Доступність посилання

ТОП новини

Мирослав Маринович: Анексія Криму та окупація Сходу як стимулятори нової України


Мирослав Маринович

Анексія Криму та окупація Сходу України є очевидними викликами для нашої держави. Обидва регіони є кровоточивими ранами, які знесилюють її. Це без сумніву. Проте, як відомо, кожна криза є водночас і шансом, що його важливо не змарнувати. А якщо так, то який шанс відкривається нам за цими болісними втратами? Що нам важливо не проґавити?

Але передусім прояснімо собі, які слабинки України увиразнилися внаслідок тих двох втрат.

Після здобуття Україною незалежності і Крим, і Схід залишалися бастіонами совєтизму. Їхнє населення (за винятком кримських татар у Криму) сприймало самостійність нашої держави як курйоз історії та об’єкт безконечних кпинів і мало прихованої агресії. Україну вважали відсталою, хуторянською й непрестижною, а тому відчували пекучий сором за приналежність до неї – сором, якого хотіли чимскорше позбутися. Росія в їхніх очах була вічно передовою, могутньою і непереможною.

Тактика українського керівництва була начебто демократичною: не робити різких рухів, не вдаватися до примусу, покластися на дію часу. Але як каже російська приказка, «стерпится – слюбится». Але недарма Маріна Цвєтаєва писала:

«Стерпится, слюбится», – глупая фраза.

Стерпелось, слюбилось, а дальше-то что?!

Таку делікатність влади протилежна сторона сприймала як ілюстрацію згаданої слабкості, як ще один доказ неспроможності Української держави. Тому те, що мало б начебто заспокоїти, лише підсилювало відцентрову орієнтацію населення. В обмін на позірну лояльність, Крим і Схід були віддані на відкуп місцевим елітам, які плекали проросійські настрої й лише вичікували слушного часу. Висновок із цього можна знову окреслити російською приказкою: «Свято место пусто не бывает».

Інформаційна, освітня та культурна політика держави на своїй території не є і не може вважатися насильством

Залишати великі територіальні анклави без централізованої проукраїнської політики означає віддавати ці території під дію централізованої політики сусідніх держав. Цей висновок можна сформулювати ще інакше: загальноприйнята в демократичному суспільстві інформаційна, освітня та культурна політика держави на своїй території не є і не може вважатися насильством. Звинувачення в буцімто «насильницькій українізації» за таких обставин є нічим іншим, як спробою забезпечити монопольність свого власного, тобто неукраїнського впливу.

Ясна річ, справедливість цього висновку зберігатиметься доти, доки дії українського чиновника відповідатимуть отому критерію «загальноприйнятості в демократичному суспільстві».

Друга слабинка української влади, яка увиразнилась із анексією Криму, – це ігнорування кримськотатарської проблеми. З одного боку, це похвально, що Українська держава прийняла кримських татар, відмовляючись від радянської практики заборони на в’їзд і переселення. З іншого боку, українська влада фактично не протидіяла задавненим упередженням і циркулюванню в інформаційному полі Криму радянських пропагандистських штампів про буцімто «колабораціонізм» кримських татар і їхню «зрадницьку» природу. Влада покинула кримських татар наодинці з їхніми проблемами. Внаслідок цього проукраїнська і продемократична позиція кримськотатарського керівництва опинилася в підвішеному стані, оскільки не була збалансована чітким і зрозумілим партнерством із боку української влади.

Усе це витворило одну загрозу, яка, на щастя, не була зреалізована. Загроза ця полягала (і, до речі, все ще полягає) в тому, що ненасильницький і проукраїнський шлях боротьби за національну автономію, обраний Меджлісом кримськотатарського народу і віддавна обстоюваний його лідером Мустафою Джемілєвим, міг бути названий його політичними опонентами неефективним і помилковим. Така переконаність могла охопити й увесь кримськотатарський народ. Схоже, що рівня цієї загрози український законодавець не усвідомлює до кінця і тепер, після анексії Криму. Про це, зокрема, свідчить тривалість дискусій в українському парламенті щодо того, чи проголошувати національну автономію кримськотатарського народу і, якщо так, то коли і яку.

