Доступність посилання

ТОП новини

«Я зробив цей фільм і без здригання не можу дивитися» – Сергій Лозниця про «Процес»


Кадр із фільму Сергія Лозниці «Процес»

Кінець листопада, темніє рано, на похмурій площі промені прожекторів освітлюють натовп із транспарантами: «Розстріляти!», «Слава ОДПУ», «Смерть агентам Пуанкаре», «Геть шкідників і саботажників». Червоноармійці в будьонівках марширують по снігу, за ними крокують трудящі й студенти, їдуть вантажівки і бронемашини. А в заповненій людьми Колонній залі Будинку Союзів дають свідчення ті, кого на вулиці вимагають засудити до розстрілу. 13 днів триває грандіозний спектакль, придуманий Сталіним і ОГПУ, – процес у справі «Промпартії».

Суд під головуванням Андрія Вишинського розглядає справу групи професорів, які обіймали високі посади в керівництві радянської промисловості. Всіх звинувачують у шкідництві, контактах із білоемігрантами, роботі на іноземні держави – в першу чергу Францію – і підготовці інтервенції. І всі підсудні охоче, переконливо і спокійно розповідають про те, як шкодили, зустрічалися з закордонними агентами, планували вторгнення іноземних військ в молоду республіку рад. Все це знімає кінокамера. У тому ж 1930 році виходить документальний фільм «13 днів», що розповідає про злодіяння професорів-змовників.

Чи багато хто тоді здогадувалися, що ніякої «Промпартії» не існує, а підсудні обмовляють себе, вигадуючи злочин? Чи багато хто міг повірити, що поважні професори, що говорять настільки переконливо, так детально описують акти саботажу і таємні переговори з білоемігрантами, просто брешуть, а сценарій процесу розроблений чекістами?

На Венеціанському кінофестивалі – прем'єра фільму Сергія Лозниці «Процес», стрічки, зробленої з тих же матеріалів, які 88 років тому використовувалися для створення пропагандистських «13 днів». Фільм про «здачу і загибель радянського інтелігента», про перші підступи до Великого терору і в той же час про сьогодення – помічаєш жахливу схожість процесу в Колонній залі Будинку Союзів із тим, що відбувається в тісних залах Басманного і інших судів Росії, де вирішуються долі молоді з «Нової величі», «кримських диверсантів» і інших сучасних «ворогів народу». Так, підсудні тепер не обмовляють себе, але так само, як і 80 років тому, їхня доля вирішена: чекістське слідство диктує суду вироки.

Про фільм «Процес» розповідає Сергій Лозниця:

– Ви давно планували фільм про один із московських процесів часів Великого терору. Чому ви вибрали суд у справі «Промпартії»?

Виступ Вишинського на процесі 1938 року просто необхідно дивитися всім, це вершина абсурду

– Я побачив в інтернеті дві хвилини виступу на суді одного з героїв цього фільму. І був вражений і тим, що існує матеріал зі звуком, і тим, що відбувалося протягом цих двох хвилин. Почав розпитувати і наткнувся на фільм Якова Посельського, звідки був взятий цей фрагмент. Після цього почав розшуки в Красногорському архіві. Там працював мій асистент, Влад Вірний. Я попросив його знайти все, що є щодо цих процесів. Спочатку я думав зробити фільм про розвиток процесів, оскільки вони ставали все більш і більш маразматичними. Є приголомшливий матеріал, 40 хвилин приблизно, – виступ Вишинського на процесі 1938 року, його просто необхідно дивитися всім, це вершина абсурду. Ми вже почали монтувати і дійшли до процесу «Промпартії».

У «Копії фільму» Процес Промпартії. 13 днів» виявився матеріал, який до фільму не увійшов. Я зрозумів, що знайшов скарб

Потім я заглянув у каталог архіву і звернув увагу, що там кілька копій різної довжини. Попросив дістати ще дві копії, раптом там не той самий матеріал, а щось інше. Так і сталося. У «Копії фільму» Процес Промпартії. 13 днів» виявився матеріал, що до фільму не увійшов. Я зрозумів, що знайшов скарб, ми повністю поміняли концепцію, почали робити фільм тільки про процес «Промпартії». Звук 1930 року – це дивовижна рідкість. Був короткий період використання технології інженера Шоріна, звук записувався на плівку разом із зображенням. Процес знятий дуже докладно, довгими планами від трьох до п'яти хвилин. Практично статична камера, в якісь моменти її рухали, не вимикаючи, щоб зловити реакцію залу. Для іншого фільму це вважалося би браком, але я все залишив. Так вийшла картина на дві години сім хвилин.

