18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.
Я, Рефіха Незірова (у дівоцтві Каталах), кримська татарка, народилася у 1939 році в селі Корбек (Ізобільне) Алуштинського району.
На час виселення до складу сім'ї входили: батько Сейтумер Каталах (1894 р.н.), мати Аніфе Каталах (1904 р.н.), сестра Шавер Каталах (1924 р.н.), брат Абдулла Каталах (1928 р.н.), брат Айдер Каталах (1930 р.н.), сестра Шефіха Каталах (1934 р.н.), брат Дилявер Каталах (1937 р.н.), та я, Рефіха Каталах (1939 р.н.).
Під час виселення ми всі перебували у Корбеку у своєму будинку, адресу будинку я не знаю. Тато працював головним тютюнником, інші члени сім'ї працювали на тютюні.
Будинок був великий, новий, батьки тільки збудували, пожити не встигли. Була корова, два бички, барани, кури, індики та качки. Присадибна ділянка, мама говорила, була розміром у 30 соток. У будинку були меблі та все необхідне для великої родини. Старша сестра збиралася заміж і її придане було готове повністю: комод, ліжка, постіль, посуд.
Тато прийшов із фінської війни, був поранений, але працював, адже сім'я складалася з восьми осіб. Загинули в тата два брати, один ‒ у 1942-му, а другий ‒ у 1943 році.
Брати надавали допомогу партизанам, носили їсти, одяг. Я, бувши 5-річною дитиною, носила з ними тютюн партизанам, німці мене не підозрювали ні в чому й не чіпали.
Один солдат сказав: «Нічого з собою не брати, все одно вас розстрілюватимуть»
Були мобілізовані в трудову армію двоюрідні та троюрідні дядьки й брати, але досконально не пам'ятаю, пишу з розповідей батьків. Батьків давно немає, тому не можу сказати, чи спостерігали вони напередодні депортації те, що могли б розцінити як підготовку до насильницького виселення.
18 травня 1944 року всі спали. О 4 годині ранку, коли увірвалися в будинок троє солдатів з автоматами, дали команду на вихід, направили автомати на батьків. Тато запитав, у чому річ. На його запитання була відповідь: «Вам дається 15 хвилин, візьміть дітей і на вихід». Далі один солдат сказав: «Нічого з собою не брати, все одно вас розстрілюватимуть». Я почала голосно плакати. На мене направили автомат і крикнули, щоб мовчала. Я замовкла й заїкаюся донині.
З нашої сім'ї були виселені вісім осіб: мама, тато та шестеро дітей, із них п'ятеро неповнолітні. Мене мама взяла на руки, а тато взяв старшого за мене брата за руку, і вийшли ми всією сім'єю з дому. Коли зібралися всі на площі, побачили, що деяким дозволили дещо взяти. Тоді старша сестра з братом побігли додому взяти хоч якісь продукти, але будинок був закритий, і вони не змогли в нього потрапити. Мама, скільки жила, проклинала солдатів, яких послали у наш двір.
Тому з речей нічого нам не дозволили брати, ми виїхали в чому були. Супроводжували нас солдати до місця збору на площі в Корбеку. Там усі плакали так голосно, що я окрім крику та плачу людей нічого не пам'ятаю.
Пам'ятаю татові солдат говорив: «Дядьку, я ні в чому не винний, виконую наказ жорстоких негідників»
Привезли до Сімферополя на залізничний вокзал, скільки там протримали, не пам'ятаю, в вухах знову стояв тільки крик і плач дітей. Через два дні після виселення вантажили в якісь вантажні вагони, де було дуже брудно та сильно смерділо, супроводжували знову солдати. Пам'ятаю татові солдат говорив: «Дядьку, я ні в чому не винний, виконую наказ жорстоких негідників».
Під час завантаження у вагон сім'я наша збереглася, тому що ми всі трималися за руки, речей у нас не було. Тільки я кричала: «Хочу їсти». Умов у вагоні не було. Народу було дуже багато, сиділи, лежали по черзі. Поки один стояв, у цей час інші сиділи, треті лежали. Туалету не було, діти пісяли в банки або в чашки, а коли потяг зупинявся, усі вибігали. Ніхто нікого не соромився, на перонах спорожнялися, тому що треба було терпіти до наступної станції. На зупинках стояли дуже мало, а іноді цілодобово.
