Актуальний Хвильовий
Ювілеї не так вчать, як нагадують про невивчене. Ось, скажімо, Хвильовий з його річницями – і народження й смерті. Складний, суперечливий – його і з пароплава сучасності не скинеш, і до якогось формату вписати не так просто. Більше того – форматування Хвильового обов’язково призводить до спрощення й викривлення. А кому потрібна спрощена й викривлена література? Читачеві вона не потрібна напевно.
Але повернемось до пароплава сучасності, на якому Микола Григорович має доречний і природний вигляд (хочеться сказати – на відміну від багатьох його нинішніх колег, але давайте не будемо). Адже Хвильовий і сьогодні, попри всю історичну та культурну дистанцію, лишається актуальним. Його перечитують, про нього сперечаються. Його перевидають, зрештою, що з українськими письменниками і за життя трапляється не завжди. То в чому річ? Чого в нього можна навчитись сьогодні – в 125-у річницю його народження? Чим він може зацікавити суспільство, яке переважно взагалі не читає?
Хвильовий і пролетаріат
З одного боку – складно уявити сьогодні підручники української літератури без Хвильового. З іншого (враховуючи ідеологічні тенденції останніх років), схоже, багато хто і дотепер не знає, що робити з його загірними комунами. Адже й не декомунізуєш їх (бо що тоді від нього, від Хвильового в сенсі, взагалі залишиться), і без відповіді просто так не залишиш. А які тут можуть бути відповіді? Хвильовий був комуністом, до того ж навряд чи є підстави сумніватись, що комуністом ідейним. Зрештою, не він один.
Річ не лише в Хвильовому. Просто його постать найбільш яскрава та виразна. Натомість, якщо брати ширше, це питання оцінки цілого їхнього покоління. Наскільки етичними й доречними є оцінки їхніх ідеологічних пошуків, знахідок та помилок, дані нами сьогодні, з урахуванням нашого (доволі сумнівного між іншим) історичного досвіду? Про історію легко говорити з дистанції. Проте й присуди та звинувачення, зроблені заднім числом, насправді важать небагато. Смішно звинувачувати Хвильового, Еллана чи Семенка в соціалістичних симпатіях. Оскільки хто з тієї генерації не був соціалістом? Соціалісти воювали з соціалістами. Соціалісти опонували соціалістам. Соціалісти, зрештою, соціалістів здавали. Засуджувати ті чи інші історичні етапи, це те саме, що засуджувати неврожайні роки. Можна, звісно, просто незрозуміло, хто саме може нести за це відповідальність.
В цьому випадку можна лише поспівчувати вчителям української літератури, які мають якимось чином поєднувати декомунізацію з соціалістичними симпатіями українських класиків. Зрештою, Хвильовий сам обрав колір своїх прапорів, що навряд чи може викликати в притомного читача сумніви щодо того, наскільки доречною є присутність його творчого доробку в підручниках та антологіях. Ідеологічна кон’юнктура тут не спрацьовує, доводиться визнавати: так – комуністи, проте таки наші, українські комуністи. І перш ніж викидати їх із пароплава сучасності, варто подумати – чого цей пароплав без них узагалі буде вартий.
Хвильовий і Москва
Ще одне несподіване свідчення актуальності Хвильового – поява його гасла «Геть від Москви» на рекламних плакатах президента України. Раптом виявилось, що дискусія, спричинена Миколою Григоровичем у 20-х роках минулого століття, потребує завершення (щонайменше – продовження). Виявилось, що історія зробила дивовижний фінт і переважна більшість вихідних позицій наших літературних (і не лише) дискусій за останні сто років мало змінилась. Українці так само прагнуть відірватись від колишньої (ну, принаймні формально колишньої) метрополії, вбачаючи єдину альтернативу в орієнтації на Європу.
Виявилось, що як і сто років тому, природнім вектором розвитку національної культури (чи то під гаслами інтернаціоналізму, чи то під гаслами євроінтеграції) є максимально жорсткий відрив від північного сусіда. Більше того – виявилось, що цей відрив є принциповою передумовою для збереження власної ідентичності. І хоча Хвильовому в 1925-му йшлося, скоріш за все, дещо про інше, проте проекції в цілому збігаються, і настанова автора «Вальдшнепів» доволі точно відповідає сьогоднішнім настроям та потребам багатьох наших співвітчизників. Зрештою, як так сталось, що гасло націонал-комуніста сьогодні береться на знамена як лібералами, так і націоналістами (хоча наші північні сусіди історично звикли називати націоналістами всіх, хто їм не подобається – їм і Петлюра націоналіст, і Хвильовий фашист, ну але мова не про це)? Насправді нічого дивного в цьому, як на мене, немає – національна культура в умовах колоніального тиску так чи інакше переростає ідеологічні межі й починає працювати сама на себе. В якийсь момент національна складова виявляється важливішою за марксизм, і шовінізм називається шовінізмом безвідносно до пролетаріату, Маркса чи світової революції.
Більшовицьке керівництво, що вбачало в позиції Хвильового загрозу, просто назвало речі своїми іменами. Безперечно він був їхнім ворогом. Оскільки був передусім українським письменником. І скільки б він після цього не апелював до пролетаріату – значення це особливого вже не мало. Його азіатський ренесанс мало кого чіпляє з огляду на свою абстрактність і надуманість, а ось «Геть від Москви», скоріше за все, ще довший час буде чітким і затребуваним дороговказом для мільйонів. У будь-якому разі, можна припустити, що це не останні вибори, що проходитимуть в Україні під цим гаслом.
Хвильовий і хвильовізм
Є ще одна важлива деталь в історії з Хвильовим. Говорячи про літературну дискусію 20-х, добре тримати в пам’яті той момент, що почавшись на більш-менш засадах естетичних, дискусія ця швидко стала фактом політичного життя, і для більшості її учасників закінчилась узагалі дуже погано. Те, що культурна позиція Хвильового призвела до політичних заяв та рішень, а в його конкретному випадку – до каяття та самозречення, мало би наводити на думку про традиційне химерне співіснування в українському просторі культури та політики, про фактичне заступання їх на чужу територію, про витіснення й взаємозаміщення. А найприкметніше, що в сьогоднішніх реаліях ситуація мало змінилась. Культурна політика й далі лишається в першу чергу політикою.
Український митець (письменник, рок-зірка, шоумен, зрештою) весь час перебуває в небезпечній близькості від політики, а будь-який мистецький жест в умовах надзвичайної заполітизованості суспільства може набути ширшого контексту. Ясна річ, що бан у фейсбуці не варто порівнювати з табором на Соловках, проте ось оця залежність мистецтва від політики, перетікання мистецтва в політику, безпорадність мистецтва перед нею – вони справді мали би нагадувати про досвід Хвильового, чиї мистецькі та формальні пошуки дивним чином і до сьогодні визначають головний і найбільш болючий політичний вектор нашого життя. Що, мабуть, доволі показово характеризує самого Хвильового, його масштаб та місце в історії української літератури. Себто, української політики. Щоправда, нас усіх історія Хвильового теж характеризує доволі точно й показово. Не певен, щоправда, що характеризує з позитивного боку. Одне слово, з днем народження, Миколо Григоровичу, охочих зайняти вашу каюту поки що немає.
Сергій Жадан, поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
