброї», і в польовій газеті, яка там випускалася, і в бесідах із танкістами інших армій, ми розуміли, що їх готують так само, як і нас. І для них ймовірний противник ‒ там, за Ельбою.

На період нашої служби якраз випали навчання військ Варшавського договору, які називалися «Брати по зброї». І для них ймовірний противник ‒ там, за Ельбою

І вже тоді, у 1968-69 роках і в страшному сні я не міг би побачити, що минуть роки, мої руки відвикнуть від важелів, але в березні 2014 року у Криму я побачу, як на шосе з Феодосії до Сімферополя входять такі знайомі мені броньовані машини, але тепер уже ворожі, окупаційні. Чому ж не німці, не «фашисти» з «піндосами», а росіяни?

Значно пізніше, вже студентом, потім журналістом я збирав до свого банку відомостей різну інформацію, зокрема й щодо річки Ельба, щодо історії Другої світової війни. І тепер я розумію, що Ельба не тільки на практиці не здружила нас з американцями, але й, незважаючи на весь ленд-ліз, за визначенням не могла здружити, через розпалювання антиамериканізму, спочатку Сталіним, а потім і його послідовниками. Серед них і Путін, який сьогодні простягає Трампу руку, а вчора втручався в американські вибори і говорив про американців не менше недоречностей, ніж про Україну.

Єремєєв був першим радянським солдатом, який перетнув Ельбу, але офіційна радянська пропаганда потім цей факт замовчувала

Так, виявилося, що спочатку ніякої зустрічі на Ельбі не було. Згідно з домовленістю між верховним головнокомандувачем cоюзними силами генералом Дуйатом Ейзенхауером та начальником Генштабу генералом армії Олексієм Антоновим, рубіж зустрічі союзних армій був намічений для Червоної армії на річці Ельба, а для американських військ ‒ на річці Мульде, яка протікає західніше. Спеціально, щоб війська не зустрічалися. Військовим обох армій заборонялося перетинати ці рубежі.

Але 23 квітня 1945 року моторизований батальйон автоматників 12-ї бригади 4-го гвардійського Кантемирівського танкового корпусу під командуванням майора Григорія Добрунова досяг правого берега Ельби поблизу міста Торгау. А на світанку 25 квітня командир танкодесантної роти старший лейтенант Январ Єремєєв встиг спливати на інший берег річки. Январ Єремєєв був першим радянським солдатом, який перетнув Ельбу, але офіційна радянська пропаганда потім цей факт замовчувала.

Учасники зустрічі на Ельбі. Німеччина, 25 квітня 1945 року
Учасники зустрічі на Ельбі. Німеччина, 25 квітня 1945 року

І зустріч на Ельбі, всупереч описам, була не одна, вже 25 квітня американські та радянські солдати й офіцери зустрічалися у трьох місцях і в різний час. Одним з американських патрулів при цьому командував лейтенант Альберт (Бак) Котцебу, ім'я якого й увійшло в історію. П'ятьма джипами група Бака Котцебу в'їхала в село Леквіц, неподалік від Торгау. Там і стався перший контакт двох союзних армій.

Зустріч на Ельбі, всупереч описам, була не одна, вже 25 квітня американські та радянські солдати й офіцери зустрічалися у трьох місцях

«Бак Л. Котцебу походить із міста Юстен штату Техас. Перед мобілізацією він навчався в університеті. У дійсній армії лейтенант Котцебу з 12 лютого 1945 року. Він пройшов весь шлях весняного наступу. Вчора на машинах «Вілліс» він на чолі розвідки вийшов на західний берег Ельби і довідався, що протилежний берег на широкому фронті вже очищений від супротивника росіянами. ‒ Олл райт! ‒ вигукує лейтенант», ‒ писали «Известия» 28 квітня 1945 року.

Насправді, це не все. За спогадами самого Коцебу було встановлено, що дорогу до радянського командного пункту йому вказав кавалерист рядовий Айткалі Алібеков, казах за національністю. І тільки потім уже стали позначати місце зустрічі двох армій червоними і зеленими ракетами.

З усього було видно, що дійсно раді зустрічі з дружньою армією були тільки американські солдати та офіцери. Через короткий час у СРСР вийшов фільм «Зустріч на Ельбі». Фільм став лідером прокату 1949 року, його подивилися 24,2 мільйона глядачів. За цей фільм Григорій Александров і Любов Орлова, серед багатьох інших учасників зйомки, стали лауреатами Сталінської премії 1950 року. Невідомо, чи дивилися фільм американські та британські союзники. А якби подивилися, то дуже б здивувалися ‒ фільм розповідав про початок взаємин радянського та американського комендантів двох міст у післявоєнній Німеччині, а також «про підступи ЦРУ проти СРСР». Так був втрачений той «дух Ельби», який сьогодні згадали президенти, так закінчилося «свято» зустрічі союзних армій. Так починався радянський антиамериканізм.

Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Погляди, висловлені в рубриці «Блоги», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ



XS
SM
MD
LG