Як харчувалися, не пам'ятаю, але пам'ятаю одне, весь час плакала, хотіла їсти, зі мною плакали мама та сестра. Вся наша родина перехворіла: то температура, то боліли в усіх животи. Їсти було нічого, нічим ніхто не забезпечував: ні харчування, ні ліків, ні медиків. Пам'ятаю, померла тітка, усі плакали, а на найближчій станції її винесли і залишили на пероні.
За розповідями старших, ми їхали приблизно місяць. Нас привезли до Узбекистану, спочатку в Ташкент, потім на станцію Янгіюль. Вивантажили, кругом якась пустеля. Пам'ятаю, протікала річка, потім з'ясувалося, що це була річка Ангрен. Через цю річку всіх перекинули у радгосп «П'ятирічка», нас із родиною поселили в радгоспі №1 (база), через два дні поселили в якийсь барак. Було дуже багато комарів і всю ніч вили шакали.
Напевне не пам'ятаю, як нас зустріли, але узбеки боялися і ховалися, не виходили з будиночків. Вночі батьки стояли з палицями, чатували дітей, щоб голодні шакали не нападали.
Я не пам'ятаю, щоб надавали щомісяця рівними частками крупи, овочі та інші продукти (цей та інші пункти постанови ДКО «Про кримських татар» №5859 сс від 11 травня 1944 роки не виконувалися ‒ КР). Пам'ятаю, що нічим нас не забезпечували, ні присадибною ділянкою, ні будматеріалами. Жили в перші місяці в бараку без даху, без вікон, без дверей. Була маленька кімнатка, долівка, стелили очерет і спали на ньому. Потім батьки очеретом накрили дах, а в очереті повзали змії. Питної води не було, пили воду з болота, тому всі захворіли на малярію.
Ніякої позики не отримували, тому що не було можливості її повертати. У родині усі працювали в радгоспі, що старі, що малі, щоб отримати за неї 200 грамів хліба.
Наше становище було набагато гіршим, ніж у зоні. Люди засуджували й проклинали Сталіна
Комендатура тримала всіх на ланцюгу, боялися далі носа зробити крок. Кожні 10 днів ходили на підпис, наше становище було набагато гіршим, ніж у зоні. Люди засуджували й проклинали Сталіна. Наші хлопці, усі дорослі чоловіки були на війні, захищали батьківщину. Дівчата гарні виходили заміж за чоловіків інших національностей, щоб врятувати себе і своїх близьких від голоду.
Без дозволу комендатури ми не могли навіть відвідати сусіднє село, ні навчатися, ні провідати хворих родичів чи поховати їх.
Якщо самовільно йшов із території спецпоселення в 1944-1948 роках, карали, били та замикали, не давали пайок. З 12 років люди відзначалися в спецкомендатурі, і не дай Боже запізнитися. Карали суворо. Люди були настільки налякані, що боялися навіть із сусідами розмовляти, тому що стежили за кожним, шукали причину, щоб покарати, а карали суворо. Говорив, не говорив, співав, не співав ‒ 25 років ув'язнення.
Брата чоловіка забрали зі служби в армії на війну, батьки не бачили сина 10 років, повернувся він у 1947 році офіцером. Через пів року його посадили без суду та слідства, нібито співав якусь пісню, дали 25 років. Він повернувся після смерті Сталіна, реабілітували. До смерті проклинав радянську владу, так і не зміг повернутися на батьківщину, в 1997 році помер у Таджикистані. Ібрагіма Халілова, чоловіка сестри, мобілізували в трудову армію, коли йому було 15 років, був десь у Тульській області, повернувся в Узбекистан після смерті Сталіна, але свою маму вже не застав ‒ вона померла від голоду. Він повернувся до Криму й помер у 2003 році у недобудованому будинку в селищі Хошкельди під Сімферополем.
У 1945 році помер тато, діагноз ‒ дизентерія та інсульт. У 1947 році помер брат Айдер Каталах від застуди, йому було 17 років, роздягнений і роззутий захворів на роботі. У 1949 році у віці 21 рік помер через запалення легенів брат Абдулла Каталах: не було ліків, не лікували, лежав рік у туберкульозному відділенні Ташкентського медичного інституту, куди маму не пропускали. Не було їжі, щоб його підтримати. Айдер помер у лікарні в місті Янгіюль, куди маму теж не пустили, крадькома дядько привіз, поховали в радгоспі. Абдулла помер вдома, його віддали додому помирати.