Я кажу все це не для того, щоб, оглядаючись на прорахунки української влади в Криму і на Сході, актуалізувати тепер уже польську приповідку: «Po niewczasie polak mądry» («Поляк мудрий, але запізно»). До того ж хай обізнані люди зроблять висновок, чи можна було в політичних обставинах початку 1990-х років практично реалізувати те, що таким очевидним стало тепер, – у моїх устах таке твердження було б доволі безвідповідальним. Мені йдеться радше про те, щоб спонукати нас вийти з-під дії інерційних установок: «то ся зробить» і «якось воно буде», бо «якось» далеко не завжди означає «добре» і «мудро».

Мирослав Маринович
Мирослав Маринович

А тепер звернімо наш погляд у майбутнє: якою мала б бути політика Української держави щодо окупованих Росією територій?

Дозвольте мені одразу відкинути отой сюрреалістичний сценарій, який якраз найбільш емоційно обговорюється на Facebook: відвоювати Крим і Схід і мало не пройтися танками по Красній площі. М’яко кажучи, з цим треба буде трішечки зачекати. Відкидаю я і той варіант, який прописаний у путінських планах «збереження суверенності України» щодо окупованих територій на сході нашої країни. Іншими словами, зробити «ДНР» та «ЛНР» складовими частинами Української федерації, які були би флюгерами Росії і гарантами НЕвходження України в європейські структури.

Мій варіант спирається на досвід країни, яка свого часу опинилася в подібній ситуації, а саме: Західної Німеччини, і на досвід її тодішнього очільника канцлера Конрада Аденауера. Відразу прошу слухачів не розпочинати забаву в стилі «знайди десять відмінностей». Вони є, і ситуації тодішньої Німеччини й теперішньої України не ідентичні. Однак для мене все-таки важливими є такі висновки з німецького досвіду:

Перше. Геополітичні обставини змусили Німеччину змиритися з тимчасовою втратою третини її території – Східної Німеччини, яка була окупована СРСР. Однак ідея об’єднання Німеччини ніколи не була відкинутою в принципі.

Друге. Попри те, Конрад Аденауер надавав перевагу європейській інтеграції. Цитую: «Я готовий пожертвувати німецьким возз’єднанням, якщо ми увійдемо в сильний західний табір».

Третє. Західна Німеччина, зокрема Західний Берлін, покликані були стати вітринами західної цивілізації. Вони мали відзначатися кращою організацією життя і більшим добробутом, щоб тим самим свідчити про перевагу демократії над тоталітарним режимом. Це й породило той магнетизм, із яким східні німці тягнулися до Заходу.

У Києві з лекцією про Крим виступив Мирослав Маринович (відео)
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:22:09 0:00
Завантажити на комп'ютер

Політика Конрада Аденауера та його партії виявилася мудрою й далекоглядною – попри жорстку критику з боку емоційних радикалів. Ця модель добре відповідає інтересам України (про кримських татар трішки згодом). Наведені вище висновки можна було би переформулювати таким чином:

Перше. Геополітичні обставини змушують нас змиритися з тимчасовою втратою Криму й Донбасу, проте відновлення територіальної цілісності України залишається стратегічною метою нашої держави.

Друге. Ми готові пожертвувати негайним об’єднанням наших земель задля посилення європейської асоціації, а то і входження в європейські структури.

Третє. Підконтрольна нам територія України має стати вітриною, яка продемонструє українцям на окупованих територіях переваги свободи, демократії та вільної економіки. Тут, говорячи «українцям на окупованих територіях», я маю на увазі – всім громадянам України.

Така програма більш-менш зрозуміла та очевидна для більшості українців. А що сказати про кримських татар?

Чим довше триватиме анексія Криму, тим більш незворотними стануть хоча б демографічні зміни на півострові

Друга й третя точки, тобто успішна інтеграція України в демократичні європейські структури та зростання якості й рівня життя в самій Україні, звичайно ж, цілком відповідають інтересам кримських татар. Однак із першою точкою є проблеми. Фізичному виживанню й культурній ідентичності українців, за великим рахунком, нічого серйозно не загрожує – їх не знищив навіть сталінський режим. Із кримськими татарами інакше. Чим довше триватиме анексія Криму, тим більш незворотними стануть хоча б демографічні зміни на півострові. Росія свою роботу робить швидко і справно, ні в кого згоди не питаючи.

