Доступність посилання

ТОП новини

«Я був шокований тим, що побачив». Сейтхаліл Муртазаєв ‒ про депортацію 18 травня 1944 року


Акція до річниці депортації кримських татар «Запали вогонь у своєму серці». Київ, 18 травня 2017 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.

Я, Сейтхаліл Муртазаєв, кримський татарин, народився 15 травня 1925 року, уродженець села Азек (Плодове) Бахчисарайського району, вважаю, що стосовно моєї сім'ї, моїх близьких та співвітчизників ‒ кримських татар був скоєний злочин.

У 1939 році я закінчив сім класів у рідному селі, у школі навчання проходило кримськотатарською мовою. У 1940 році вступив у Севастопольську школу ФЗН (школа фабрично-заводського навчання ‒ КР) при військовому порту, куди порадив мені вступити мій друг і однокласник Сейтмер.

У 1941 році нас відрядили працювати до Севастополя, у військовий порт, де ми ремонтували гармати та іншу зброю

У цьому училищі його рідний дядько працював майстром. Російською я говорив і розумів погано, але за допомогою майстра, кримського татарина, і багатьох моїх співвітчизників розібрався у навчанні своєї професії, отримав спеціальність слюсаря-зброяра. Потім мене перевели до першого радянського ремісничого училища, закінчити його не встиг, бо почалася війна. У 1941 році нас відрядили працювати до Севастополя, у військовий порт, де ми ремонтували гармати та іншу зброю, а у вільний від роботи час копали окопи.

Коли Крим окупували німці, я повернувся до свого села, де допомагав батькам у господарстві. У нас було невелике господарство: дві корови, один кінь, кури, але був також дуже великий двір і сад, у якому завжди збирали великий урожай яблук, груш і винограду. Дуже добре пам'ятаю, як мої бабуся та мама варили бекмес (сироп із соку фруктів, ягід і овочів ‒ КР) з винограду та фруктів. Жили ми в будинку мого батька, який стоїть досі в селі Азек Бахчисарайського району, тільки в ньому живуть інші люди.

Спочатку я думав, що нас відішлють на фронт, але, як виявилося, нас мобілізували в трудову армію

12 квітня 1944 року мене покликали до Бахчисарайського військкомату. Спочатку я думав, що нас відішлють на фронт, але, як виявилося, нас мобілізували в трудову армію. Потягом відіслали до міста Гур'єва (в Казахській РСР ‒ КР), де ми будували нафтоперегонний завод для американців (нам так говорили, що ми його будуємо для американців). У трудовій армії працював напружено, не було можливості виїжджати куди-небудь.

Про те, що 18 травня 1944 року мою сім'ю та всіх моїх співвітчизників виселили з Криму, я дізнався з чуток, які до нас доходили. Мені тільки потім стало зрозуміло, чому на листи, які я надсилав на батьківщину, не було відповідей. У липні 1945 року, коли отримав листа з Узбекистану, міста Ургут Самаркандської області, підтвердилося, що всю мою родину, односельців і всіх кримських татар насильно виселили.

З листа мами, який написала на її прохання знайома Уріє (мама тоді була дуже слабка, сильно хворіла) я дізнався, що мій батько помер ‒ чи то від дизентерії, чи то від холери, а мій брат Асан Муртазаєв залишився без руки (її відірвало при бомбардуванні).

На момент депортації до складу сім'ї входили: батько Муртаза Хайбуллаєв (1888 р.н.), мати Еміне Муртазаєва (1903 р.н.), два брати ‒ Осман Муртазаєв (1929 р.н.) та Асан Муртазаєв (1932 р.н.).

З'ясувалося, що від хвороби померли не тільки мій батько Муртаза Хайбуллаєв, але й двоюрідні брати Мустафа та Бекір, а також тітка Афізе

Після того, як я отримав повідомлення, мені дали відпустку, і я поїхав до Узбекистану на зустріч зі своєю сім'єю. Коли приїхав, з'ясувалося, що від хвороби померли не тільки мій батько Муртаза Хайбуллаєв, але й двоюрідні брати Мустафа та Бекір, а також тітка Афізе. Я був вражений і шокований тим, що побачив. Мої рідні, близькі та співвітчизники жили в жахливих умовах: в одній кімнаті вимушено проживали 6-7 осіб, не було ніяких меблів і доводилося спати на холодній підлозі. У кімнатці було лише одне вікно, стіни практично просвічувалися, зі щілин сильно задувало. Багато голодували, адже хліба, який виділяли лічені грами на людину, абсолютно не вистачало. Люди хворіли та помирали від малярії, простудних і кишкових захворювань. Ніякої медичної допомоги нам не надавали, люди помирали в холодних кімнатах.

Виявилося, що до переїзду в Ургут моя сім'я жила в якомусь кишлаку, досі ніхто не може згадати його назви. Тільки потім знайома нашої сім'ї Уріє (вона була грамотна, активна жінка), наполягла, щоб маму та братів перевели в Ургут, де переважно поселили наших односельців і родичів.

Я все своє життя мав почуття неповноцінності, адже дуже важко було згадувати депортацію, життя у місцях спецпоселень

Я домовився з комендантом, що залишуся і працюватиму на заводі, назад до Гур'єва я вже не поїхав. Після того, як ми переїхали до Самарканда, брати вивчилися і влаштувалися на роботу. Заробітної плати вистачало на найпотрібніші речі.

Я пропрацював понад 40 років на Самаркандському ліфтовому заводі. До мене добре ставилися на підприємстві, я маю дуже велику кількість почесних грамот і нагород. Незважаючи на все це, я все своє життя мав почуття неповноцінності, адже дуже важко було згадувати депортацію, життя у місцях спецпоселень, і найстрашніше ‒ втрату своїх близьких, рідних, своєї рідної мови, своїх традицій і звичаїв, своєї батьківщини ‒ Криму.

Майже все життя прожили з тавром зрадників, а коли повернулися додому, Крим зустрів нас іншими назвами сіл, міст, іншими людьми, які не можуть або не хочуть чути й розуміти нас, кримських татар, побачити в наших серцях і очах біль і страждання від наслідків депортації...

Цього року мені виповнилося 84 роки, і я хотів би спокійно померти, знаючи, що справедливість перемогла, що з нашого народу зняли клеймо зрадників, що винні в усьому цьому, а саме в тому, що, ми, кримські татари, цілий народ, пройшли ось такий складний життєвий шлях і були приречені на зникнення, будуть покарані. Дуже сподіваюся і вірю.

Зараз живу в Сімферополі.

(Спогад від 26 серпня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG