Доступність посилання

ТОП новини

Олег Панфілов: Підлий серпень 2008-го


Олег Панфілов

Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

Сім років тому я опинився на війні. Випадково. Прилетів до Грузії відпочивати, а опинився у воюючій країні, в якій тепер живу, яку люблю. Якій вдячний за те, що вона вчить мене бути вільним і незалежним, за честь знати людей честі і доблесті й пишатися тим, що сила і мужність не залежить від розміру країни. Маленька, в 144 рази менша за Росію, країна змогла вистояти і, звісно, зможе перемогти – підлість завжди велика, але сміливість завжди сильніша.

Образ Грузії в радянські часи був майже завжди комічним. Іноді грузини самі цього домагались – мало хто так може сміятись над собою, як творці найоригінальнішого кінематографа на пострадянському просторі. В іншому, інтернаціональному радянському кіно середньостатистичний грузин був у кепці-аеродромі, з букетиком гвоздик, великим носом і смоляними вусами. У Радянському Союзі так до грузинів і ставились як до несерйозного народу, який багато п'є, співає і танцює. Країна жила в стані «великої дружби народів», тому основоположний імперський народ був російський, а всі інші – «чурки», «бульбаші», «хачики», «хохли», «чернож...пі», «вузькоокі». Ніхто ж не заперечує, що цей лексикон виник у період розквіту радянського інтернаціоналізму.

Путін Грузію проґавив, банальним чином. Ймовірно, 2004 року сподівався, що молодий президент Міхеїл Саакашвілі обітреться в совку, зрозуміє, що діватися йому нема куди і повернеться під покров Кремля. Путін прорахувався, а Саакашвілі почав змінювати свою країну. Грузія з великої шашличниці стала перетворюватись на європейську країну – безпечну, без хабарів і корупції, з бурхливим будівництвом і реформами в освіті та охороні здоров'я. Витримати і прийняти це Путін не захотів, не змогла душа радянського чекіста зрозуміти, що хтось із «радянської сім'ї народів» вирішив жити самостійно. З Киргизстаном, Таджикистаном, Білоруссю, Вірменією та Казахстаном все було просто – налякати російськомовним населенням або підняти на навчання російську військову базу – і все, заспокоїлись і стали слухати Кремль, як колись.

Знав би Путін історію, не намагався би знову прибрати до рук Грузію. Ні насильством, ні грошима, ні війною, ні вмовляннями

Можливо, що Путін щось знав про Грузію. Наприклад, про те, що сталося 9 квітня 1989 року. Але, підозрюю, йому зовсім нічого не було відомо про те, що Грузія з першої окупації 1801 року все 19 століття бунтувала, щорічно піднімались повстання проти окупантів. Неспокійно було і комуністам після захоплення Грузії 1921 року. Знав би Путін історію, не намагався би знову прибрати до рук Грузію. Ні насильством, ні грошима, ні війною, ні вмовляннями. У 2006 році депортували грузинів з Москви – вони не заспокоїлися, в 2007 році послали Бадрі Патаркацишвілі організувати переворот – не вийшло. У 2008 році Путін вирішив завоювати Грузію, як 200 років тому, і знову не вийшло. Йому б заспокоїтися, але він – як настирлива моль, яку женуть з однієї шафи, летить в іншу, поки не приб’ють.

Тільки наївна людина зараз, після того, що трапилось в Україні, може повірити у дурниці про «Цхінвалі, який мирно спав» – тоді, сім років тому для Кремля і кремлівської пропаганди було важливо знайти виправдання. Брехали відчайдушно – брехали про «три тисячі загиблих», брехали про своїх «миротворців», брехали Саркозі та Бушу, брехали всім, хто виступав тоді на захист Грузії від російської агресії. Путін думав, що трохи натисне, захопить, крім Абхазії і «Південної Осетії», трохи землі – і грузини впадуть на коліна. Ні, не знає він історії Грузії, особливо історії спротиву російській окупації за 200 років.

Підлість Путіна розчарувала багатьох грузинів. Кілька років говорити про «єдину віру» – і розбомбити монастир Нікозі. Стільки клястися в любові до «культурної спільності» – і вбити двох військовослужбовців грузинської армії: капрала Смирнова і рядового Нікітіна. У Кремлі навіть не помітили, як захищали Грузію її громадяни – етнічні вірмени і азербайджанці, росіяни та українці. Втім, російські окупанти ніколи не звертали увагу на населення, їм важливо захопити територію, привезти з Москви маріонеток, потім оголосити про всенародну підтримку і почати репресії. Як це було завжди, як це відбувається зараз в Україні.