Якщо ж говорити про внутрішній опір, то він стає щораз примарнішим: кримські татари (і загалом продемократичні групи населення) поставлені фактично перед дилемою – або прийняти російський стиль життя, або залишити Крим. Давній радянський метод «внутрішньої еміграції» задля збереження фізичної присутності кримських татар на своїй землі можливий, але наражається на величезний ризик. Безконечні обшуки, арешти й так звані «зникнення» свідчать про те, що миритися навіть з поведінковим «нейтралітетом» кримських татар російська влада не буде: їй потрібна повна лояльність.

Отож уже сьогодні порівняно нечисленний народ, окрім реальних людських втрат, зазнає трагічного для себе ментального розколу на дві ідеологічні моделі виживання, і будь-яка затримка з реінтеграцією Криму є для нього небезпечною. Проте ще небезпечнішою для кримських татар є хоч мала, але значуща ймовірність того, що майбутні українські уряди – а хто знає, кого обере на найближчих виборах розчарований український народ? – купить для себе відносний мир ціною зречення своїх законних територіальних претензій на Крим. Мовляв, проблеми кримських татар – це їхні проблеми, а нам своє робить. Хочу вірити, що подібний торг усе-таки буде в Україні вважатися морально недопустимим. І я дозволив собі описати його саме для того, щоб увиразнити всю його ницість.

Стимуляторами чого мали б бути нинішні виклики? Мені бачаться тут кілька важливих точок.

По-перше, Україна має виправити свою минулу помилку і підтримати кримських татар у їхніх безпосередніх потребах. Зокрема, ми маємо використовувати всі міжнародні механізми для захисту прав людини в підросійському Криму. Крім того, слід створювати сприятливі умови для збереження культури кримських татар і належної передачі культурних і релігійних традицій народу молодшим поколінням. Це значною мірою вже робиться, але тут потрібна чітка програма дій.

По-друге, мають бути нарешті вирішені задавнені юридичні питання. І тут я маю на увазі передусім законодавче забезпечення українським парламентом правових основ національної автономії кримських татар. Карфаген спротиву цьому планові у Верховній Раді має бути зруйнований. Окрім того, у співпраці з Меджлісом кримськотатарського народу Українська держава мала б випрацювати план правового врегулювання майнових спорів із Російською Федерацією після відновлення української юрисдикції. Стихійне вирішення цього питання після звільнення Криму може підірвати наші шанси на мирне врегулювання міжетнічних стосунків.

Дуже важливо також, щоб Меджліс кримськотатарського народу, своєю чергою, випрацював своє бачення реінтеграції Криму, у якому сформулював би критерії, згідно з якими мала б реалізовуватись національна автономія кримських татар. Зокрема, в них мала б бути роз’яснена політика майбутнього керівництва автономії щодо інших етнічних груп Криму, передусім тих, які також є корінними для цього півострова. На якомусь етапі така концепція мала б бути узгоджена з політичним керівництвом України задля вироблення спільного плану дій.

Мені важко сказати, для чого Бог допустив, щоб кримські татари перенесли друге за свою модерну історію вигнання. Але я певен, що Бог оберне це випробування на благо кримськотатарському народу, якщо він збереже й надалі свою вірність світлим принципам людської цивілізації.

Наше завдання після кожного випробування ставати мудрішими, робити новий крок вперед, відшкрібати зі свого тіла налиплі сліди рабства

Якщо ж говорити про українців, то небесна педагогіка щодо них мені виглядає більш зрозумілою. За останні майже двісті років – від Тараса Шевченка до нинішньої війни з Росією – українці проходять складний шлях громадянського змужніння. Той народ, що був на початку ХІХ ст. аморфною масою, «зачищеною» імперією від усіх бунтівних елементів, тепер щоразу, проходячи через випробування, набуває втрачену колись форму, увиразнює своє національне обличчя, тренує свої державницькі м’язи. Зоря Києва лише сходить, виривається з-під тіні Російської імперії. Але наше завдання після кожного випробування ставати мудрішими, робити новий крок вперед, відшкрібати зі свого тіла налиплі сліди рабства. Бо якщо зоря Києва таки зійде, то вона має освітити не похилені голови й зігнуті спини, а змужнілих людей, які тямлять своє призначення і не заважають Богові ліпити з них гідний народ.

Мирослав Маринович, український публіцист, громадський діяч, співзасновник Ініціативної групи Першого грудня, член-засновник Української Гельсінської групи, проректор Українського католицького університету

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG