Доступність посилання

ТОП новини

Ібрагім Меметов: «Мене взяли на облік як спецпереселенця»


18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Ібрагім Меметов, народився 15 січня 1921 року в селі Корбекуль (із 1945 року Ізобільне – КР) Алуштинського району Кримської АРСР.

У момент висилки сім'я моя в складі: батько Мемет Куртсеїтов, мати Хурзаде, брати-підлітки – Рустем, Іззет і Хайбулла – проживали в батьківському власному будинку. У другому новому будинку проживала сім'я старшої сестри Фатьми Назлімової (чоловік Сервер Назлімов і діти Айдер, Сейтмер, Неджіле і Аліме).

У господарстві у нас були корова, одна однорічна телиця, 15 голів дрібної худоби – барани і кози, птиця. З домашніх речей – шафа для одягу, диван, комод, лавки, столи, постіль, а також багато сільгоспінвентарю – все не запам'ятати.

Із початком Великої вітчизняної війни, в 1941 році, я був мобілізований і направлений на фронт, воював за радянську владу. На момент висилки я перебував на фронті після неодноразових поранень і лікування в госпіталі.

Офіцер вибачився: «Що нам робити? Ми – солдати, виконуємо наказ Сталіна. Вас висилають із Криму, на збори 15 хвилин»

За словами батьків, 18 травня 1944 року до нас у двір голосно увірвалися військові – озброєні солдати на чолі з офіцером. Грубо підняли всіх дітей, які спали, і одразу почали огляд усіх кімнат. Офіцер, раптом помітивши фото солдата, що висіло на стіні, і вказавши на нього, запитав, хто зображений на ньому. І почувши, що «це наш син на фронті», тут же трохи м'якшим тоном вибачився: «Що нам робити? Ми – солдати, виконуємо наказ Сталіна. Вас висилають із Криму, на збори 15 хвилин. Беріть продукти, одягайтеся і швидко виходьте з дому».

Що можна взяти і скільки не пояснили. Тільки наказали за їхньою командою йти вниз до відведеного майданчика в селі.

Село було великим, мабуть, вони заздалегідь намітили місце. Населення верхньої частини села спустилося на середній майданчик. А жителів середньої і південної частини села збирали на масиві Айлянма. Прибулі вантажівки почали вивезення людей із середнього майданчика на залізничну станцію в Сімферополі. Таким чином, люди годинами перебували на відведеному майданчику, споживали зібрані на дорогу продукти харчування.

Сусіди в сльозах залишили труп прямо біля полотна залізниці...

На залізничній станції стояли товарні вагони. Тут почали людей заштовхувати в ці брудні, сильно вошиві вагони. До вечора ешелон рушив. Люди почали відчувати нестачу води і їжі. У сльозах люди стали розуміти, що залишають батьківщину. Таким чином, люди під час перевезення були морально пригнічені. За розповідями батьків, у шляху почастішали хвороби і були випадки смерті, причиною яких стали голод, спека і брак води. Десь у дорозі померла наша сусідка по селу Айше Гафарова. Людям вдалося труп померлої Айше-апте винести з вагона, тут же пролунав гудок і команда «по вагонах». Сусіди в сльозах залишили труп прямо біля полотна залізниці...

Завантаження людей у вагони в Сімферополі велося без урахування місткості, заштовхували чоловіків і жінок, дітей, хворих та людей похилого віку без розбору. Заштовхали в наш вагон приблизно 50 осіб. Від встановленої десь у кутку вагона бочки-параші, яка не завжди очищалася, несло невимовно задушливим смородом. Справляти потребу люди змушені були на очах у всіх.

Через кілька днів шляху людям видали гарячий обід і кип'ячену воду, зі своїх мізерних запасів люди не могли приготувати їжу.

За словами батьків і односельців, ешелон ішов понад 18-19 днів до місця призначення. Вивантажили людей на 54-му роз'їзді й на вантажних автомобілях привезли в радгосп «П'ятиріччя УзССР», далі відбулося розвезення по відділеннях.

Дві сім'ї – 11 душ – розмістилися в відділенні №10 у кімнаті розміром не більше 10 кв.м.: це сім'я моїх батьків – 5 душ, і сім'я старшої сестри Фатьми Назлімової – 6 душ.