Сергій Лозниця
Сергій Лозниця

– Як ви відбирали матеріал, чим пожертвували? Наприклад, всі виступи захисту залишилися за кадром. Їх не було?

– Я їх не знайшов. Матеріалу було на три години приблизно. Не увійшов очевидний брак і, на мій погляд, надлишкові тексти. Адже цю картину не дуже просто дивитися, потрібно вникати і розуміти, що там відбувається. 1931 року була надрукована стенограма – суцільна шизофренія. Є дві книги «Судовий процес Промпартії». Там матеріали підготовки і самого процесу – вражаюча річ, абсурд на абсурді. Я намагався ввести максимум можливого, щоб форма фільму не розвалилася. Там же є певна структура, певні закони, за якими вибудовується стрічка.

– Ці інтермедії з натовпом на вулиці, який вимагає покарати, розстріляти, викриває «криваву собаку Пуанкаре»...

– Фільм – це мистецтво, що існує в часі. Ви повинні задавати певний ритм і відчуття цього часу. Ці інтермедії-маніфестації, можливо, не щовечора були, але я їх використав для того, щоб дати зрозуміти, що закінчується один день і починається інший. Це йде таким контрапунктом, виконує службову роль у конструкції фільму.

– Судовий процес зроблений як спектакль для масового глядача, дуже добре зрепетируваний і зрежисований. Є партер, є балкон, є навіть гальорка, де товпляться глядачі. І суд, і підсудні відмінно виконують свої ролі. Всі правила видовища дотримані.

Це так і було зроблено, як спектакль, це і вражає. Це шоу було зроблене для народу

– Це так і було зроблено, як спектакль, це і вражає. Кажуть, що документальне кіно – це 24 кадри правди в секунду. Тут же – 24 кадри брехні. Всі, хто брав участь у процесі, були посвячені в суть цього дійства. І ті, хто себе обумовлював у неіснуючих злочинах, і прокурор, який вимагав розстріляти під вигуки «браво», і судді. Можливо, не розуміли глядачі в залі, та й ті, я думаю, не всі. Напевно, журналісти розуміли. Там багато кадрів, коли показують зал, по обличчях бачиш, що вони все-таки розуміють дещо. Але загалом, звичайно, це шоу було зроблене для народу. Справжнісінький театр, і це вражає.

– Ви, напевно, почуєте запитання – від іноземців, від молодих глядачів, – чому таке було можливо. Це 1930 рік, зовсім недавно був НЕП, існувала опозиція. Як людей довели до такого стану? І чому вони беруть участь у цьому спектаклі добровільно, чому ніхто не вийшов на сцену і не сказав, що це обман?

У Шаламова є згадка про людину, яка брала участь з боку влади в таких процесах, він говорив, що використовувалися хімічні речовини

– Це найбільша загадка. У Шаламова є згадка про людину, яка брала участь із боку влади в таких процесах, він говорив, що використовувалися хімічні речовини. Я не знаю інших подібних свідчень. Можливо, це страх, можливо, переконання. Вдивляєшся в обличчя Рамзіна, який взяв на себе керівництво «партією», і розумієш, що Рамзін знає, що робить, і, напевно, з ним домовилися. У мене складається таке відчуття, оскільки свій вирок він зустрічає досить холоднокровно, на відміну від свого секретаря, який, можливо, і не в курсі був. Але чим це відрізняється від того, що ми бачимо зараз? Я читаю книгу Володимира Переверзіна, який проходив по процесу ЮКОСа. Все те саме, тільки ніхто не визнає своєї провини.

– І підсудні не мовчать, і адвокати бувають чесні, і немає мітингів із гаслами «розстріляти», і величезних вистав з судових процесів не роблять. Але відчуття спільності є. Це дуже актуальний фільм, тому що всевладдя спецслужб таке ж, як 1930 року.

