Прослуховування, глушіння, стеження, провокації… Усе це переслідувало українську редакцію Радіо Свобода від моменту створення 1954 року. КДБ пропрацьовував радіостанцію на різних фронтах, намагаючись дискредитувати та дезорганізувати її діяльність. І якщо донедавна про це було відомо лише зі спогадів та здогадок колишніх співробітників-журналістів, то нині пересвідчитись у тому, що для радянської влади Радіо Свобода стояло справжньою кісткою в горлі, можна з розсекречених документів Комітету держбезпеки. Про що ж розповідала українська служба, чим так хвилювала партійних функціонерів і чекістів у СРСР?
За діяльністю Радіо Свобода у КДБ стежили особливо прискіпливо: на постійній основі спецслужба не лише відстежувала тематичне наповнення програм, але і готувала доповідні записки для радянської верхівки про співробітників радіостанції, редакційну структуру та плани. У той час ці документи були важливим інформаційним трофеєм для партії, яка намагалася протистояти США у Холодній війні, хоча саме Радіо Свобода було створене як незалежна медіакорпорація, яка мала на меті просування демократичних цінностей та інститутів.
Утім, своєї ваги ці матеріали не втратили й нині, адже, з одного боку, вони дозволяють тепер краще зрозуміти специфіку роботи радянської спецслужби, а з іншого – дізнатися, як саме «ворожий голос» проривав тодішню «залізну завісу», що відділяла СРСР від решти цивілізованого світу.
«…національна політика в Україні цього року задемонстрована, зокрема, репресіями радянської інтелігенції молодших поколінь, – могли чути слухачі Радіо Свобода у 1972-му. – Однією з найвидатніших жертв репресій цього року став також Іван Дзюба, що нині без суду і навіть без відомих громадськості конкретних звинувачень перебуває в ув’язненні разом з такими відомими представниками української творчої інтелігенції, як Іван Світличний, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий та інші».
Про це Радіо Свобода повідомляв один зі слухачів – такий собі «Віктор Гринько». Цього листа він, як і решта громадян УРСР, котрі хотіли донести правду про радянське життя, надіслав на одну з підставних поштових адрес радіостанції. Щодня редакція опрацьовувала близько ста таких повідомлень.
Однією з представників української інтелігенції, кого заарештували того року, була і онука Івана Франка Зиновія. Наприкінці квітня 1972-го її забрали (загалом уже вдруге на той момент) представники КДБ. Увагу «ворожого голосу» ця подія теж не оминула: у своєму повідомленні Радіо Свобода наголошувало не лише на тому, що арешт відбувся через активну правозахисну позицію жінки, але і на тому, що, окрім переслідувань, чекісти чинили щодо неї ще й тиск, змушуючи робити заяви, які б могли залякати друзів-письменників.
Такі згадки про репресії радянської системи щодо українських діячів на хвилях радіостанції були регулярними. Про них розповідали настільки детально, наскільки це було можливим за тих умов.
Чи важливими та ефективними були такі програми, пізніше пояснювали ті, кому довелося пережити переслідування радянської репресивної системи на собі. За словами таких дисидентів, як Василь Овсієнко, Ірина Калинець та Микола Кульчинський, поширення журналістами Радіо Свобода такої інформації було запорукою того, що справи «ворогів народу» не залишались поза увагою міжнародної спільноти.
«КДБ мало свої страхи, і витік інформації про події всередині радянських республік, особливо про масові утиски письменників, громадських діячів не додавав органам держбезпеки впевненості у їхніх діях. Оприлюднене на західному радіо подекуди змушувало радянську владу охолодити свій репресивний запал», – пояснює у своїй книжці Олена Ремовська, колишня журналістка київського бюро та дослідниця історії Радіо Свобода.
У Комітеті держбезпеки чудово розуміли, що скільки б не заперечувати існування репресій чи, наприклад, утисків свобод у СРСР, Захід цьому не повірить, а отже, використовуватиме інформацію, поширену радіостанцією, як іще один козир у протистоянні з Радянським Союзом на фронті Холодної війни.
Окрім розповіді про судові процеси над українською елітою, радіостанція цитувала у своїх ефірах також їхні праці, які були заборонені у «совку». Це стосувалося, наприклад, творів Івана Дзюби, В’ячеслава Чорновола чи Валентина Мороза.
1980-го року в рамках циклу «Промовляють факти» Радіо Свобода розповіло про виступ Павла Загребельного на всесоюзній конференції письменників у Харкові, посилаючись на слова українського публіциста і літературного критика Леоніда Лимана.