Переступивши через поріг кімнати, в якій проживало 11 осіб, я не виявив ні стола, ні лавок, ні ліжок, ні постільної білизни

Рівно через рік, у травні 1945 року, з великими труднощами мені вдалося знайти родину. Мене з госпіталю виписали як непридатного для подальшої служби, інваліда Вітчизняної війни II групи та направили в Узбекистан. З великими труднощами розшукав сім'ю в радгоспі «п'ятиріччя УзССР» Аккурганського району Ташкентської області. Переступивши через поріг кімнати, в якій проживало 11 осіб, я не виявив ні стола, ні лавок, ні ліжок, ні постільної білизни. Помітивши мій пильний погляд, мати змушена була сказати: «Як бачиш, так ми і прожили в цій кімнаті. Солома з шала (неочищеного рису – КР), гузапаю (сухі стебла бавовнику – КР) – ось наше спасіння. Завдяки цьому ми рятувалися взимку. Розтопивши гузапаєю і соломою, взимку ми обходилися без постільних речей. Підлоги тут викладені з випаленої цегли. Це робота колишніх господарів – корейців (мабуть, йдеться про традиційні корейські опалювальні підлоги – КР)».

На прохання батьків я зайнявся переїздом. Сім'ю другої моєї сестри вивантажили на станції Булунгур, потім перевезли в якийсь колгосп недалеко від станції. Знайшовши цей колгосп, я побачив, як розмістилися мої земляки. Незакінчені кибитки, якщо так можна сказати. Стіни викладені з глини, дверний і віконний отвори незаповнені, відкриті. Стіни і стеля не поштукатурені, підлога з глини. В одному такому приміщенні розмістили дві сім'ї: сім'ю моєї сестри з 5 душ і сім'ю її сусідки з 3 душ. У цих двох сімей, як і у відділенні №10, не було ні стола, ні начиння. Тут і підлоги були не опалювальні.

Увечері до мого приїзду зібралося зо два десятки односельців. Ось що я почув від цих людей: «Нещодавно, буквально на цьому місці, на оголошену зустріч-збір сусідів ввечері з'явилися людини 4, серед яких був один начальник, ми його бачили вперше. Привіталися з нами, незнайомець почав розмову. Запитав, як живете, на що скарги і т.д. Він же поставив запитання, що вариться в відрі. Люди мовчали, не вимовивши ні звуку. Раптом він зважився подивитися, що вариться. Тут він раптом як очманів, зняв відро і тут же вилив вміст – уже майже готову їжу – в арик, що протікав поруч. Жаби навіть не встигли спробувати – все забрала вода. Цей же начальник, звертаючись до раїса (голови – КР) колгоспу, начальника парткому і ще когось, сказав: «Негайно, як хочете, де хочете, хоч по домівках зберіть, але всім людям, які тут перебувають, принесіть по одному коржику на сьогодні. З завтрашнього дня організуйте спецпайок із розрахунку по 8 кг на кожну людину щомісяця». З тих пір ми почали отримувати пайок, смертність скоротилася».

Мене взяли на облік як спецпереселенця. Ось де принизливе ставлення! Спецпереселенець повинен був щомісяця приходити до коменданта і ставити свій підпис

Після прибуття в Узбекистан, я вирішив влаштуватися в місті Янгіюль. Мене взяли на облік як спецпереселенця. Ось де принизливе ставлення! Спецпереселенець повинен був щомісяця приходити до коменданта і ставити свій підпис, заявивши цим, що нікуди не поїхав. Тимчасове відлучення давалося тільки з дозволу коменданта.

Коменданти зуміли організувати з числа нестійких кримських татар «десятидвірників», за допомогою яких завжди були в курсі справ, у тому числі, хто до кого і звідки приїхав...

Батько, Мемет Куртсеїтов, хворів, помер 16 жовтня 1948 року в віці 70 років. Мати, Хурзаде Баясан Меметова, померла після хвороби, 22 квітня в 1949 року.

Цей поганий режим зберігся до 1956 року. Того року, викликаючи в комендатуру кожного спецпоселенця, оголошували про зняття спецрежиму і тут же давали для підпису спеціально підготовлений бланк із повідомленням про зняття обмеження, але без права жити в Криму і без права вимоги повернення або компенсації за залишене в Криму майно.

Далі – народна боротьба за батьківщину, за Крим. Але це окрема тема.

Я деяких фактів торкнувся, спираючись на свідчення моїх рідних – батька, матері, моїх братів, моїх знайомих-односельчан. Я в їхніх показаннях впевнений без сумніву. Прошу не сумніватися і прийняти їх як дійсні.

Мені майже 89 років, проживаю в смт Красногвардійське Автономної Республіки Крим.

(Спогад від 29 вересня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG