Ми ж усі мудрі й досвідчені. У старших за плечима зрушення радянської системи, яка видавалася непорушною, у молодших – 90-і, які теж щонайменше асоціюються з тихими днями й упевненістю в майбутньому. Та й для молодших, припускаю, природнім є ставитися до життя як до коридору з поганим освітленням, де за кожним рогом на тебе очікує як не революція, то війна. Справді, ми якось не помітили, що в нас підросло покоління, яке з дитинства в новинах чує повідомлення з фронту. Підросло, формується, готується до дорослого життя.
Це я до того, що ситуація з пандемією не мала б бути аж такою стресовою. Всі ж пам’ятають (чи не всі?) попередні історії з грипом, всі ж потім сміялися з власних страхів. Аж ось виявилося, що й сміятися якось недоречно, і весь наш попередній багатий досвід нічого за великим рахунком не вчить. Ну, крім того, що вкотре нагадує нам про очевидне, про те, що лежить на поверхні й від чого ми так уперто намагаємося відвести погляд – про нашу вразливість та безпорадність, про крихкість усіх наших соціальних та інституційних надбудов, про те, що наша впевненість і рівновага є, за великим рахунком, результатом наших внутрішніх переконань. Так само, зрештою, як і наші паніка та зневіра.
Усі стали рівними
Ніби ж усі й так розуміють, як легко сьогоднішнє суспільство (так-так – озброєне тисячолітнім досвідом та новітніми комунікаціями) надається до маніпуляцій, як просто нас налякати, як просто відвернути нашу увагу від нагальних проблем. Ми ж це знаємо, правда ж? Знаємо і все одно не розуміємо, що відбувається з українцями, які камінням закидають автобуси зі співвітчизниками, або з українцями, які в протистоянні з вірусом шикуються в хресну ходу. Або з українцями, які б’ються за одноразові маски. Ми далі дивуємося одне з одного. З іншого боку, нам для цього й пандемії не потрібно: іноді здається, що головна емоція суспільного життя пересічного українця – це тотальне нерозуміння свого сусіда по під’їзду.
Нам доведеться переживати ці невеселі й непрості часи разом
Просто за ситуації, коли йдеться навіть не про електоральні настрої чи вибір геополітичного вектору, а про елементарну безпеку життя, свого й своїх близьких, це нерозуміння загострюється, а емоції набувають особливої гостроти. Адже, попри все несприйняття й відмінності, попри недовіру й взаємні претензії, сталося так, що нам доведеться переживати ці невеселі й непрості часи разом. Дослівно – разом. Фізично разом. Оскільки кордони зачинено і вже ніхто нікуди від цієї проблеми не втече. І жодних обмежень для цієї проблеми просто немає – ні соціальних, ні професійних, ні регіональних. Це від війни з Росією можна було дистанціюватись, заховавшись у зручному барі чи на якому-небудь курорті (навіть не обов’язково закордонному). Нині все принципово інакше, й усі раптом стали рівними в своїй уразливості та беззахисності.
За українця відповідає саме Українська держава
Припускаю, що багато кого це може бісити. Хоча що тут біситись. Ми всі завжди мали цю розкіш за потреби не помічати одне одного, ігнорувати одне одного, відокремлюватись одне від одного нашими внутрішніми Збручами. Жити з мінімальним відчуттям приналежності саме до цієї країни, саме в цих її кордонах, саме з таким її народонаселенням (частиною якого всі ми, звісно є, що не заважало нам ніколи висловлювати до нього купу претензій).
Ми пов’язані з країною більше, аніж декому з нас здавалося
І ось раптом виявилося, що ми пов’язані з цією країною більше, аніж декому з нас здавалося. Чи хотілося. Виявилося, що саме з нею нас ідентифікує світ, саме вона є певною точкою рівноваги, певним портом призначення. І що приписані ми саме до цього порту – тут нам сходити, тут нам сидіти на карантині. Всім – незалежно від політичних симпатій, віросповідання чи мовної приналежності. І що мала статися ця загальна біда, аби українців стали співвідносити саме з державою Україна, а не з тими тарганами, які базуються в їхніх головах. Тому що виявилося, що за українця відповідає саме Українська держава, а не умовні західні партнери чи східні брати. Нікому іншому він не потрібен.
Хворіє не держава. Тому й боятися треба не держави. Хворіють громадяни...
І ось тут так чи інакше постає питання довіри. Навіть не довіри одне до одного – звідки їй узятися в умовах тотального протистояння, підкріпленого страхом. Я говорю про довіру до тієї ж таки держави, з усіма її інституціями, разом узятими. Саме такі ситуації, як тепер, і показують, наскільки все погано у нас із довірою. Ну справді – багатьох із нас заспокоюють слова президента? Підсвідомо хочеться написати «цього президента», але ж зрозуміло, що попередньому українці довіряли б у разі чого не більше. Багато хто з нас покладається на уряд, на міністерства, загалом – на державу? На ту державу, з якої тепер і захочеш – нікуди не вискочиш, на державу, громадянами якої ми всі є, яку ми фактично й формуємо своїм вибором (чи відсутністю такого). І зрозуміло ж, що це проблеми не так держави, як наші. Адже хворіє не держава. Тому й боятися треба не держави. Хворіють громадяни. Хоча й одужують, будьмо справедливими, теж громадяни. На що й лишається сподіватись.
Сергій Жадан, поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов’язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
