Спеціально для Крим.Реалії
Двічі в історії Візантії її імператори потрапляли на престол через кримський Херсон – Юстиніан Рінотмет і Вардан Філіппік. Але був ще один претендент, який намірявся пройти цим шляхом, проте залучивши як підтримку вже не хозар, а русів. Його звали Калокір, і це – його історія.
Укладання договору 944 року між Руссю та Візантією стабілізувало обстановку в Криму після походу Песаха. Чи то 946-го, чи то 957 року княгиня Ольга навіть особисто побувала в Константинополі й прийняла там хрещення. Відповідно до вже усталеної традиції, підкріпленої згаданим договором, загони русів наймалися на службу імперії: у походи на Кріт (949, 961 р.) та Сирію (954 р.), а також у гарнізони прикордонних фортець.
Втім, повноцінного союзу між сторонами також не було. 958 року посольство Костянтина VII Багрянородного зустріло в Києві прохолодний прийом – там відмовилися надсилати війська на допомогу імператору. А наступного року Ольга навіть звернулася до німецького правителя Оттона І з проханням надіслати єпископа для хрещення Русі (втім, місія Адальберта Магдебурзького 961 року зазнала невдачі).
Але найбільше напруження у відносинах, яке, зрештою, закінчилося повномасштабною війною, припало на правління князя Святослава.
Князь Святослав віддавав перевагу війні перед державним будівництвом
За повідомленнями і літописів, і візантійських істориків, Святослав був справжнім конунгом – він віддавав перевагу війні перед державним будівництвом та веслував нарівні зі своїми воїнами. Поєднання особистої хоробрості з парадоксальною стратегією («Іду на ви») дозволило Святославу здобути безліч видатних перемог.
Одним із найпомітніших тріумфів став розгром колись грізного Хозарського каганату. У 965 році він захопив найважливішу фортецю Саркел, перейменувавши її на Білу Вежу, а потім «воював» ясів (алан) на Дону та касогів у Прикубанні. І хоча у жодному джерелі це не сказано прямо, скоріш за все, саме того року Святослав і взяв хозарську Таматарху, яка отримала назву Тмутаракань. Гарнізони в обох фортецях ставили торговий шлях з Дону в Чорне море через Керченську протоку під контроль Русі. Якщо раніше купцям-росам доводилося платити мито на хозарській митниці, то тепер митниця належала їхній країні.
Тепер володіння Русі відокремлювали від візантійського Боспору лише кілька кілометрів. Лев Диякон у своїй «Історії», описуючи події 970-х рр., тричі згадав Боспор Кіммерійський, тобто Керченську протоку, разом із батьківщиною русів. Також не виключено, що купці та рибалки з Русі, яким договір 944 року забороняв зимувати на березі Чорного моря, залишалися там весь рік. Це пояснює, чому 971 року сам Святослав провів зиму на Білобережжі.
Таке сусідство не могло не турбувати Візантію. Арабський хроніст Яхья Антиохійський записав, що візантійський імператор вирушив походом на болгар «і уразив їх, і уклав мир з русами – а були вони у війні з ним – і домовився з ними воювати болгар і напасти на них». Хоча у візантійських джерелах немає згадок про війну з русами в цей період, можливо, Яхья відбив загальну напругу в регіоні (або мав на увазі ймовірні зіткнення на Дніпрі).
Розрив болгарсько-візантійських відносин стався 967 року. Причиною цього, за Левом Дияконом, стала вимога болгарських послів заплатити данину, а за Іоанном Скилицею – нездатність Болгарського царства перешкодити проходу через свою територію угорців, які нападали на Візантію. Яхья стверджує, що болгари «спустошували околиці» візантійських володінь.
Імператор Никифор II Фока зібрав військо і захопив прикордонні міста, але вглиб Болгарії наступати не наважився, пам'ятаючи про численні поразки візантійців на Балканах (наприклад, про катастрофу на річці Ахелой 917 року). Натомість він вирішив завдати ворогові удару чужими руками.
Трактат «Про управління імперією» радив використовувати печенігів у боротьбі з болгарами, але залучення русів дозволяло вбити двох зайців одним ударом: по-перше, послабити Болгарію, а по-друге, відвести увагу Русі від Криму.
Для укладання союзу до Києва було відправлено відповідну людину на ім'я Калокір – «мужа палкої вдачі та в усіх відношеннях гарячого». Він був сином херсонського протевона (а не стратига, як пишуть багато істориків), і це багато значило. Протевон був головним виборним посадовцем у місті, тож, скоріш за все, сам був родом із Херсона. Тому можна припустити, що Калокір знав і мову слов'ян, і особливості політичного устрою Русі. Перед відправкою він був піднесений до найвищого імперського сану патрикія, як задовго до нього інший херсоніт – Іоанн Вога.
Наприкінці ХХ століття було знайдено печатку рівно тисячолітньої давності з написом «Калокір, патрикій, стратилат (?) протевон». Якщо прочитання правильне, то, мабуть, наш герой був не лише сином градоначальника, а й сам обіймав цю посаду. Термін «стратилат» вказує на приналежність до військового стану. В цьому випадку найкращого кандидата в посли годі було знайти.
