18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.
Я, Нефізе Ібраїмова (в дівоцтві Чонкай), є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу, здійсненої сталінським режимом колишнього СРСР 18 травня 1944 року під час спецоперації військ НКВД.
Я та члени моєї сім'ї у складі семи осіб: дідусь Зіядін Хаялі (1888 р.н.), бабуся Фатма Хаялі, мама Сайде Чонкай (1913 р.н.), брат Бекір Чонкай (1930 р.н.), я, Нефізе Чонкай (1933 р.н.), сестра Леньяр Чонкай (1937 р.н.), брат Сеяр Чонкай (1940 р.н.), а також мої співвітчизники з села Ай-Василь (з 1945 року Василівка ‒ КР) Ялтинського району були насильно виселені з території Криму. У дорозі в ешелоні люди помирали від голоду, хвороб і страшних моральних страждань.
Я пам'ятаю, коли радянські війська звільнили Крим від німців, разом з польовою поштою нам принесли лист від тата з госпіталю міста Ташкента Узбецької РСР. 18 травня 1944 року опівночі нас розбудили два озброєних солдати та офіцер, дали 15 хвилин на збори і сказали, що нас висилають із Криму. Ніхто ніяких ухвал не зачитував, тільки офіцер сказав мамі взяти конверт з адресою чоловіка (величезне спасибі йому).
У кожен вагон садили по 18-20 сімей. Люди вже не плакали, тільки молилися
Нас усіх вивели на вулицю в чому були, зібрали усіх жителів села у дворі школи. До ранку там тримали, діти плакали, старі молилися. Коли настав ранок, усіх зігнали в Ялту, там тримали нас до вечора. Вранці з села стала спускатися негодована худоба, недоєні кози, ця жахлива картина досі перед очима.
Пізно ввечері прислали великі машини, завантажили людей, повезли через Ай-Петрі до Бахчисарая. Там на товарній станції стояли ешелони з товарними вагонами. У кожен вагон садили по 18-20 сімей. Люди вже не плакали, тільки молилися. Коли ешелони забили [людьми], причепили паротяги й поїхали.
Їхали 24 доби. Першу добу ніякої їжі не давали, харчувалися тим, що було прихоплене з собою. На зупинках люди хапали весь посуд, що був, і бігли по воду, відставали від потягу. Стали помирати діти, люди похилого віку, я не пам'ятаю, щоб когось дозволяли ховати.
Жінки розчистили хлів від сміття, помазали підлогу глиною. Кожна сім'я відокремила собі куточок
На 24-у добу нас привезли в Наманганську область Узбецької РСР, на станцію Учкурган, багатьох уже не було серед нас. Людей по кілька сімей розсіяли в колгоспи. Наша сім'я та ще шість сімей потрапили до колгоспу імені Сталіна. Поселили нас у хліві, де до цього вирощували кокони шовкопряда. Жінки розчистили хлів від сміття, помазали підлогу глиною. Кожна сім'я відокремила собі куточок.
Вранці дорослих погнали на поле працювати. Моя мама, коли вона з усіма була на станції, якимось чином зуміла кинути листа на адресу тата. Через три тижні з військкомату прийшов папірець, що нас розшукує батько. Після госпіталю тато знайшов нас, відвіз до міста Янгіюль і залишив нас на станції, а сам поїхав у свою частину, адже у нього закінчувалася відпустка.
Ми поховали братика Сеяра Чонкая, він помер від недоїдання. Дідусь і бабуся померли від туги за батьківщиною
Він поїхав далі захищати батьківщину, яку у нас відібрали. Мама з дідусем стали шукати нам житло. Один узбек пустив нашу сім'ю у хлів, який був за територією його двору.
Поки тато воював, ми поховали братика Сеяра Чонкая, 1940 року народження, він помер від недоїдання. Дідусь і бабуся померли від туги за батьківщиною.
У червні 1945 року тато демобілізувався з армії, його хотіли поставити на спецоблік, але він всіляко опирався. Коли мені виповнилося 16 років і потрібно було отримати паспорт, у графі національність я вказала «кримська татарка». Мені паспорт не видали, сказали, що такої національності немає.
Тато Осман Чонкай (1905 р.н.) з 1930 року був членом комуністичної партії. З перших днів війни пішов на фронт, воював до кінця, був поранений, нагороджений орденом, медаллю. Тато, як і весь наш народ, дуже хвилювався, шукав справедливості і багато писав у різні інстанції з вимогою повернути нас на батьківщину.
Нас не прописували, і на роботу без прописки не брали. Через два роки нас знову вигнали за межі Криму
У 1968 році, коли почалося «вербування» до Криму (короткотривалий набір переселенців до Криму з-поміж раніше депортованих кримських татар, у результаті якого були переселені близько 300 сімей ‒ КР), його внесли до списку на «вербування». Поселили їх у Роздольненському районі без права переїзду в інші райони Криму.
Моя дочка Ельміра Ібраїмова (1957 р.н.) часто хворіла, лікарі сказали, що треба змінити клімат. Після 8 класу приїхала до Криму до дідуся і тут уже закінчила 10 класів. Коли їй виповнилося 16 років і треба було отримати паспорт, а в той час практикувалася урочиста видача паспортів, через те, що моя дочка ‒ кримська татарка, весь клас позбавили урочистої видачі паспортів.
У 1977 році я зі своєю сім'єю переїхала до Криму. У місті Саки за договором з домовласником купили будинок. Два роки нас не прописували, і на роботу без прописки не брали. Через два роки нас знову вигнали за межі Криму.
Під час висилки у 1944 році в Ай-Василі у нашої сім'ї залишилися два будинки на вулиці Шкільній, 24.
(Спогад від 12 листопада 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
