ЛЬВІВ – «Найгарніші пісні України» українська співачка Оксана Муха заспіває у Маріуполі, Краматорську та Сєвєродонецьку. Сольні концерти на Донбасі, які відбудуться з 14 по 16 жовтня, присвячені Дню захисника і захисниць України. Оксана Муха вважає, що українську пісню потрібно нести туди, де її найбільше потребують.

Чи може українська пісня об’єднати українців у різних куточках країни? Чому важливо співати українською? А ще про свою участь у благодійному проєкті на підтримку українських воїнів заслужена артистка України Оксана Муха розповіла Радіо Свобода.

– Оксано, програма має назву «Найгарніші пісні України», як обирали з-поміж пісенного різноманіття оті найгарніші?

– Я усвідомлюю, що те, що співають на західних теренах України у кожній хаті, в Сєвєродонецьку не знають. Для мене важливо показати українцям на сході, в центральній Україні, на заході, що ми різні у смаках, традиційних особливостях, говірці, вишитті. Ті пісні, які співають у західних областях, а це «Тихий Дунай» і «Перелаз» чи «Бодай ся когут знудив», швидше за все українці на сході почують вперше, можливо, хтось чув, але це не буде родзинкою програми.

Мені хочеться, щоб у Маріуполі, Краматорську, Сєвєродонецьку згадали «Чорнобривці», «Ніч яка місячна, зоряна, ясная». Згадали, що музику написав Микола Лисенко і що це не народна пісня. З піснею «Ніч яка місячна, зоряна, ясная» у мене особливий спогад. Мені пощастило працювати у проєкті зі збору коштів для українських військових, щоб відновити їм здоров’я. У США мала понад 30 концертів, щоб зібрати гроші, відкрити в Україні реабілітаційний центр, в якому військові безкоштовно живуть, харчуються і лікуються.

Під час проєкту український військовослужбовець Дмитро Медведь, який пересувається на інвалідному візочку (йому кілька хребців забрали у попереку, але він добре дає собі раду), розповів мені історію. Коли їх градом накрило в окопах, бійці вже не очікували це пережити, вони зрозуміли, що це все. В очах були безвихідь і кінець. Їхній командир притиснув зброю до грудей і почав співати «Ніч яка місячна, зоряна, ясная». Ця пісня, ці 2 з половиною хвилини втримала їх на дусі. Останні хвилини життя вони були з піснею. Наскільки для нас важлива українська пісня і ми інколи не віддаємо їй належне.

Я завжди думаю, що заспіваю у тому чи іншому проєкті, для тих чи інших людей. Чи доцільна сьогодні буде ця пісня, чи витягну щось таке, чого раніше не співала. Почують східняки «Черемшину», «Два кольори», «Де ти тепер». Будуть українські романси, як «Ой не світи місяченьку», веселі пісні і «Жарівка» Віктора Морозова, бо зміст пісні відповідає кожній людині, незалежно де вона живе: світити на своєму місці нам кожному не зашкодить.

– Концерт у трьох містах, триденний тур. Чи розумієте, які настрої панують на Донбасі серед населення?

– Це коротенький тур. Але це вже велике щастя, якщо ти потрапляєш навіть в одне місто на сході країни з концертом. Це важливо – поїхати у цей регіон і привезти українське українцям, які там спраглі української пісні. За роки Незалежності державі, тобто владі, не вдалося поєднати Україну. Існує, начебто, постійний поділ: схід – із російською культурою, захід країни подається, як неправильний для сходу, з українською культурою. За час Незалежності не відбулося примирення і єдності в Україні. Митці мають туди їхати. Розумію, що буде непросто.

Коли я була в Сєвєродонецьку і в мене на футболці було написано «Слава Україні!», намальований тризуб, то на мене накинувся один чоловік. Я дуже добре розумію настрої, які панують у східних областях, але там живуть українці, яким дуже важко у цьому середовищі бути українцями. Їм доводиться вигризати це українство. Коли в місті Попасна ми мали концерт, то по периметру нас оточили наші українські воїни, а на площі з нами були українці, які співали «Червону руту». І їх охороняли українські військові від «сєпаратистів», які не дають українцям дихати. Так, це далека дорога, невигідно фінансово, втома, але якщо ми цього не робитимемо, то хто це зробить замість нас?

