18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Наріман Алімов, кримський татарин, 1934 року народження, є уродженцем села Катирша-Сарай (з 1948 року Лікувальне ‒ КР) Карасубазарського (з 1944 року Білогірського ‒ КР) району Кримської АРСР.
Я є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу 1944 року, здійсненої сталінським комуністичним режимом колишнього СРСР.
18 травня 1944 року в результаті спецоперації військ НКВД я та члени моєї сім'ї в складі: мама Хатче Алімова (1902 р.н.), брат Абсеїт Алімов (1929 р.н.), брат Джелі Алімов (1931 р.н.) були насильно виселені з території Криму.
У цей час мій батько Алім Хайредінов та старший брат Нурій Алімов (1924 р.н.) перебували у трудовій армії.
До депортації у нас у господарстві були 2 корови, 2 бики, більше ніж 40 овець, багато птиці.
На шляху прямування в нашому переповненому та брудному (до нас там перевозили коней) двоярусному вагоні жінка у віці 30 років втратила розум, всю дорогу плакала та повторювала своїм дітям, щоб вони теж плакали, стверджувала, що всіх везуть на розстріл.
На шляху прямування потяг кілька разів зупинявся, солдати на один вагон приносили два відра баланди. За цей короткий час наші мами намагалися розпалити багаття, з борошна зробити корж і спекти його. Природно, він недопікався. Поки люди розливали баланду в чашки, потяг різко рушав з місця і вся їжа розливалася.
Наказали роздягтися, речі загорнути та перев'язати ременями. Ми, діти, не розуміли, батьки плакали, думаючи, що нас будуть розстрілювати
У вагоні в людей від бруду з'явилися воші. Цю картину дуже важко передати, коли ти бачиш, як ці воші повзуть стінами вагону й тобою. Після довгої дороги потяг нарешті зупинився на станції Коканд (станція та місто в Ферганській області Узбекистану ‒ КР). Усіх попросили вийти з вагонів, завели до бараків і наказали роздягтися, речі загорнути та перев'язати ременями. Ми, діти, не розуміли, батьки плакали, думаючи, що нас будуть розстрілювати. Нас завели в душову помитися. Люди навіть не встигли намилити або змити мило, як воду вже перекрили. Потім нам повернули речі після дезобробки й знову посадили в потяг.
Нас привезли на станцію Кітаб (станція та селище, зараз місто та районний центр Кашкадар'їнської області Узбекистану ‒ КР), там нас вже чекали люди на візках. Старих посадили у візки, а ми, діти, йшли поруч. Привезли нас до колгоспу «Правда», розселили в вільні стайні та хліви.
У цей час в Узбекистані лютувала епідемія малярії. Люди сім'ями лежали в будинках з малярією. Фельдшер з глузуванням питав наших батьків: «На відпочинок приїхали, так?». Люди з високою температурою кидалися в воду, помирали від хвороб. Земля була дуже твердою, копати було важко, сил у літніх людей та дітей було мало, могили копали не надто глибоко, а вночі шакали розтягували тіла померлих.
Після навчання мене кожен день забирав бригадир. Мене садили на коня, й ми культивували поля
Я пішов в узбецьку школу, у третій клас. Після навчання мене кожен день забирав бригадир. Мене садили на коня, й ми культивували поля, у вільний час заготовляли дрова. О 4 годині ранку йшли на базар, продавали ці дрова та йшли назад, щоб встигнути до школи. Влітку на канікулах я працював на зерноскладі. Батьки працювали на бавовняних полях, сапали землю в бавовнику, годували їх тільки в обід баландою.
Після закінчення сьомого класу хотів вступити до технікуму на фельдшера. За місяць до вступу просив дозвіл на виїзд до обласного центру для подачі документів, адже я жив за 100 км від нього. Дозвіл мені дали в останній день прийому документів. Я поїхав у центр, але в приймальній комісії мені сказали, що прийом документів закінчений. Від образи я став плакати. У цей час до приймальної комісії зайшов директор технікуму, запитав мене, чому я плачу. Я відповів, що мене без пропуску не випускали з колгоспу, тому я запізнився. Він попросив приймальну комісію взяти мої документи.
Закінчивши технікум на відмінно, я міг за співбесідою вступити до медінституту, але мені знову не дали дозвіл на виїзд, і я в той рік не вступив. Але тим не менше в 1961 році я все-таки вступив і закінчив Андижанський медінститут.
(Спогад від 2 листопада 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання