Україна повинна вирішити юридичну неоднозначність щодо не дуже секретної війни Путіна – Вейн Джордаш 

Вейн Джордаш

Часто кажуть, що першою жертвою війни є правда. Це, напевно, ніколи не було так доречно, як у випадку тривалої агресії Росії щодо України. Відтоді, як президент Росії Володимир Путін на початку 2014-го наказав своїм «зеленим чоловічкам» захопити Крим та заперечував те, що вони російські солдати, дезінформація становила найважливішу складову гібридної війни Кремля. Лише деякі оглядачі сприймають повністю серйозно кремлівські заперечення, проте нестача юридичної ясності щодо природи конфлікту дозволила Росії оминути повну відповідальність за свої вчинки.

Надія України захистити свій суверенітет та територіальну цілісність полягає не в успіхах на полі бою. Вона не може реалістично сподіватися на перемогу. Натомість, Україна повинна довести правду щодо російського втручання в юридичних термінах, включно зі всіма порушеннями міжнародного права. В цьому полягає основний елемент посилення опору російській агресії в Україні та за її межами. Іншими словами, Україна повинна чинити опір російській війні за допомогою юриспруденції.

Цей підхід може здаватися недостатньою протидією війні, яка триває вже сьомий рік і яка коштувала життя понад 13 тисяч українців. На жаль, така критика частково вірна. Однак, в ситуації коли ні сила ні розум не призвели до позитивних змін, юридичний опір може принаймні забезпечити основу правових принципів та підстав для майбутнього, що є мінімумом, необхідним для відповідальності та відшкодування збитків.

Доведені факти та міжнародне право є центральними в цьому виді опору, і Україна повинна чинити більше опору. Ще є багато над чим працювати, навіть у зв’язку з найбільш широко визнаними аспектами ролі Росії в Україні з часів Революції гідності 2014 року. Це включає центральне твердження України про те, що Росія є учасницею міжнародного збройного конфлікту, чи через прямі напади на українських солдат чи через підтримку і контроль збройних угруповань так званих «ЛНР» та «ДНР» на сході країни.

Нинішня юридична невизначеність навколо війни не є лише результатом російської пропаганди, вето в ООН чи впевнених політичних ігор Кремля на міжнародному рівні. В основі, це проблема українських урядів та їхнього невміння адекватно зібрати всі факти.

Докази наявності міжнародного збройного конфлікту та російської окупації сходу країни потребують чіткого наведення фактів та застосування міжнародного гуманітарного права. Переляку та скарги з боку Києва не вистачить.

Це не означає, що такі завдання класифікації легкі, або що український уряд та громадянське суспільство не були активними в цій сфері. Навпаки, юридичні ініціативи України з 2014 року, зокрема застосування міжнародних судів, компетентних виносити рішення щодо низки специфічних аспектів конфлікту з РФ, були енергійними та іноді дуже вмілими.

Щоб довести, що Росія є агресором

Український уряд ініціював низку міжнародних правових справ то позовів, в тому числі у Міжнародний кримінальний суд (МКС), Міжнародний суд ООН та Європейський суд з прав людини, а також щодо Конвенції ООН з морського права. Ці справи відкриті для того, щоб довести, що Росія є агресором і що ця агресія, так чи інакше, порушує міжнародне право. Українське суспільство також показало себе безстрашним та впевненим у документації російських дій для правової підтримки цих справ. Однак проблеми з нинішнім підходом є очевидними.

Кремль цілком усвідомлює, що зусилля України у міжнародній правовій системі послаблені обмеженнями тих судів. Ця ситуація загострюється тим, що Росія не підписує важливі угоди з прав людини та вміло обігрує систему. В результаті цього, більшість позовів, в тому числі у Міжнародний суд ООН та щодо Конвенції ООН з морського права, прямо не зобов’язують відповідний суд чи трибунал визначити, чи причетна Росія до конфлікту, тим більше визначити конкретні питання, що стосуються масштабу та ефекту російського контролю над «сепаратистськими» утвореннями.