– Звичайно. Чим це відрізняється? Народ не треба ні в чому переконувати, його вже переконали в 1930-х роках, потрібно тримати його тепленьким. Те, що підсудні не визнають свою провину, ну і що? А кому це заважає впаяти 15-20 років? А хто буде потім протестувати проти несправедливості? А хто взагалі турбується про те, чим там займається Слідчий комітет, прокуратура, суди? Кожен думає: авось мене пронесе. Дуже небезпечна ситуація, тому що в руках – сокира, якою розмахують направо і наліво, як завгодно нею користуються. Але ця ситуація небезпечна і для суддів, і для прокурорів. Миколу Криленка, який був прокурором у справі «Промпартії», 1938 року судив Вишинський на процесі альпіністів-туристів-фашистів. Його розстріляли. Ті, хто зараз бере участь у злочинах державного масштабу, звинувачуючи і саджаючи, відправляючи в далекі краї невинних людей, самі стануть жертвами цієї системи. Це вже пройдено, і вони повинні з цього отримати якийсь досвід.

– Вишинський – чи то наклав на себе руки, чи то його вбили в Америці. Досі неясно, що з ним сталося.

– Він 1954 року помер чи був убитий у Сполучених Штатах. Його тіло того ж дня було доставлене до Радянського Союзу. До цього прилітав із Радянського Союзу якийсь чоловік і полетів тим же літаком назад. Вишинського запросили назад, і він прекрасно розумів, що з ним там зроблять, оскільки він був обвинувачем на багатьох процесах, починаючи з 1920-х років. Знав прекрасно всю таємницю, як він відправляв «головку», як вони говорили тоді, країни на смерть. Я думаю, його в живих не залишили б як свідка його подільники, які прийшли в той момент до влади. Ви уявляєте, наскільки злочинна ця держава! Імена цих злочинців досі висять на вулицях, а на честь деяких досі стоять пам'ятники.

– Долі підсудних у справі «Промпартії» часто несподівані. Їх засудили до розстрілу, але Сталін багатьох пощадив, Рамзін взагалі отримав Сталінську премію через 13 років після процесу, хоча його оголосили головним організатором партії.

– Тут, знову ж таки, все зрозуміло, чесно відсидів, в ОКБ спеціальному при ОДПУ дали можливість займатися теплотехнікою. Після цього випустили, працював прекрасно, щоправда, незрозуміло, яким чином помер. Вісім людей отримали вироки на суді, але справа в тому, що у справі «Промпартії» були репресовані тисячі людей. Рамзін говорив: «Я і сам не уявляю, яким є масштаб нашої партії», відкриваючи тим самим можливість репресувати інженерів просто за доносом, прикріплюючи їх до цієї партії.

– Були і паралельні процеси, придумали не тільки «Промпартію», а й інші контрреволюційні партії.

– Так, але, на відміну від «Промпартії», інші відмовилися брати участь. Їхня доля не краща, ніж доля тих, кого ми бачимо у фільмі.

– Мене вразила поява на екрані в ролі підсудних персонажів, яких на початку 1920-х років описав Булгаков. Адже судять і професора Персикова з «Фатальних яєць», і професора Преображенського з «Собачого серця»...

Наскільки я знаю, процес ЮКОСа готувався таким самим чином, але не вдалося знайти жодної людини, яка б звела наклеп на керівників цієї організації

– Я весь час думав про мову, яку вони використовують для того, щоб описати свої ворожі дії і підготовку інтервенції. Вони кажуть про себе в третій особі. «Партія, що керувала в тому числі і мною». Кажуть про когось, а потім наприкінці схаменулися і кажуть: «в тому числі і мене». Сама по собі мова творить все це, і я не думаю, що наша мова змінилася настільки, щоб гарантувати неможливість повторення цього абсурду. Гарантувати на рівні лексики і граматики. Але поки що інсценувати подібні процеси не вдається. Наскільки я знаю, процес ЮКОСа готувався таким самим чином, але не вдалося знайти жодної людини, яка б звела наклеп на керівників цієї організації.

