Доступність посилання

ТОП новини

«Іронія – зброя слабких». Україна відзначає День гідності та свободи


Революція гідності. Київ, майдан Незалежності, 19 лютого 2014 року

За нашу і вашу гідність

Про зиму 14-го відразу ж почали говорити як про історію. Себто, не просто в минулому часі, а в минулому часі, що скінчився, застиг, обірвався. Щойно почалася весна, яка так і не стала «русской», з’явилися спогади й мемуари, ритуали й традиції. Події зими непомітно отримали своє офіційне звучання. Конспірологічні версії й теорії змови до уваги особливо не брались, тож невимушено підхоплена владою ця нова оповідь стала частиною цілком офіційної історії.

Революція гідності. Київ, майдан Незалежності, 20 грудня 2013 року
Революція гідності. Київ, майдан Незалежності, 20 грудня 2013 року

Пам’ятаю, як щоразу напружувався, побачивши де-небудь на Луганщині чи Донеччині, на шкільній стіні, в «червоному куточку», надіслані «з Києва» методичні матеріали про Небесну сотню. Не те, щоби вважав недоцільним вішати в кожній школі чи бібліотеці згадки про київські барикади (чому ні?), просто думав – а як реагували на події тієї зими батьки дітей, яким учителі розповідають нині на уроках про вулицю Грушевського? Як реагували, що говорили? Або так – що говорили в присутності дітей? І що самі діти думають про ці методичні матеріали? Історія, внесена до підручників, стає не просто суб’єктивним свідченням – вона стає офіційною позицією. Опонуючи їй, ти опонуєш державі, яка цю позицію озвучує.

Тіла загиблих учасників Революції гідності на майдані Незалежності в Києві, 20 лютого 2014 року
Тіла загиблих учасників Революції гідності на майдані Незалежності в Києві, 20 лютого 2014 року

І марно сподіватись, що всі ті, хто не сприймав Майдан узимку 14-го, раптом змінив своє ставлення до нього, побачивши обличчя розстріляних у Києві протестувальників. Навряд чи. Це несприйняття – воно ж ніде не зникало, на нього навряд чи мали особливий вплив слова про гідність та героїзм. Те, що для когось становило цінність, що не підлягало сумніву, не потребувало доказів, для когось іншого було просто незрозумілою, часто нав’язуваною ідеєю, чимось із іншої системи цінностей, чимось таким, що просто заслуговувало засудження, без додаткової аргументації. Ну, ви ж самі чули це сто разів від наших із вами співвітчизників – «всі проблеми від їхнього майдану», «якби не майдан, не забрали б Крим», і, звісно ж – «чого ви всі досягли»?

Революція гідності. Майдан Незалежності в Києві, 20 лютого 2014 року
Революція гідності. Майдан Незалежності в Києві, 20 лютого 2014 року

Чужий ідеалізм загалом найкраще надається до висміювання й нівелювання. Тож хто нині буде серйозно говорити про гідність? Про гідність говоритимуть на офіційних заходах – сухо й казенно. Промови ці особливої довіри не викликатимуть. Бо якщо вже говорити відверто – останнім часом усе менше речей викликають довіру. Зведена до політичного протистояння, оця ось взаємна недовіра тягнеться від тієї зими, з її димами й кров’ю, з її страхами й вірою.

Революція гідності. Київ, майдан Незалежності, 20 лютого 2014 року
Революція гідності. Київ, майдан Незалежності, 20 лютого 2014 року

Виходили обстоювати саме цінності

Затягана фраза Томаса Карлейля про те, що революцію замислюють романтики, здійснюють фанатики, а плодами її користуються негідники, насправді надто ефектна, щоби бути точною. З тієї зими я особисто пам’ятаю не так романтиків чи фанатиків, як прагматиків і реалістів. Прагматиків, що з упертістю й незрозумілим завзяттям виходили відстоювати саме цінності. Не надто вдаючись до пафосу, але й особливо не соромлячись власної патетики. Не сказав би, що це було аж так романтично. Не скажу, що за цим стояв фанатизм. Скоріше, суто людська потреба лишатися собою, потреба гідності. Де в цей час були негідники? Не знаю, можливо дивились телевізор.

