Керівники Азербайджану, Ірану, Казахстану, Росії і Туркменистану – п’яти країн, що межують із Каспійським морем – підписали конвенцію про правовий статус цього моря, що визначає загальні принципи його розподілу, але не містить конкретних даних.
Ця конвенція має на меті врегулювати суперечливі позиції цих держав, дискусії щодо яких тривають понад два десятки років.
Президент Росії Володимир Путін заявив, що врегулювання правового статусу Каспію «створює умови для виведення співпраці між країнами на якісно новий партнерський рівень для розвитку тісної кооперації за найрізноманітнішими напрямками».
Президент Ірану Хасан Роугані наголосив, що делімітація багатого на нафту й газ дна Каспійського моря потребуватиме додаткових домовленостей між прибережними державами.
Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв додав, що сторони домовилися створити спеціальний механізм регулярних п’ятисторонніх консультацій під егідою міністерств закордонних справ для того, щоб втілити положення конвенції.
Також у саміті в казахстанському портовому місті Актау взяли участь президенти Азербайджану Ільгам Алієв і Туркменистану Ґурбанґули Бердімухамедов.
Конвенція, зокрема, передбачає встановлення територіальних вод кожної прибережної держави завширшки до 15 морських миль і прилеглої 10-мильної риболовецької зони, решта території моря становить спільний для всіх сторін водний простір, а дно і надра мають бути поділені на сектори. При цьому промисел водних біологічних ресурсів у спільному водному просторі має здійснюватися за узгодженими квотами. Але документ встановлює лише найзагальніші принципи такого розмежування, конкретні ж лінії секторів і межі територіальних вод мають визначатися додатковими домовленостями між сусідніми державами.
Суперечки щодо статусу Каспійського моря спалахнули після розпаду Радянського Союзу 1991 року, коли замість двох прибережних держав цього внутрішнього моря, СРСР та Ірану, виникло п’ять. Якщо за міжнародним морським правом визнати Каспій за море, то держави мали б поділити його на сектори так званими серединними лініями від своїх берегів; якщо ж його визнати за озеро, то всі його ресурси мали б ділитися між прибережними державами порівну. Прибережні держави дотримувалися різних позицій. Сторони домовилися розробити угоду про вирішення цього питання і працювали над нею з 1996 року.
Головним багатством моря є поклади вуглеводнів під його дном. Нині підтверджені і ймовірні резерви оцінюють приблизно в 50 мільярдів барелів нафти і майже 9 трильйонів кубічних метрів природного газу.
