Щоб зрозуміти суть, варто почати з цитування одного репортажу: «Все в тому ж 2014-му з поля, просто за моїм вікном, постійно працювали «Гради» ‒ вони били в бік аеропорту, і мені досить було вийти на балкон, щоб стояти буквально за 200 метрів він них. Але іноді заходили й гаубиці і били точно в іншу сторону, у глиб міста...»
Книга Станіслава Асєєва «В ізоляції», випущена видавництвом «Люта справа» з ініціативи Радіо Свобода, дійсно належить до серії книг, які порушують спокій. Безлічі українців, які вважали, що останню війну вони закінчили в 1945 році і більше війни в їхньому житті ніколи не буде, вона дійсно не дає спокою. І це катастрофічна ломка їхньої свідомості, яка змушує не просто повірити, але, читаючи репортажі Стаса, практично побачити цю війну.
Чому це важливо? Я пам'ятаю свій приїзд з Криму до Києва у 2016 році, незадовго до обшуку, допиту та порушення кримінальної справи. До речі, подібний репортаж Стаса про поїздку з Донецька до Києва є також і в його книзі. Тобто, при виїзді з окупованої зони у нас з ним були однакові і майже приголомшливі враження: зовсім мирні люди сиділи на лавках, пили каву, ходили до бібліотек, до ресторанів, на лекції, на роботу, на побачення ‒ і ніхто з них не усвідомлював, що вони живуть у країні, в якій іде війна, в якій людей заарештовують, беруть у полон, судять, а іноді просто викрадають, де без суду розстрілюють, де солдати йдуть в атаки, полковники планують і проводять військові операції, де говорять міномети та гаубиці.
Ведучи війну, Україна залишалася (і залишається сьогодні!) абсолютно мирною країною, війна так і не увійшла ні в побут, ні в роботу, ні навіть у свідомість багатьох українців
Я, як, напевно, і Стас, дивувався: чому тут, на Хрещатику, немає на розтяжках гасел «Все для фронту, все для перемоги!», «Дамо більше снарядів і танків фронту!», «Крим і Донбас ‒ Україна, і перемога буде за нами!». Ведучи війну, Україна залишалася (і залишається сьогодні!) абсолютно мирною країною, війна так і не увійшла ні в побут, ні в роботу, ні навіть у свідомість багатьох українців. І ось тепер ‒ ця (і багато інших книг «журналістів-фронтовиків») українцям на голови ‒ читайте і усвідомлюйте, що країна воює, що сьогодні розстріляти людину посеред Донецька (репортаж Стаса Асєєва «Розстріляній як ворог ДНР»!) ‒ звичайна справа. Більше ніж 13 тисяч вже загинули на цьому фронті. Тисячі донеччан і сотні кримчан ми сьогодні не можемо знайти взагалі ‒ хтось зник безвісти, хтось явно викрадений і немає його вже багато років.
Люди, почуйте, усвідомте ‒ вони вбиті ворогом у той час, який ми звикли вважати мирним. В усій Україні гірко плачуть їхні батько й мати, наречені, діти-сироти. Такі книги пробуджують свідомість: війна ‒ це наша українська реальність.
Книга вміщує десятки репортажів для Радіо Свобода, журналу «Український тиждень», газети «Дзеркало тижня», сайту «Українська правда». Це широка панорама тієї біди, яку принесла в Україну Росія. Стас Асєєв крок за кроком з побаченого на практиці аналізує проблеми, які, якщо по правді, сьогодні найактуальніші для України ‒ як з'явилося покоління «казкової Новоросії», хто воює у лавах бойовиків «ДНР», як пала Донецька обладміністрація, яку роль зіграли в цьому процесі війська Росії, як у Донецьку втілювалися ідеї «русского міра» (репортаж «Володимир Путін та його «есперанто»), як формувалося покоління Homo Donbassus. Я думаю, і до сьогодні ці проблеми для країни важливіші (хай вибачить мені уряд!), ніж багато інших, якими займаються міністри, і вже точно важливіші, ніж кабінетні та підкилимні війни за крісла та посади.
Ніде правди діти ‒ незважаючи на те, що на мою долю випав не Донбас, а Крим, трагедія Донецька певним чином особиста трагедія і для мене. З давніх-давен, ще з 50-х років, після закінчення навчання, на Донбасі опинилися дві сестри, і багато інших родичів ‒ племінники, онуки. Але зараз зв'язок з ними практично втрачений, війна розкидала їх по всьому світу.