Революція гідності. Київ, майдан Незалежності, 8 грудня 2013 року
Революція гідності. Київ, майдан Незалежності, 8 грудня 2013 року

З тієї зими я згадую час від часу одну історію. На початку січня в Харкові проводились акції Євромайдану. Харківська міська влада (так-так, та сама Харківська міська влада, яка 21 листопада буде відзначати День Гідності та Свободи) зігнала з цього приводу бюджетників. Ну, щоби опонували. Роздали їм написані під трафарет плакати й почали ганяти вулицями, слідом за євромайданівцями.

А для кращого ефекту поруч їхали автівки з гучномовцями, аби глушити промови «романтиків і фанатиків революції». Бюджетників вони щоправда теж глушили, виття з цих автівок стояло ще те, але бюджетники особливо не нарікали – рухалися сірою мовчазною колоною, переходили з вулиці на вулицю, слухняно виконували накази.

Хоча не сумніваюсь ні на мить, що нас вони ненавиділи щиро й нестримно. Щоправда, не висловлювали цього вголос – команди не було. А ненавидіти без команди вони не навчені. Мовчали, мерзли, дозволяли гнати себе вулицею. Дорослі, а то й просто літні люди, які замість того, аби цього вихідного дня сидіти вдома при своєму телевізорі, змушені були місити харківську снігову кашу.

Очевидно, все це мало б викликати співчуття. А ось не викликало – ні тоді, ні тепер. Знайомих, які змушені були вже за кілька місяців тікати з Донецька та Луганська, оскільки виступали проти «русского мира» – шкода. Дітей, які залишились на лінії фронту, оскільки цілком залежать від вибору дорослих – шкода. А ось цих, самостійних і незалежних у судженнях, проте таких беззахисних та безпорадних, коли йдеться про начальство – їх ось абсолютно не шкода. Не вистачає емпатії, перепрошую.

Революція гідності. Київ, 25 січня 2014 року
Революція гідності. Київ, 25 січня 2014 року

Іронія – зброя слабких

І ще я думаю таке – ми ж усі тоді й виходили на вулиці саме заради гідності. Своєї і оцих ось бюджетників, які дозволяли виганяти себе під сніг. Навіть якщо їм вона сто років була не потрібна, ця гідність. Тому що не можна вважати нормальним суспільство, яке дозволяє себе так нагинати. Яке дозволяє себе гнати вулицею, мов худобу. Ось це було головним. І це стало потім головним об’єктом маніпулювання й знецінення. Весь цей скепсис сторонніх глядачів, уся ця втома зневірених суб’єктів, уся ця іронія навчених життям. Іронія – зброя слабких, і я зовсім не певен, що вона є кращою за, хай пафосне, проте щире небажання людини ходити колоною в напрямку, вказаному начальством.

Слабкі обирають скепсис, сильні не бояться пафосу

Революція гідності. Учасники Самооборони Майдану, Київ, 16 лютого 2014 року
Революція гідності. Учасники Самооборони Майдану, Київ, 16 лютого 2014 року

Слабкі обирають скепсис, сильні не бояться пафосу. Гідність в нашій країні далі лишається далеко не найзатребуванішим поняттям. Думаю, що цього року на офіційне святкування Дня гідності обов’язково зженуть бюджетників. Думаю так само, що більшість із тих, хто добровільно вийшов на вулиці та майдани шість років тому, далі готові відстоювати свої цінності. Без жодного романтизму чи фанатизму. Суспільство далі розділене в своєму ставленні до таких понять, як свобода чи почуття власної гідності. Кожен сам обирає собі систему цінностей і стратегію перемоги. Вибір є завжди. Навіть сьогодні. Особливо сьогодні.

Сергій Жадан, поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов’язково відображають позицію редакції

Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода

«Марш мільйонів» – друге Народне віче у Києві (ВІДЕО з висоти)
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:03:34 0:00
Завантажити на комп'ютер

XS
SM
MD
LG