Вирушав Калокір до Святослава не з порожніми руками. За Дияконом, він віз із собою 15 кентинаріїв золотих монет (чи то 450, чи то 680 кг) «з наказом розподілити між ними вручене йому золото», щоб схилити русів до нападу на Болгарію. Незабаром «патрикій Калокір, посланий до тавроскіфів, прибув до Скіфію, зав'язав дружбу з катархонтом таврів, спокусив його дарами і зачарував улесливими промовами — адже все скіфське плем'я надзвичайно корисливе, вкрай жадібне, ласе і на підкуп, і на обіцянки». Калокір вмовив [його] зібрати сильне військо і виступити проти місян».
Таврами, скіфами і тавроскіфами Диякон називав тут сукупно русь і слов'ян у сенсі «північних варварів».
«Вислухавши слова Калокіра, Сфендослав (таким ім'ям він називався у таврів) не мав сили стримати своїх устремлінь; збуджений надією отримати багатство, бачачи себе уві сні володарем країни місян [тут: болгар], він, будучи чоловіком гарячим і зухвалим, та ще й відважним і діяльним, підняв на війну все молоде покоління таврів».
Не встиг ще закінчитися 967 рік (за хронологією «Повісті временних літ», тож мова може йти і про весну наступного року за нашим календарем), як Святослав вирушив у похід. За Дияконом, він вів із собою 60 тисяч воїнів, але насправді їх було на порядок менше. Вирушив із ними й Калокір, з яким Святослав «з'єднався узами побратимства» (у візантійській практиці це розглядалося як державна зрада).
Найімовірніше, вже навесні 968 року Святослав завдав поразки болгарам під Доростолом (нині Сілістра), але самого міста не взяв. Натомість князь завоював безліч містечок уздовж Дунаю. Однак у другій половині 968 року його власна столиця опинилася у печенізькій облозі та врятувалась лише дивом. Святослав залишив Болгарію і повернувся до Києва (втім, залишивши гарнізони у захоплених містах). За Скилицею, «Вражені прекрасним розташуванням місцевості, [роси] розірвали договір, укладений з імператором Никифором, і вважали за благо залишитися в країні та володіти нею». Як можна припустити, Калокір залишився у завойованій частині Болгарії.
Після смерті Ольги у липні 969 року Святослав здійснив другий похід на Болгарію, ще більш успішний. Руси зайняли не лише Доростол, а й столичний Преслав. Ще перебуваючи в Києві, Святослав висловив ідею перенести столицю Русі на Дунай.
Такий поворот подій явно відрізнявся від задуманого візантійським імператором – замість ослабленої Болгарії він отримав на кордонах васала Русі. Ще у червні 968 року до Константинополя прибуло болгарське посольство – певно, просити миру. У другій половині 969 року Никифор Фока сам відправив послів до Болгарії – влаштувати династичний шлюб візантійських царевичів із болгарськими принцесами в обмін на захист країни від русів. Паралельно, «дізнавшись про те, що відбувається у таврів, зайнявся в один і той же час безліччю справ. Він споряджав піше військо, озброював загони, [привчав] кінноту до глибинних шикувань, одяг вершників повністю в залізо, виготовляв метальні знаряддя і розставляв їх на вежах міської стіни».
У тому, що честолюбний херсоніт мріяв про трон, немає нічого неможливого
Якою ж була роль Калокіра? За твердженням Диякона, той умовив Святослава воювати з Болгарією «з тим, щоб після перемоги над ними підпорядкувати та утримати країну для свого перебування, а йому допомогти проти ромеїв у боротьбі за оволодіння престолом та ромейською державою. [За це] обіцяв йому величезні, невимовні багатства з царської скарбниці». У тому, що честолюбний херсоніт мріяв про трон, немає нічого неможливого – двічі через його місто пролягав шлях до імператорської влади: у Юстініана Рінотмета та Вардана Філіппіка.
Також Диякон пише, що Никифор вже не сподівався примиритися з русами: «Не сподівався більше домовитися з таврами і знав, що нелегко буде підкорити своїй волі патрикія Калокіра, який остаточно ухилився від істинного шляху, вийшов з-під його влади і здобув великий вплив на Сфендослава».
Згідно зі Скилицею, Калокир обіцяв русам, «що якщо він буде проголошений ними імператором ромеїв, то віддасть їм Болгарію, укладе з ними вічний союз, збільшить обіцяні їм за договором дари і зробить їх на все життя своїми союзниками і друзями». Проте автор відносить цю заяву на час правління нового імператора – Іоанна Цимісхія. Тому багато істориків припускають, що жодної «зради» Калокіра не було, а мала місце традиційна боротьба за престол.
Адже 11 грудня 969 року, буквально напередодні примирення з Болгарією та початку війни з Руссю, Никифор Фока був убитий коханцем своєї дружини Цимісхієм, якому й дістався трон. У результаті Калокір, який був чимало зобов'язаний Никифору, цілком міг висунути свої претензії, одночасно спираючись на супротивників узурпатора та могутнього Святослава. Ця умоглядна, здавалося б, конструкція, знаходить несподіване підтвердження у Яхьї. Той писав про наступні події: «І дійшло до Цимісхія, що руси, із якими Никифор уклав мир і умовився щодо війни з болгарами, мають намір йти на нього і воювати з ним і мстити йому за Никифора. І випередив їх Цимісхій, і вирушив проти них».
Війна Візантії з Руссю стала неминучою.
Далі буде.
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.
