Доступність посилання

ТОП новини

100 років без примирення: Крим і революція. Весняна ейфорія. Підсумки


Плакат «Хай живе революція!», весна 1917 року

Революція у Криму закінчилася на зламі 1920 та 1921 року. Але й 100 років по тому ті події продовжують залишатися ще одним каменем спотикання у відносинах різних етнічних і соціальних груп всередині півострова та держав навколо нього. Як Крим пережив 1917-1921 роки? Чому історія цього періоду не до кінця осмислена? І чи є шанс на примирення спадкоємців протиборчих сторін?

(Продовження, попередня частина тут)

Українізація (продовження)

Головним центром суспільно-політичного життя Криму в цілому та українізації зокрема у 1917 році був, безсумнівно, Севастополь. Від двох третин до трьох чвертей складу Чорноморського флоту були українцями, хоча серед офіцерів їхня частка залишалася невеликою.

У березні напівлегальний до цього гурток «Кобзар» (8-10 членів) став центром кристалізації відновленого українського руху. На кораблях і у наземних частинах, наприклад, у Качинській школі авіації, виникали українські організації або секції у солдатських комітетах, один представник від флоту взяв участь у Всеукраїнському національному конгресі.

4 квітня у Севастополі на зборах від 300 до 500 делегатів була створена Чорноморська українська громада. А опівдні 9 квітня (дата 7 квітня – помилкова) у місті відбулася перша українська маніфестація із синьо-жовтими та малиновими прапорами й портретами Тараса Шевченка. Адмірал Олександр Колчак особисто привітав учасників маршу. Увечері того ж дня у цирку Труцці на зборах понад шести тисяч осіб, був затверджений Статут громади та обрана Президія з 24 осіб. Окрім традиційних культурно-просвітницьких цілей, Громада задекларувала необхідність українізації армії та підтримку автономії України. До кінця квітня вона об'єднувала вже 30 корабельних і гарнізонних організацій.

Кілька делегатів від Севастополя і Сімферополя вирушили на Всеукраїнський військовий з'їзд 5-8 травня.

Ще один марш пройшов на Трійцю 21 травня (дата 10 травня – помилкова), він був театралізований – із волами, запряженими у вози, із «запорожцями» в жупанах – і з Оксаною Колчак, дружиною адмірала, у вишиванці. Цього дня вперше над кораблями та батареями ненадовго піднялися українські прапори. Третя велика маніфестація відбулася в червні. Встановився тісний організаційний зв'язок Севастопольської громади з Одеською українською військовою радою.

23 травня Сімферопольський клуб імені гетьмана Дорошенка звернувся до Центральної Ради із проханням втілити в життя резолюцію про українізацію військових частин, а наступного дня організував 10-15-тисячне Шевченківське свято, в якому взяли участь делегації з Севастополя і Феодосії. На ньому було проголошено створення з українців запасних частин столичного гарнізону першого Сімферопольського полку імені Петра Дорошенка.

Однак створення нової частини затягувалося, тож 28 травня вулицями міста пройшов військовий парад під національними прапорами та гаслами «Хай живе Україна!», «Українці, єднайтеся!». 13 червня солдати-українці під прапорами та з музикою попрямували до начальника гарнізону із проханням сформувати український полк і виділити для них окрему казарму. В результаті було ухвалене компромісне рішення про створення при кожному запасному полку окремих українських батальйонів. Однак не всі українці підтримали ідею такого виділення, та й з Києва не поспішали надсилати допомогу.

Паралельно у розквартированому в Євпаторії 7-му морському полку виникла Спілка українців, яка об'єднала 500 військових, а у Феодосії українізувався батальйон 35-го піхотного полку. Всього національними стали 4 батальйони, кілька окремих рот і батареї в Євпаторії та Керчі.

Політичну діяльність серед українців півострова вели представники Української партії соціалістів-революціонерів («українські есери») та Української соціал-демократичної робітничої партії («українські есдеки»), незалежні від російських структур. Есери мали відділення у більшості кримських міст, спиралися не на селян, а на радикальну інтелігенцію і моряків, вимагали перетворення Росії на федерацію національно-територіальних республік. Особливо сильними позиції українських есерів були у Севастополі – завдяки осередкам на кораблях кілька партійців входили до місцевого совдепу і пройшли на виборах у міську думу. Есдеки концентрувалися лише у найбільших містах, поділяли марксистські погляди, але виступали за автономію України та активно підтримували кримськотатарський рух.