«Павло Загребельний показав, що і в радянських умовах людина залишається, хоче залишитися такою, якою вона була раніше. Отож поки що не створено ніякої особливої радянської людини, з якоюсь там комуністичною мораллю чи кодексом, і навряд чи доречно вимагати від літератури зображення того, чого не існує в житті, чого не потребує людська натура», – мовилося у відгуці.
Навесні 1981 року КДБ суттєво занепокоїло збільшення частоти таких передач із «наклепницькими роздумами» про становище літературного процесу, а також поява постійних оглядів літературних видань із УРСР (зокрема, газети «Літературна Україна»), у яких, на думку спецслужби, поряд із «відвертим наклепом» використовувалися «окремі помилки» цих редакцій.
Протягом багатьох років «ворожий голос» намагався донести своїм слухачам, наскільки важливою є боротьба за людські права та свободу слова, якої так бракувало в СРСР. Поточні звіти про жахливі умови в радянських тюрмах, екскурси в історію сталінських репресій та життя ГУЛАГу – усе це мало переконати аудиторію у потворності радянської політики та її поступовому поверненні у 1930-і роки. При цьому журналісти наводили приклади успішного демократичного руху в комуністичних країнах (наприклад, Чехословаччині), а також пояснювали, чому європейська судова система є більш гуманною, ніж радянська.
«Як шкода, що у нас немає свободи слова. Я навіть не можу написати свого імені, не те що адреси, – писала у 1971-му на адресу редакції з Ворошиловградської області (нині це Луганщина) така собі «друг Ізольда». – Я регулярно слухаю вашу передачу ось уже другий рік. Мій вік 21 рік. Прожито ніби немало, а згадати нічого. Але часом задумуєшся над прожитими днями і одразу втрачаєш смак життя».
У своєму листі вона також повідомляла про важкі умови праці в СРСР та байдужість радянської влади до прав робітників.
«…як мовиться в анекдоті, «колгосп мільйонер, а колгоспники жебраки»… З кожним роком у робітників заробітки все менші, а ціни на продукти і товари народного вжитку ростуть на 100–250%, а то і на 300%», – зазначав такий собі «Іван Іванович Іванов».
На жаль, жодне з двох згаданих повідомлень так і не дійшло до свого адресата: КДБ перехопило їх та ще три листи і розпочало пошуки авторів, щоб вжити «необхідних заходів». Про долю цих людей можна лише здогадуватися.
Загалом кожен, про кого так чи інакше згадували на хвилях Радіо Свобода, автоматично отримував від чекістів «вовчий білет». Так сталося і з шістьма ченцями Почаївської лаври, що на Тернопільщині, яким вдалося повідомити за кордон про переслідування в СРСР на релігійному підґрунті.
26 червня 1965 року українська редакція Радіо Свобода з посиланням на архієпископа Антонія з Женеви розповіла про їхню скаргу, у якій ішлося про те, що ще у грудні 1964 року радянські міліціонери насильницьки увійшли до лаврської келії і арештували п’ятьох ченців, а тих, хто чинив опір, відправили до психлікарні. Цей документ Антоній передав на розгляд ООН, про що і заявив на прес-конференції у Швейцарії.
Доповідаючи про радіосюжет вищому партійному керівництву, тодішній начальник КДБ Віктор Нікітченко акцентував на тому, що інформацію про переслідування монахів поширювала людина, яка «не входила до юрисдикції Московського патріархату». Згадані ж арешти він називав «адміністративними заходами міліції»: мовляв, шестеро монахів «порушили паспортний режим» Почаївської лаври. При цьому він додавав, що КДБ розпочало роботу для встановлення осіб, котрі «передали тенденційну інформацію за кордон».
Ця доповідна записка Комітету держбезпеки є дуже красномовною, адже наочно демонструє, що про свою діяльність радянська спецслужба мала брехати не лише «ворожим капіталістам», але й навіть безпосередньому керівництву. Річ у тім, що на той момент почаївські монахи ще не поодягали КДБістські мундири під ряси, а чекісти, борючись проти них, доповідали про якесь «порушення паспортного режиму».
Утім, якщо з громадянами УРСР спецслужби ще мали змогу боротися, то змусити замовкнути представників діаспори, а також іноземців, які пересвідчились в антигуманності радянського режиму на власні очі, так просто не вдавалося. А ці люди, між іншим, були не менш інформативним джерелом, на яке Радіо Свобода також посилалося у своїх програмах.
Так, у листопаді 1967-го воно розповіло про збори Світового конгресу вільних українців, у рамках якого відбувся «Науковий конгрес», котрий зачепив цілу низку важливих питань, а також мітинг на Медісон-сквер-гарден, де виступав не лише митрополит української православної церкви США Іоанн Теодорович, але і представник тодішнього президента США Вільям Крук та лідер урядової організації у парламенті Канади Стар.