Навіть коли Європейський суд з прав людини, як суд, що займається питаннями прав людини, буде враховувати територіальний контроль Росії над східними частинами країни для з’ясування придатності Європейської конвенції з прав людини, він не зможе визначити, що Росія є учасницею конфлікту. Тоді якщо МКС повинен буде врахувати ці фундаментальні питання, на остаточне судове рішення треба буде чекати ще щонайменше сім-десять років. Млини міжнародної правової системи мелють повільно.

Ці недоліки підкреслюють обмежений обсяг нинішніх юридичних ініціатив України. Незважаючи на те, що українська влада ухвалила закон про те, що Крим окупований прямо Російською Федерацією, а частина Донбасу окупована через російський контроль над так званими «ЛНР» та «ДНР», це залишається політичними твердженнями, уразливими до течій геополітики. Ця вразливість посилюється тим, що фактичні та правові оцінки не доведені до кінця, що необхідно для підтвердження цих позовів.

Ця невизначена правова ситуація має очевидні та проблематичні наслідки. ЄС, США та міжнародні організації як ОБСЄ та ООН визнали та засудили нелегальну анексію Криму та військову підтримку РФ збройних угруповань на Донбасі. Проте вони також дозволили Росії виконувати функцію «чесного посередника» у зусиллях міжнародного співтовариства щодо припинення війни за допомогою «нормандського формату», Тристоронньої контактної групи (ТКГ) та Мінських угод.

Ці процеси припускають, що єдині сторони у конфлікті є Україна і так звані «сепаратистські республіки», а Росія – лише спостерігач, який хоче закінчити конфлікт на справедливих умовах. Звісно, що це ставить всіх у неприємну ситуацію, окрім Кремля. Замість підконтрольних Росії територій, території на Донбасі стають «регіонами непідконтрольними урядові» або «регіонами, що є під контролем збройних угруповань». Замість того, щоб встановити ясність і правду, Росії дозволяють грати роль миротворця, а східна Україна приречена до статусу невизначеної зони, де змішуються факти та вигадки.

Така «конструктивна невизначеність», якщо це не надто лагідний термін, не була зовсім марною. Насправді, вона дозволила Росії залучитися до низки миротворчих ініціатив із 2014 року, які інакше імовірно не відбулися б. Однак, доречні вони чи ні, міжнародні правові зобов’язання не повинні бути затьмареними недомовками реальної політики. Україна повинна чинити опір кремлівському наративу, що базується на запереченні причетності Росії до війни, набагато сильнішими доказами про роль РФ у конфлікті.

Ці докази для того, щоб бути ефективними, потребують більше, ніж визначення того, що Росія підтримує збройні угруповання на Донбасі. Це вже давно відомо і не може бути відкинутим. Потрібно зібрати всі факти про російську гібридну війну для того, щоб встановити всеосяжну та цілісну картину, яка б допомогла визначити права та обов’язки, згідно з міжнародним правом.

Війна Путіна в Україні не є таємницею, але факти мають бути доведені​

Не можна недооцінювати обсяг такого завдання. Для того, щоб мати успіх, у процесі мають співпрацювати всі українські урядові та неурядові інституції, в тому числі влада, науковці, громадянське суспільство, журналісти, неурядові організації та приватний сектор, щоб забезпечити завершення авторитетної оцінки щодо найважливіших питань міжнародного гуманітарного права.

Якщо Росія є стороною у міжнародному збройному конфлікті, то нехай ця роль буде описана в усіх найдрібніших деталях. Війна Путіна в Україні вже не є ні для кого таємницею у світі, але факти мають бути чітко доведені, згідно з нормами міжнародного права.

Справа класифікації конфлікту має і практичне значення. Це – історія в момент її творення. Якщо процес буде успішним, він може служити підставою для повернення верховенства права та початку всеосяжної розплати та відповідальності Росії за смерть тисяч українців та за понівечені війною життя мільйонів громадян України.

Остаточне правове доведення відповідальності Росії повинно бути основою будь-якої стратегії припинення війни в Україні без обов’язку приймати кремлівські вимоги чи умови. Поки правда про конфлікт буде затьмареною правовими сумнівами, миротворчий процес та сам мир будуть так само затьмареними.

Вейн Джордаш, керівник-партнер у Global Rights Compliance

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Матеріал передруковано з дозволу аналітичного центру «Атлантична рада» у США. Оригінал тут. Над перекладом працював Роман Руденко.