У серпні 2008-го року було спекотно і бридко. Під Горі осетинські бандити грабували журналістів і населення. У самій «Південній Осетії» готувались до знищення грузинських сіл, їх потім військовими бульдозерами дочиста зрівняли з землею – на місці найбільшого, Тамарашені, збудували селище Московське. Не полінуйтесь, подивіться у Вікіпедію, щоб побачити статтю під назвою «Тамарашені (колишнє село)». За легендою, село створене ще за часів цариці Тамар (12-13 століття), до війни там жили близько 1000 людей. Під час війни, 13 серпня, правозахисна організація Хьюман Райтс Вотч оголосила, що осетинські ополченці грабують і палять грузинські села в «Південній Осетії», зокрема й село Тамарашені. Після окупації московська влада збудувала на місці знесеного села селище «Московське». Просто розрівняли, стерли з лиця землі пам'ять багатьох століть.

Путін дуже сподівався на страх, вважаючи, що грузини злякаються, а вони, навіть опозиціонери, які ненавидять Саакашвілі, запитували, коли будуть створюватися партизанські загони. У Грузії на місяць взагалі завмерло політичне життя – хто мав претензії до Саакашвілі, оголосили негласний мораторій. Усього кілька тижнів грузинам вистачило, щоб зрозуміти, що має на увазі Кремль, коли говорить про «єдину віру» і давні культурні зв'язки: російські окупанти грабували все, що погано лежало. Грабували склади фірми «Нікор», виробника сосисок і ковбас, грабували будинки, тягли звідти килими і телевізори, банки з маринадом і варенням, мародерствували в грузинських військових частинах.
Буба, Вахтанг Кікабідзе через кілька місяців після війни записав кліп «Розчарували». Багато хто з грузинської інтелігенції були тоді розгублені – вони всі виросли в Радянському Союзі, вважали себе рівними, насолоджувалися чудовими компліментами – «ах, на пагорбах Грузії, ах, вино і шашлик, ах, пальми і пляжі». Тепер, коли по Грузії було нанесено 292 ракетно-бомбових удари, інтелігенція зрозуміла – «розчарували». Стільки клястися в любові, приїжджати, гуляти, відпочивати, пити, їсти, захоплюватися – а потім взяти й розбомбити.

Багато подій в Україні зараз повторюють грузинські – і брехня, і лицемірство, і застосування зброї, і знову брехня

Путін під тиском США та ЄС був змушений відмовитись від плану захопити всю Грузію, але визнав «незалежність» Абхазії і «Південної Осетії». 1993 року з Абхазії вигнали 350 тисяч грузинів, 2008 року з «Південної Осетії» – ще кілька десятків тисяч, повністю очистивши 25 відсотків території Грузії від етнічних грузинів. Це злочин, за який Путін так і не відповів, порушивши домовленості 2008 року, коли Ніколя Саркозі намагався втихомирити російського прем'єр-міністра, поки пост президента займав місцеблюститель Медведєв.

Війна в Україні допомогла зрозуміти, що хотів Путін 7 років тому. І як багато подій в Україні зараз повторюють грузинські – і брехня, і лицемірство, і застосування зброї, і знову брехня. Звісно, Путіна і Росію треба було карати тоді, 2008-го, а може бути, і раніше, на початку 90-х, коли російські війська під виглядом захисту сепаратизму відхоплювали шматки Молдови, Грузії, Азербайджану. Само собою, придумували різні історії – про захист російськомовних або вірмен, але суть імперської політики була схожа всі останні століття – захоплювати території, щоб потім шантажувати уряди.

Як і будь-яка війна, агресія Росії матиме довгі наслідки – у Грузії росте нове покоління молодих людей, які не бажають говорити мовою окупантів. У Росії проблеми матимуть тривалу перспективу. Україна стала індикатором ставлення до Росії світового співтовариства, який усвідомив, нарешті, що Кремль і Путіна треба зупиняти.

Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

Думки, викладені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Олег Панфілов

    Професор державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

XS
SM
MD
LG