Короткі підсумки

Повалення царизму у березні 1917 року призвело не стільки до заміни влади, скільки до її фрагментації. Загальноросійським явищем стало двовладдя. З одного боку, формально важелі управління перебували в руках Тимчасового уряду нагорі та старих органів місцевого самоврядування (дум і земств) – внизу. З іншого – значною силою були різноманітні совдепи, головним чином тому, що спиралися на «людину з рушницею» – солдатські комітети та нову міліцію. Декрети рад нерідко суперечили, а то і скасовували розпорядження міністерств і місцевих відомств (наприклад у Керчі совдеп ухвалив рішення про зниження цін на 10-50%, і міській управі довелося погодитися).

Однак у регіонах із великою концентрацією військ (а Крим завдяки Чорноморському флоту належав до таких) існував ще один центр ухвалення рішень – армійське командування. Так, авторитет офіцерів був серйозно похитнутий, тож рядові могли й не виконувати їхніх наказів без згоди совдепа. На ділі ж німецькі кулі становили фізичну небезпеку, яку не можна було скасувати революційним декретом, тож не слухати командирів зовсім не виходило. Так, генерали хоча б на папері, але підпорядковувалися центральному уряду, а не ухвалювали рішення самостійно. На ділі ж штаби вели свою гру, маневруючи поміж різних політичних сил. Для Криму таким третім центром було командування флоту (особливо у період Колчака) і штаб Одеського військового округу.

Ну і четвертим центром у регіонах із багатонаціональним населенням, яким був і Крим, ставали національні організації, особливо після того, як отримували у своє розпорядження збройні сили. У нашому випадку йдеться про Мусвиконком. Формально він визнавав верховенство Тимчасового уряду, фактично проводив власну політику. Не зайве нагадати, що Україну до автономії, а потім і до незалежності привела Центральна Рада – орган влади саме четвертого типу. У кримських татар був зразок для наслідування.

Але як ніби цього «чотиривладдя» було мало, єдність всередині головних центрів сили також була відсутня. Передбачалося, що справами всієї губернії завідуватиме комісар, громадські комітети стануть йому допомагати, а місцеве самоврядування залишиться у рамках давно визначених повноважень. У реальності старі думи та земства обиралися за недемократичною цензовою процедурою, тож між ними та новими комітетами, утвореними різними шляхами, виник перманентний конфлікт. У більшій частині повітів уже у перші два місяці органи самоврядування включили до свого складу представників революційних організацій, тому останні навіть почали становити у них більшість (крім Сімферополя і Севастополя). У Бахчисараї та Ялті комітети були у кілька разів більші за думи. А комітети Бердянська та Мелітополя взагалі відсторонили від управління стару місцеву владу. Все це призвело до необхідності перевиборів.

У совдепах теж не було згоди. У міру погіршення позицій меншовиків із правими есерами та зміцнення більшовиків із лівими есерами у совдепах проходили перевибори – тож вони перетворювалися на арени зіткнень із питань землі й миру. Крім того, хоча формально всі ради були незалежними, в реальності вони озиралися на позицію Петроградського Совдепу і регулярно збиралися на з'їзди для вироблення спільних рішень. Примітно, що кримські совдепи формально входили до Румчероду – Центрального виконавчого комітету Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту та Одеси, обраного на з'їзді в Одесі 10-27 травня, – але при цьому жодної загальної радянської організації в Криму не було.

Уся ця ситуація мала два важливі наслідки. По-перше, державний апарат був якщо не остаточно зруйнований, то майже повністю паралізований, тож Росія не могла впоратися із головними викликами: війною й голодом. Через двовладдя, яке місцями переходило в анархію, і розвал армії не можна було ефективно продовжувати війну і постачати населенню продовольство. У результаті не просто революційні, а радикальні ідеї знаходили все більшу підтримку в суспільстві, що призводило до поглиблення кризи – виникало порочне коло. А по-друге, через протилежні погляди на майбутнє революції (зупинка проти поглиблення) зіткнення двох влад було лише питанням часу.

Як писали 28 червня 1917 року «Южные Ведомости», «спостережений недавно громадський підйом і пожвавлення змінилися занепадом енергії, самодіяльності, загальною байдужістю, яка доходить місцями до розмірів геть безнадійної апатії. Дух революційний випарувався. Ми вступили у смугу мертвого штилю, який несе громадянське небуття».

Місце весняної ейфорії посіла літня апатія.

Далі буде.

XS
SM
MD
LG