Наприкінці 1960-х та на початку 1970-х років на хвилях Радіо Свобода активно цитувалися деякі з книжок українсько-канадського публіциста Івана Коляски, який, навчаючись протягом 1963–64 років у Вищій партійній школі при ЦК КПУ в Україні, розчарувався не лише тотальною брехнею, бідністю та страхом радянських громадян, але і тотальною русифікацією Української республіки, і вирішив детально розповісти про це світові.
Праці західних фахівців журналісти Радіо Свобода цитували і для того, щоб донести до своїх слухачів правду про українізацію 1920-х, Голодомор 1932–1932 років, насильницьку русифікацію України, а також розвінчати радянські міфи (наприклад, про Червону армію чи Леніна). Із цією ж метою вони зачитували в ефірах й історичні документи.
Головною метою таких програм було застерегти громадян УРСР від повторення жахливих помилок. При цьому журналісти підходили до подачі такої інформації доволі виважено та обережно, адже розуміли, що серед слухачів були і ті, хто міг поділяти частину радянських постулатів.
Щоб зрозуміти детальніше свою аудиторію, Радіо Свобода часто закликало її брати участь у різноманітних опитуваннях, надсилаючи у листах свої відповіді на озвучені в ефірах запитання. Наприклад, у 1971 році журналістам було цікаво почути від слухачів про очікування від чергового з’їзду КПРС.
«Я не знаю, що він вирішить. Але буду цікавитись перебігом роботи з’їзду. Гадаю, що на ньому буде багато балачок про американський імперіалізм, буржуазну ідеологію, сіонізм. Але це для «очковтирання» як народу, так і самим собі»;, – писав на це такий собі «Микола» і додавав: «Кращого поки що важко очікувати, аби не було гірше. Якщо говорити про відлигу, то після Хрущова подуло в протилежний бік. В бік сталінізму».
Радіо Свобода уважно стежило за діяльністю партії. Відсутність власних кореспондентів, звісно, давалася взнаки, адже повідомляти про актуальні події оперативно було складно. Утім, це не заважало журналістам готувати тематичні програми, присвячені різноманітним датам чи подіям, у зв’язку з якими можна було би вкотре згадати про обраний КПРС курс та його результати. Так, зокрема, з’явилися спецвипуски про перші вибори до Верховної ради СРСР, 40 років із часу проведення першої «п’ятирічки» чи кампанію колективізації.
У таких передачах, наприклад, порушувалися теми про Леніна та Україну, про те, «що залишилось від справжнього ленінізму», про проблеми сільського господарства, про невиконання радянською владою обіцянок та про «шкідливі наслідки методів централізації для економіки і населення України». Також журналісти розповідали, яким чином у соціалістичних країнах відбувався робітничий контроль на підприємствах.
Таким чином Радіо Свобода не лише намагалося спонукати аудиторію боротися за підвищення зарплатні та брати більш активну участь в ухваленні рішень з економічних питань на місцях, але і стимулювало про встановлення в СРСР більшої парламентської демократії.
Окрім внутрішньої політики КПРС, «ворожий голос» повідомляв і про зовнішню: у передачах згадувались події у Чехословаччині, демократичні рухи в соціалістичних країнах, радянсько-китайські відносини. Окремо редакція застерігала СРСР від розпалювання воєнного конфлікту на Близькому Сході.
На початку 1990-го, згідно з доповідними записками КДБ, Радіо Свобода розпочала пошук нових форм подачі матеріалів, відтак в ефірах почастішали інтерв’ю з народними депутатами Радянського Союзу від УРСР, політичними діячами, а також представниками культури.
І навіть у цей період – напередодні розпаду СРСР, – Комітет держбезпеки не послабив свого інтересу до діяльності радіостанції. У 1990-му та 1991-му спецслужба, як і раніше, звітувала партійній верхівці про плани «ворожого голосу».
Цікаво, що у доповідних записках, де йдеться, зокрема, про «контрпропагандистський спротив» Радіо Свобода шляхом, наприклад, публікування провокативної інформації про її співробітників, можна знайти і підпис Леоніда Кравчука – тодішнього очільника Верховної ради СРСР, який згодом став першим президентом незалежної України.
Про те, як чекісти добували ці дані, ведучи стеження за журналістами української редакції, а також як ініціювали конфлікти всередині колективу, читайте у наступній частині.
(Добірку всіх фото можна переглянути на сайті Електронного архіву визвольного руху)
Цей матеріал з’явився в рамках проекту Центру досліджень визвольного руху «Deconstruction. Aрхіви КДБ для медіа», що став можливим завдяки підтримці Посольства Чехії в Україні у рамках програми Transition, а також Міжнародного Вишеградського фонду спільно з Міністерством закордонних справ Королівства Нідерландів.
