Спеціально для Крим.Реалії
Можна сперечатися про інтерпретації, але немає сенсу сперечатися про факти. Особливо, якщо ваш співрозмовник їх заперечує. Поготів, якщо він це робить навмисно.
Нардеп від партії «Слуга народу» Євген Шевченко вийшов в ефір російського держканалу. Звинуватив українських націоналістів, закликав до взаємних компромісів і сказав, що потрібно зняти «мовне питання», яке спричинило «розкол у суспільстві». Після чого в соцмережах спалахнула суперечка про те, де закінчується особиста позиція нардепа і починається партійна.
«Слуг народу» можна запідозрити в чому завгодно, окрім ціннісної однодумності
З одного боку, ця історія знову поставила питання про те, чи існує партія «Слуга народу». Зрештою, будь-яка партія будується на якійсь ціннісній платформі. Членство в ній означає згоду з ідеологією. Тією самою, яку потім партійці транслюють під час публічних виступів.
А «слуг народу» можна запідозрити в чому завгодно, окрім ціннісної однодумності. Ми бачимо суперечки всередині парламентської фракції. Взаємні звинувачення в підкупі. Публічні конфлікти між керівництвом і мажоритарниками. Що, втім, не дивно, якщо згадати про те, як цей проєкт створювався.
А з іншого боку, весь цей кейс ‒ це історія про те, що має сенс сперечатися лише про інтерпретації, але не про факти.
Наприклад, ми можемо сперечатися про те, що саме стало причиною анексії Криму. Було це фактором зовнішньої політики Кремля (повернути «споконвічні території») чи все-таки фактором внутрішньої (згуртування країни). Можемо сперечатися про наслідки кроку ‒ і порівнювати бонуси та витрати. Але немає жодного сенсу сперечатися з тими, хто заперечує сам факт анексії українського півострова.
Ми можемо сперечатися про мотиви радянського керівництва, яке влаштувало Голодомор в Україні. Порівнювати етнічні мотиви з соціальними. Розбирати міру відповідальності центрального керівництва та республіканського. Але немає жодного сенсу сперечатися з тими, хто заперечує сам факт Голодомору тридцятих років.
Зрештою, ми можемо сперечатися про мотиви українських громадян, які вирішили воювати на Донбасі проти своєї країни. Можемо говорити про те, як змінювалася російська стратегія з моменту вторгнення і аж до сьогодні. Але немає жодного сенсу вплутуватися в дискусію з тими, хто заперечує сам факт присутності російських військ на сході нашої країни. Як це було в ефірі з участю Євгена Шевченка.
Дискусія як така можлива лише тоді, коли ваш абонент не заперечує факти
Тому що дискусія як така можлива лише тоді, коли ваш абонент не заперечує факти. Коли у своєму описі реальності він не ігнорує реальність. Причому, в перший раз ви можете списати це на дурість і незнання ‒ і спробувати відновити його рвану картину світу. Але якщо він продовжує наполягати на своєму ‒ значить, перед вами свідомий негідник, з яким немає сенсу вести розмову.
А російським каналам можна дорікати в чому завгодно, окрім наївності. Це професійно налагоджені машини пропаганди, які давним-давно вже не сперечаються про інтерпретації реальності. Вони оскаржують саму реальність. Підміняють факти фейками. Стирають те, що сталося. Говорять про те, чого не було.
Російські канали – це професійно налагоджені машини пропаганди, які давним-давно вже не сперечаються про інтерпретації реальності. Вони оскаржують саму реальність
Розмова з ними за ступенем ефективності нагадує конференцію астрономів, на яку випадково запросили астрологів. І ось ми вже чуємо про те, як саме рух небесних тіл впливає на темперамент вашої сусідки на сходовому майданчику.
Мотиви російських пропагандистів немає сенсу розбирати. Зрештою, вони все зводять до персонального комфорту й достатку. А ось мотиви українських спікерів можуть пояснюватися або наївністю, або дурістю, або користю.
І ще невідомо, що гірше.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