– Три концерти для тих, хто любить українську пісню, хоче її почути і хто є українцем насправді.

– Хто скучив, хто потребує української пісні, української мови. Завдяки меценатам, ми зробили квиток за меншою ціною, але з усім найякіснішим на концерті. Це живий звук, професійна апаратура, музиканти, гарне світло. Все робимо так, щоб українці могли собі дозволити прийти.

У нас дуже гарно працює «баба бабі сказала», коли люди почули, побачили і поділились враженнями з іншими. Бо в Україні радіо і телебачення пропагують те, що пропагують, зазвичай одні й ті самі обличчя на ТВ, ті ж люди у різних шоу.

– Такий собі закритий клуб за домовленостями.

– Секта якась, оберігання своїх меж. Так багато виконавців перемагають у конкурсах і пишуть прекрасні пісні, а не можуть потрапити на радіо та телебачення. Чи просто незручні? Нецікаві? А кому? Глядачам чи керівникам медіа? Чому не беруть пісні? Кому вони не сподобались? Хто кого виховує: слухач медіа чи медіа слухача?

Багато запитань, на які я не маю відповіді. На восьмому році війни українське недостатньо підтримується і хотілося б, щоб була та підтримка людям, які віддають своє життя, щоб пісня і українська культура були якісні, достойні. Бо роками нас переконували у меншовартості, перекручували українську історію, знищували правду про відомі постаті, вишиванку подавали, як шароварщину. Звідки взялись оті штучні віночки і дико-яскраві кольори на вишиванках, якісь неприродні. Немає отої глибини, яку нам потрібно повертати. Це сумно, що роками нав’язувався несмак. У нас багатогранна українська культура і вона проявляється у пісні. Кожен регіон має свою протяжність. Ми надзвичайно різнобарвні ій у цьому цікаві українці.

– Чи варто обтяжувати слухача страждальними, сумними піснями про тяжку, злиденну українську долю? Чи такий плач зі сцени не відштовхує, як ви це відчуваєте?

– Лірична пісня має болючу складову, завжди більше запам’ятовується. Бо радісна емоція, як феєрверк. Ми звикли, що нас бавлять на концертах, чекаємо цієї забави, звісно, що ніхто не хоче сумного, але пісні з глибоким змістом, ліричні, які мають цікаву історію, складну долю, дають післясмак, сприяюють до переосмислення. Радісні, емоційні стібки нас не вчать, вчить тільки біль і кожна здобута сходинка. Ніхто не росте у спокої, затишку, а кожна гуля – це навчання і в піснях це є.

Лірична пісня має оту глибину, широту, що ще кілька днів будеш із цією піснею. Просто почнеш ширше дивитися на світ завдяки ліричній пісні. Те, що веселе, ніколи не зробить такого враження. Під такі пісні можна вискакатись, добре зіпріти. Просто не можна чекати тільки веселого чи тільки сумного. Завжди має бути баланс.

– Як реагуєте, коли на вашому концерті люди плачуть?

– Це прекрасно. Люди прийшли на концерт і у залі стільки різної енергії, кожен щось думає своє, про те, звідки шойно прийшов чи куди піде після завершення. Різні емоції, погляди на сцену, а ближче до середини концерту це все стишується і починає з’являтися радість. Коли людина в часі пісні зронить сльозу, то у цей момент відкривається її душа, вона перебувала у пісенному світі, розчулена, звільнена, з відкритим серцем. Вона не думала про вчора і завтра, нехай хоч ці три хвилини.

Це дуже важливо для мене. Я не співаю пісні, які є сьогодні гітом, а через пів року їх замінить інший гіт. Я співаю пісні, які роками витримані і є сердечними піснями українців, які, мабуть, лише для українців такі дорогі та потрібні. Мені пощастило, бо коли я була малою, у моїй родині співали і я чула цей спів, співала моїм лялькам. Це були такі перші мої концерти (сміється – ред.)

– А нині дедалі менше люди співають у товариствах, якщо взагалі співають. Десь більше заглядають у власні телефони.

– Погоджуюсь.

– Що втрачаємо, не співаючи, забуваючи слова пісень, не навчаючи співу дітей? Зі спостережень, молоді мами вкрай рідко співають своїм малюкам.

– Спів – це наповнення душі. Це не тільки красива пісня. Коли людина співає, вона немов очищається, лікується. Звукові висоти в грудному співі лікують наш організм. Спів для українців надзвичайно потрібний. Коли не було шоу, телебачення, коли люди сходились додому, доробляти щось у хаті, вишивали і співали, дорогою теж співали. Пісня була подругою, розвагою, заспокоєнням, дозвіллям українців. Зараз маємо багато різних благ і музика лунає звідусіль, куди б ми не їхали, де б не були. Лише у лісі можемо почути тишу, пташок, Господа.

Мені з товариством пощастило, ми ще співаємо. У всіх є гітари, ми їздимо з наметами, палимо багаття і співи бувають дуже довгі, переспівуємо пластове, народне, сучасне, яке любиться. Коли я була мала, родина зустрічалась і співала. А тепер людям треба добре випити, щоб заспівати.

– Ви вже згадали у розмові про понад 30 благодійних концертів у США. Чому для вас важливий цей проєкт, скерований на допомогу українським військовим, які отримали важкі поранення?

– Це надзвичайно крутий проєкт. У США живе українка Ірина Ващук (президент благодійного фонду Revived Soldiers Ukraine й організатор реабілітаційного центру Next Step Ukraine – ред.), яка має там родину, двох діток. Спортсменка, бігунка. На початку війни Росії з Україною її брат був поранений. Ірина забрала його на операцію та лікування у США. І після цього почала забирати важких військових, лежачих, сидячих, на протезування. В Америці шукала їм житло, волонтерів, які допомагали бійцям із перевезенням, їжею. І до сьогодні американські лікарі йдуть назустріч українським воїнам, оперують їх безкоштовно, а Фонд покриває витрати на медикаменти, протезування.

Коли Ірина зрозуміла, що війна скоро не завершиться і поранені військові прибуватимуть, Фонд почав збирати кошти на відкриття в Україні реабілітаційного центру, щоб не возити українців у США, бо це фінансово складно. Ірина орендувала в Ірпіні приміщення і там створила на рівні американського центру – Next Step Ukraine. Всі ті ж самі тренажери, все за американською технологією, реабілітологи стажувались у США. Ірина купила дві квартири, щоб бійці могли безкоштовно у них проживати, віддала свій будинок, щоб там перебували ті, хто пересувається на візочках. Є господиня, яка готує, прибиральниця. Всі концерти, які проходять у США, це збір коштів на таку справу. Зараз до нас приєдналася велика кількість українських волонтерів, які допомагають, відповідно, концерти стають якіснішими, приходить більше людей, проводимо аукціони.

Нам дають гарні лоти. Намисто, яке надала Роксолана Шимчук, продали за 4,5 тисячі доларів. А це пів протеза. Ми продали картини, боксерські рукавички, підписані Віталієм Кличком, м’яч, підписаний Збірною України, тобто, такі дуже до серця речі. Концерти тривають дві години. Ірина перевозить у США бійців у найважчому стані, яким не можуть допомогти в Україні.

Останньому воїну, який приїхав у США, не змогли відновити зір. Дали собаку-поводиря. З ним він прожив два тижні, нікого не допускали, щоб повністю зійшлися. Хлопець повернувся додому зі своїм другом. Був дуже складний Євген Редько, мав знівечене лице, трішки зору врятували, відновили нижню щелепу, зуби, пластику. Він уже може навіть усміхнутися, допомогли з протезуванням руки, ноги. Микола Левкун, який на Говерлу піднявся на протезуванні. Чоловік займає призові місця. Це для мене честь брати участь у такому благодійному проєкті.

– Наскільки карантин завадив реалізації планів? Як давали собі раду з благодійним проєктом?

