Павло Казарін: Методичка для окупованих

Спеціально для Крим.Реалії​

Ми часто чуємо, що нинішня війна України та Росії не «узаконена». Що їй не наданий юридичний статус, що кордони відкриті, а посольства та консульства продовжують працювати. Але особливість у тому, що за останні років сорок більшість збройних конфліктів не визначалися як «війна».

Причина проста. Після Другої Світової нормативи для «війни» були виписані досить детально. У спробі зробити війну максимально дорогою та некомфортною для будь-якої країни людство визначило чимало обмежень для сторін конфлікту. А тому за ступенем ефективності офіційне оголошення війни ‒ агресором або жертвою ‒ за своїм ефектом цілком можна порівняти з пострілом собі в ногу.

У результаті ми живемо в епоху АТО, контртерористичних операцій та операцій з примусу до миру. Гібридний статус передбачає гібридні правила. Війна Росії проти України ‒ не виняток.

Але за всім цим простором напівтонів приховані речі, які потребують максимального озвучування. Те, що мало бути зробленим ще в 2015-му. Те, з чим Україна спізнилася на п'ять років. А саме ‒ методичка для окупованих територій

Йдеться про українських громадян, змушених жити в Криму та на окупованій частині Донбасу. Їх статус розмитий, їх юридичні права та обов'язки ‒ теж. Росія вільна розповідати їм про те, що всі вони поголівно ‒ злочинці з точки зору українського законодавства. І в цьому питанні Києву давно пора внести ясність.

З одного боку, Київ закликає своїх співгромадян отримувати паспорти та документи на підконтрольній частині країни. Кличе до себе абітурієнтів і будує на кордоні центри адмінпослуг. З іншого ‒ Україна так і не розписала правила життя на окупованих територіях. Докладний перелік того, що можна, а що не можна робити, щоб не зіткнутися після приїзду з українською Фемідою.

Як офіційний Київ розглядає людей, які працюють у Криму та на Донбасі? Що чекає умовного працівника музею або шкільного вчителя? З якого моменту настає відповідальність ‒ і що служить тою самою скляною кар'єрною стелею, вище якої не варто підійматися?

Який статус людей, які працюють у газетах і на телеканалах? Ким ми вважаємо працівника соцзабезу або міської адміністрації? Водій кримського уряду ‒ колаборант чи ні? А директор фірми, яка виграє тендер на постачання у воєнізовані структури?

Яка доля чекає майно, яке українські громадяни встигли легально придбати на окупованих територіях? Яка доля чекає на квартиру, яку житель півострова купив для своїх батьків? Який саме спосіб життя в Криму та на Донбасі з точки зору офіційного Києва позбавляє від підозр з боку української держави? І де та сама межа, яка відокремлює пособника від обивателя, а законослухняність ‒ від злочину?

У 2014 році ми могли думати, ніби вторгнення не триватиме довго. Але через шість років ніяких ілюзій уже не залишилося. І на зміну порожніх розмов про те, що Україна пам'ятає про своїх громадян, мають прийти виписані нормативи. Про те, що держава вважає нормою, а що ‒ її порушенням.

Зрештою, повсякденність окупованих територій все одно зосереджена в просторі побуту. Тисячі людей щодня стикаються з адміністративною машиною, отримують довідки, оформляють документи, ходять на роботу, отримують зарплату. Вони платять штрафи, беруть кредити, збирають на квартиру, купують машини. Вони перебувають всередині чиновницької павутини і, так чи інакше, щодня змушені з нею стикатися. І, думаю, багато хто з них хоче зрозуміти: як саме можна жити в Сімферополі, Донецьку чи Луганську і залишатися при цьому законослухняним громадянином України?

Ймовірно, все це вимагатиме окремого закону. Швидше за все, його обговорення буде супроводжуватися запеклими суперечками. Але іншого способу в України розставити крапки над i просто немає. Через шість років після початку війни настала пора визначатися ‒ що саме входить для української держави в поняття «законослухняна поведінка на окупованій території».

Життєві причини у всіх різні. І всі спроби узагальнити «тих, хто залишився» ‒ тих, кому випало жити в Криму і на Донбасі ‒ найчастіше мають мало спільного з логікою та здоровим глуздом. Цю війну розв'язали проти України всупереч будь-яким правилам. Але це не привід для Києва не створювати правила самому.

Тим більше, що це історія не про гроші. Це історія про політичну волю та відповідальність. Тому що цей іспит ніхто окрім нас здати не зможе.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції.