Пасха Парижа – від смерті до життя
Місце молитви. Пресвята Мати. Намолений храм, який для мене, як і для мільйонів, став місцем особливих духовних пережиттів...
Вже завтра мав там бути з французькими єпископами, священиками і вірними на Божественній Літургії освячення мира, на торжественній гостині, на спомині Вечері Тайної...
Там, де починалося моє служіння в Парижі...
Але не йдеться про мене, а про нас всіх – про Церкву, про цивілізацію, про спасіння.
Що означає, коли, один із найвідвідуваніших храмів світу у вогні? В суспільстві, в політиці, в Церкві, в Україні і світі стільки розбиття, умертвлення, каліцтва...
Страдальна Мати!
Що означає наш біль, коли ми дивимося, як вогонь нищить храм, якому дев’ять століть?
Втрата неймовірна, але... ніяк непоправна.
Світова реакція свідчить, що незважаючи на наш раціоналізм, деконструкцію і десакралізацію, значимість і необхідність символів не втрачена. Критичність раціональної доби не толерує міфу, притчі чи казки: кохання – не більше, ніж секс, освіта – інструмент для здобування грошей, гроші – інструмент для здобуття влади.
Символи мали би лишитись десь в минулому, у некритичній, органічній, наївній добі. Це вже не ми.
Чому? І чи справді?
Мабуть ні, бо вічне не вмирає, бо Дух живе і дає нове життя. Таким є символ святості, Божої присутності, гостинності, Його господа, наш – у Нього – дім.
Там ми хочемо бути. Сьогодні, у цей тиждень Страстей...
Символ же переносить нас до глибинних змістів. Він не самодостатний, не вичерпаний, не опанований нашими силами, смислами, апетитами чи владою.
У ньому завжди продовження. Ми не затримуємося на ньому, бо він переносить нас далі, до іншого, до нового. Він відкриває врата таїнства – від смерті до життя.
Крізь сльози втрати радію, що символ промовляє, навіть у своїй смерті, властиво, зокрема у ній. Він сколихнув увесь світ. Святе на виду. Ви є цього свідками.
Так воно й буде в цих днях страстей. Втрата тотальна. Смерть ганебна. Любов безумна. Пасха Господня... в Парижі, але так може бути всюди, і там, де Ти і я. Де Він, де Вона.
Багато хто вважав, що все втрачено, все пропало. Шокувало і обурювало те, що святині гірше, ніж знищені – позбавлені значення і змісту. Позбавлені свідків, живих людей...
Не цілком так. У серці щемить... мільйонам...
Храм, в якому я знаходив теплий притулок, іконічна серцевина в секулярному Парижі, сьогодні як ніколи привернув увагу світу.
Ще ніколи в його історії стільки людей не задивлялись на нього, на Неї, прагнучи бути там, разом. Бути свідками цієї Пасхи.
Бути з чим? З каменем, мистецтвом? Чи бути з Кимось, з джерелом життя?
Він живе, і як фенікс з попелу востане – в Пасці.
Те, що трапилось, жахливе, але в глибині душі я переконаний, що це потрясіння епохальне і доленосне. Воно промовить до душ, посіє в серцях запитання –
Чому те, що сталося, так бринить, бентежить і болить?
Що в попелі цієї пожежі?
Що прагнемо віднайти, відновити, оживити?
Нотр-Дам востане і відновиться віра. Бо Він востав.
Про це пророкує навіть президент, конституційний скрупульозний захисник раціоналістичного, радикально світського, laïcité.
Бо без Нього, без Неї, без Її храму, без тої віри, немає краси, ні глибини, ні правдивого життя...
Наш сьогоднішний жах і переживання – це парадоксальний коментар, відсіч культурі одноразовості і споживацтва. Ми враженні, що пропадає щось вічне... помимо наших щоденних звичаїв і рефлексів. Якщо вона пропаде, чи не пропаду я...
Ми так прагнемо вічності... бо ми для неї створені.
Пережитий світом шок – це заклик до подвигу, до сумлінної праці, до тривалої Хресної Дороги, яка провадить до Воскресіння, до вічного правдивого життя.
В цю ніч світ прокинувся. Навряд чи всі до кінця зрозуміли, що побачили, але пережили щось всі та й будуть думати, молитись.
І відбудовувати...
...не вперше...
і не лише храм... а Церкву
...цивілізацію краси, жертовності, любові...
Бо храм – це символ, а Церква – наш дім. Символ несе далі і в глиб. За ним –таїнство. За ним – спасіння. За ним – вічність.
Життя здобувається Смертю, яка долає смерть. Де сокрушені сили ада, проявляється Божа слава, до якої у цих днях запрошує нас Господь і його Пресвята Мати – Notre Dame.
Ідім, з вірою, нас покликано, не сумніваймось!
Борис Ґудзяк, митрополит УГКЦ, голова єпархії святого Володимира Великого в Парижі для українців візантійського обряду у Франції, країнах Бенілюксу та Швейцарії
Оригінал тексту – фейсбучна сторінка
(В тексті збережено орфографію автора)
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