І не тільки це. Ще у шкільні 60-ті роки в одній районній редакції на Чернігівщині ми осягали ази професії з таким же школярем, як я, Дмитром Іллєнком. Ми навчалися в паралельних класах, навіть народилися з різницею в декілька днів, влітку редактор відпускав своїх співробітників у відпустки, а ми з Дімою крутилися удвох на одну ставку літпрацівника і забезпечували газету репортажами та нарисами. Ми з ним були щасливі цією роботою. Ми були друзі не розлий вода, ми змагалися, хто напише більше та краще, ми публікувалися в кожному номері. Але ось після закінчення школи я став вступати до Київського університету, а Діма чомусь подав документи на факультет журналістки Львівського військово-політичного училища. Вступив, закінчив, випускав дивізіонні та армійські газети, друкувався в «Червоній зірці». Але після закінчення служби він вийшов на пенсію та оселився в... Донецьку.
Уже після виїзду з Криму я зв'язався з колегами з Донецька, і мені розповіли, що Дмитро Іллєнко співпрацював з донецькими газетами, був веселим і надійним другом, шанованим колегою, активістом. Але ось одного разу під час розмови з сусідами Діма сказав щось на зразок цього: «Чекайте, ось повернеться Україна, і тоді подивимося!» Сусіди донесли «куди треба». Військового журналіста та полковника Дмитра Іллєнка донецькі бандити кинули «на підвал», але колеги, патріоти та родичі підняли галас, заступилися за нього. Діму випустили через тиждень. Але ще через тиждень полковник Дмитро Іллєнко помер від перенесених тортур і побоїв, хоча жити журналіст міг би ще довго.
Іронія долі ‒ похований полковник Іллєнко на тому ж цвинтарі, де Моторола та Захарченко. Я вірю, що Україна все одно повернеться на Донбас, і ми з Асєєвим ще принесемо квіти на могилу колеги.
Зараз я виявляю, що наші з Асєєвим репортажі в чомусь схожі, хоча у нас різний вік і різні життєві шляхи. Але його сприйняття дійсності Донбасу і моє Криму дуже схожі. І я думаю, що це закономірно. Це говорить про те, що злочинна окупація практично завжди однакова фантасмагорія та однаковий жах. У 2014 році в одному зі своїх оглядів для Крим.Реалії я порівнював окупований Крим з утопічним містом Чевенгуром, описаним Андрієм Платоновим. Я писав, що «Крим – це законсервована утопія Платонова, можливо, в ще спотворенішому та страшнішому вигляді, ніж сам Чевенгур».
Водночас Станіслав Асєєв у репортажі для «Дзеркала тижня» порівняв картини окупованого Донецька з апокаліптичними полотнами Ієроніма Босха. Він зауважує: «А самому Донецьку у 2014-му позаздрив би навіть Босх: фактично вимерле місто з постійною канонадою, зачиненими магазинами та дефіцитом їжі. Власне, їхати туди і справді не було сенсу, тому влітку 2014 року в Макіївці про Донецьк ходили легенди не гірше, ніж у Середньовіччі: нечисленні макіївчани, які відвідували місто, з жахом говорили, що «всім нам ще пощастило».
Нам зараз залишається одне ‒ бути оптимістами. І ми ‒ оптимісти. «Проблеми Донбасу почалися тут, на Донбасі (Асєєв має на увазі соціально-моральні ідеї локального суспільства ‒ авт.), і тут же вони мають завершитися, як би банально це часом не звучало, ‒ пише Станіслав Асєєв. ‒ Це зовсім не означає, що на фронті мають стояти лише місцеві ‒ але якщо фронт розуміти як боротьбу за уми, то інших антитіл для боротьби з цим вірусом просто тут годі й шукати. Саме прописка і два роки обстрілів дають право починати розмову... Залишитися і чекати, коли вірус «русского міра» почне видихатися і можна буде сказати: «Це наша земля». Напевно, з цього (поряд з, на жаль, необхідною війною) почнеться справжня реінтеграція... Полотно ще не закінчене, пензлі художника все ще у фарбі, ‒ і тільки від нас залежить, чи станемо ми лише плямою».
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Погляди, висловлені в рубриці «Блоги», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