– Зараз справа організації «Нова велич», що приблизно так само придумана, як «Промпартії».

– Так. Мене завжди це вражає: невже хтось отримує задоволення і насолоду? Це ж необхідно напружитися, придумати фантасмагорію і потім, накручуючи величезну кількість брехні навколо вигаданого ідіотизму, переконувати всіх інших у тому, що саме ця фантасмагорія істинна і необхідно садити цю групу дітей, або цю групу підозрюваних у тероризмі, або цю групу віруючих... Ось зараз піде група, не дай Боже, кінематографістів, потім піде група робітників вагоноремонтного заводу. У хлопців портрет Дзержинського й папочки, що пухнуть: ту папочку, яка розпухла, ось її давай сюди. Це ж абсолютно регресивна діяльність, це творчість на знищення. Ось цей запал, цей заряд, це бажання – вони звідки? Чому немає бажання дарувати радість, щастя, створювати щось, що буде людям допомагати? Ні, є бажання створювати страждання, принижувати, знищувати, розтирати в порошок, ламати людей. Ось це звідки виривається, де це виростає?

– Вражає, як швидко змінили людей. Адже минуло лише 13 років після більшовицького перевороту. Нещодавно присяжні виправдовували народовольців і натовп зустрічав їх з квітами. А тут кричать: «Розіпни!»

– Як все зароджується, чому люди знаходять задоволення в створенні такого абсурду? Де це все живе? Колись ці люди були дітьми, у них були свої ігри, друзі, любов перша, мама, радості. Що відбувається з ними, чому вони беруть участь у цьому кошмарі, прекрасно усвідомлюючи, що це все маячня?

– Андрій Вишинський – інтелігент, із хорошої сім'ї...

– Там більш-менш я розумію – це питання влади. Але зараз, коли влада у них у руках, навіщо мучити дітей? На це ж дивитися неможливо. Я не знаю, як країна спокійно дивиться, як цю нещасну дівчинку мучать. І всі з суворими обличчями вдають, що виконують обов'язок перед державою. Така держава не повинна існувати. Як люди взагалі на це дивляться спокійно? Це страх, це байдужість, це що? Ні у кого не здригнеться серце? На «Марш матерів» скільки вийшло людей? Сотні тисяч повинні вийти на вулицю, щоб зупинити беззаконня і свавілля режиму. Хіба таке може мати право на існування? З цим не можна погодитися. Дівчинка зачепила серце, але таких же випадків безліч. 2 відсотки виправдувальних вироків – це що таке? Скільки невинних сидять по 10, 15, 20 років?

– Справа Стомахіна, який тільки за свої слова і переконання вже стільки відсидів ...

– І 20 років Олегу Сенцову. Як таке можна терпіти? Це терпіння чи це байдужість? Невже настільки можна купити людей? Нервова система абсолютно всохла у них, ніяк не реагують на всі ці сигнали, їм байдуже.

– Реагують тільки на іпотеку.

Я зробив цей фільм і без здригання не можу його дивитися, він настільки актуальний, настільки про сьогодення

– Те, про що ми говоримо, – це жахливо. Я зробив цей фільм і без здригання не можу його дивитися, він настільки актуальний, настільки про сьогодення. Я багато читаю спогадів людей, які пройшли через все це в різні періоди, і всі тексти однакові. Наче поза часом існує якась структура, що копіює себе і прекрасно почувається в такому стані. Якщо ви візьмете спогади тих, хто сидів по справі ЮКОСа, і візьмете Аронсона, який описує перші роки ЧК, – все один в один. Ця тема – найстрашніше, що сталося з країною, – створення мережі ГУЛАГу і знищення свого ж населення своїм же населенням. Чому цього немає в кінематографі взагалі? Чому ця найголовніша, найважливіша, актуальна тема не зацікавила режисерів? Є лише кілька фільмів: приголомшлива картина «Кома» Нійоле Адоменайте, «Хрустальов, машину!» Олексія Германа, що ще? Чому це не є частиною рефлексії? Я впевнений, що якщо хтось напише по Шаламову сценарій, навряд чи це будуть фінансувати і підтримувати. Чому це таке табу?

XS
SM
MD
LG