– Дуже важко було. Ми рік не могли проводити концерти у США. Практично рік Фонд потерпав. Але в Україні з’явились люди, які допомогли. Ми знаємо тепер, що протримаємося. Цей рік карантину вибив усіх, особливо творчих людей. Ми всі залежимо від квитка, чи він продасться. Ми не можемо працювати, коли не можемо робити концерти.

– Ви починали творчу діяльність, заявивши про себе тими піснями, які співала Квітка Цісик. Тоді у вашому житті з’явився американський музикант, продюсер Алекс Гутмахер. Він, коли захворів на рак, у нью-йоркському шпиталі познайомився з Квіткою Цісик. Цей чоловік вважав своєю місією популяризувати ім’я Квітки Цісик, робив чимало проєктів в Україні. Життя подарувало вам це знайомство. Коли настав переломний момент у вашій творчості?

– Такі люди приходять вчасно, то правда. Завжди у нашому житті з’являється людина, яка у певний період стає твоїм вчителем.

У моєму житті був момент, коли я змушена була стати самостійною. Цей момент самостійності і усвідомлення, що мною ніхто не може маніпулювати, що я не можу бути втіленням чиїхось мрій, амбіцій, що мені треба бути собою. А це може бути тоді, коли ти перестаєш боятися, бо страх все перекреслює, і творче, і технічне. Якщо боїшся, нічого не вдається. Я не можу сказати, що я нічого не боюсь, але я однозначно перестала боятись, хто що скаже, чи правильно, чи неправильно роблю. Якщо я роблю щось із любові, то це завжди правильно. Коли немає негативних думок, коли це не є наперекір комусь чи на зло комусь. Якщо робиш речі, близькі твоєму серцю, то це найправильніше.

– Ви співаєте багато тих пісень, які виконувала Квітка Цісик. Чи не говорять вам про схожість, що ви перейняли манеру її співу?

– Як ми пишаємося, коли діти навчаються естрадному співу в училищі і вивчили один в один як співає Вітні Г’юстон. Наскільки це достойно сприймається, що дитина співає, як американка. І як це сприймається, коли дитина співає, як Квітка Цісик? Квітка Цісик – це український спів. Вітні Г’юстон – американський спів.

Я вчилась школи Квітки Цісик. Це моя вища музична академія по класу скрипки, це поняття кантилени, дихання смичка, фразування. Квітка мала також вищу музичну освіту, її спів, її правила співу. Це школа! Коли говорять, що я копіюю її, це примітивне мислення. Коли б наші викладачі вчили наших дітей по Квітці, вони б почули, наскільки якісно діти почали співати. Тому що не йдеться про копіювання, йдеться про манеру, школу, фразування, чисту душевну складову.

Чому Квітка настільки заворожує? Ніхто не бачив, як вона співає, але навіть у запису можемо почути чистоту і справжність. Це те, чого нам не вистачає. Квітка вчить співати серцем, пісня – це є душевний голос. Якщо ми поділяємо виконавців на тих, які співають заради того, щоб себе проявити, то другі співають від серця і душі. І доля в других складається краще. Оця справжність всім потрібна у співі. Вона була у Квітці і я сподіваюсь, що мені вдалося у неї цьому навчитись. Так, я відчуваю, що є темброві схожості. Але, напевно, в багатьох виконавців є темброві схожості.

– Чи важко давалась школа співу Квітки Цісик?

– Мені пощастило, що я вчилась у студії. Записуючи голос, ми записували альбом RE:SHETO з керівником «Дударика» Дмитром Кацалом. Я записувалась по 3-4 години і потім усе витирали. Це були уроки, коли ти можеш себе з боку почути і сказати: «О! Ця фраза мені подобається і заспівана добре. А це все – полова». Такими малесенькими кроками повірила собі.

Пісня – це мало не фізичний дотик до неї, вона об’ємна і цілісна. Коли розумієш, коли починаєш любити, вона сама виливається з твоїх грудей. Коли мене зупинити в час співу, я ніколи не скажу, який це куплет. Я бачу фільм, співаючи, я це переживаю. І я хочу, щоб українська пісня звучала і співалась у кожному українському домі. Щоб через українську пісню світ відкривав собі Україну та українську націю.