Спеціально для Крим.Реалії
Кожну українську владу відрізняє небажання слухати поради Заходу.
Пам'ятаєте 2013-й рік? Коли дипломати з ЄС їздили до Києва, як на роботу ‒ у спробах умовити Віктора Януковича випустити з в'язниці Юлію Тимошенко? І раз у раз вони натикалися на відмову. Чудово пам'ятаю, як функціонери Партії регіонів ходили телеефірами, розповідаючи про те, що саджати політичних опонентів ‒ це перемога «національного правосуддя» і що потрібно берегти суверенітет від «зазіхань західних партнерів».
Райдер європейських вимог був іспитом на цивілізованість. Без нього наша країна не могла пройти фейс-контроль у світ сучасних держав
Тоді можна було робити ставки: дасть Брюссель Україні Асоціацію з ЄС чи все-таки виявить стійкість. І були чутні голоси тих, хто говорив, що тюремне ув'язнення Тимошенко ‒ це погано, але Асоціація з ЄС ‒ важливіша. Вони твердили, що Європі варто «зрозуміти ситуацію» й «піти на поступки». Але Брюссель вирішив інакше.
Тому що райдер європейських вимог був іспитом на цивілізованість. Без нього наша країна не могла пройти фейс-контроль у світ сучасних держав. Здавалося б, цілком наочний урок. Але Київ його засвоїв не в повному обсязі.
У 2016 році на кону стояло питання про безвізовий режим. Заради отримання якого Україна мала ухвалити антикорупційні закони. Запровадити декларування та створити незалежні правоохоронні органи. І знову ми стали свідками того, як офіційний Київ намагався ухилитися від домашнього завдання. Намагався вихолостити пакет законів на етапі ухвалення. А провладні спікери в ефірах телеканалів запевняли нас, що ЄС і так не збирається давати нам «безвіз», а тому нічого йти у європейських бюрократів на поводу. Втім, п'ять років тому розсудливість перемогла: країна отримала і відкриті кордони, й антикорупційний пакет.
Тепер надворі 2021-й і ми гадаємо про те, коли 46-й президент США знайде час, щоб зателефонувати шостому президенту України. Джо Байдену складно дорікнути в незнанні українського порядку денного, а тому виправдати відсутність дзвінка «відсутністю інтересу» не вдасться. Розмова президентів ‒ це сигнал, і якщо він не відбувається, значить, на те є причини.
Усе це свято непослуху встигло добряче втомити. Тому що кожна українська влада намагається займатися ручним управлінням
Втім, про ці причини сам Білий дім говорить практично безпосередньо. Достатньо почитати інтерв'ю Джорджа Кента, який відповідає в Держдепі США за політику щодо України. Американський чиновник говорить про судову реформу, незалежність НАБУ та Національного банку. Про те, що партнерам буде складно підтримувати Київ, якщо ці зусилля не ведуть до необхідних Україні реформ і змін. Про те, що Зеленський всього лише має виконувати ті обіцянки, які він під час виборів давав українському народові.
І все це свято непослуху встигло добряче втомити. Тому що кожна українська влада намагається займатися ручним управлінням. У результаті ‒ вперто не хоче створювати інститути й намагається брати під контроль уже створені. А в усій країні їй вторять або проплачені «експерти», або корисні дурні, які готові бездумно погоджуватися з політичним кумиром лише тому, що колись за нього проголосували.
Всякий раз дивує переконаність українських еліт у тому, що порушення зобов'язань може зійти їм з рук. Що донори все одно дадуть кредити. Що союзники в будь-якому випадку продовжать допомагати. Що досить виявити завзятість, щоб Захід пом'якшив вимоги та умови. Такий собі синдром двієчника, який вперто не хоче робити домашнє завдання, а замість цього намагається розчулити екзаменатора.
Все, на чому наполягають Брюсель і Вашингтон, у першу чергу, потрібне самій Україні
А ще в такі моменти ловиш себе на думці, що Захід піклується про українське майбутнє куди більше, ніж ті, хто в нашій країні виграють вибори. Все, на чому наполягають Брюсель і Вашингтон, у першу чергу, потрібне самій Україні. Чи то припинення репресій, антикорупційне законодавство чи судова реформа.
Захід готовий винагородити нашу готовність вести здоровий спосіб життя. Натикаючись щоразу на розмови про те, що обжерливість та ожиріння ‒ це неодмінні складові українського суверенітету.
Єдине, що вселяє надію, так це розуміння, що в української влади просто немає вибору. Він був до анексії Криму, коли Київ міг спробувати продати свою лояльність Москві. Коли українські еліти могли брати гроші у Кремля або лякати такою перспективою Захід. А після того, що сталося сім років тому на півострові, це вікно можливостей зачинене наглухо. Західні гроші безальтернативні, а тому неминучі. Як і реформи.
І все питання лише в тому, як багато часу ми втратимо, перш ніж українська влада зрозуміє безглуздість своїх спроб грати з донорами в наперстки.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