Лютували дизентерія та малярія, дуже багато хто помирав. Ховали їх голими, не було в що загорнути
Лютували дизентерія та малярія, дуже багато хто помирав. Ховали їх голими, не було в що загорнути. Один саван був на всіх, доносили до кладовища, а там саван забирали для наступного небіжчика. Вночі шакали розкопували та з'їдали тіла померлих.
Голодували майже усі, мама та старші сестри свій хліб віддавали нам, а самі ходити не могли, деякі родичі померли.
Голод був для всіх і всюди. Якщо мої батьки приїхали в Узбекистан без вузлика в руках, про що можна говорити... Адже землю з поля не з'їси, а їстівного нічого не було, були одні сльози. Я пам'ятаю, як мама день і ніч плакала, дивлячись на голодних дітей. Коли померлих змушені були закопувати голими, без савана, дітей ховали, щоб вони не бачили цього жаху. Але ми це бачили, і ніколи не забудемо, і не пробачимо цього катам нашого народу, вічно горіти їм у пеклі!
У перші роки навчатися не було можливості, до школи не брали, а якщо діти виходили на вулицю, обзивали зрадниками, продажниками. У школу я пішла в перший клас, коли мені було 10 років, закінчила 7 класів, вступила в Ташкенті до філії Московського статуправління, закінчила відділення бухобліку промислових підприємств. Після закінчення вийшла заміж, виїхала до Таджикистану. Працювала 11 років головним бухгалтером у Кайраккумській міськлікарні, потім влаштувалася начальником бюро обліку об'єднання килимового комбінату. Здобула вищу освіту, спеціальність інженер-економіст, пропрацювала 20 років, переїхала до Криму, живу в селі Піонерське, на пенсії.
У 1956 році я вперше почула пісню кримськотатарською мовою на радіо, а радіо було в будинку однієї узбецької сім'ї і все селище збиралося у них
Обмеження навчання було, але ми ‒ народ розумний, працьовитий, виконавчий, обов'язковий. Тому авторитет у нас був і буде, мій народ усім потрібний, за це я люблю свою націю.
Умов для розвитку кримськотатарської культури, мови та шкіл не було. У 1956 році я вперше почула пісню кримськотатарською мовою на радіо, а радіо було в будинку однієї узбецької сім'ї і все селище збиралося у них послухати концерт. Сім'я ця була дуже гостинна, дозволяли всім татарам збиратися у них вдома у четверги.
У місцях спецпоселення вільно дотримуватися національних традицій, звичаїв, відзначати релігійні свята відкрито не дозволялося. Але народ намагався таємно все проводити: дуа (читання молитви ‒ КР), намаз (колективний молебень ‒ КР), нікях (одруження ‒ КР), дженазе (похоронний обряд ‒ КР) відповідно до канонів Ісламу. Старим людям втрачати було нічого, тому що все було вже втрачене.
Переслідували, стежили за кожним кроком, ми вимагати щось не мали права
Публічно та вільно обговорювати як між сусідами, так і з представниками влади питання про повернення на батьківщину, до Криму, було неможливо. За це переслідували, стежили за кожним кроком, ми вимагати щось не мали права.
Коли в 1990 році робили перепис кримських татар, мене долучили до комісії. Кучук (співробітник Алуштинського міськвиконкому ‒ КР) попросив мене переписати кримських татар у місті Кайраккум, але мені на роботі заборонили, нібито це політична справа, з роботи не відпустили, але мене нічого не злякало. Я повністю переписала все місто. Кучук подякував за грамотну роботу і обіцяв виділити як уродженці Алушти квартиру в першому будинку, який будувався. Стою в черзі з 1992 року, нічого не просувається, скрізь безлад. У кого гроші, ті й отримують, а у мене їх немає.
Ніяких істотних змін не бачу за 65 років. Але ж народ наш не дурний, якщо на місці питання не вирішується, чому не звернутися в міжнародний суд, щоб повернути правду народу і відшкодувати моральну, матеріальну шкоду? Адже нас залишилося дуже мало, вони чекають, щоб остання людина, яка була вислана з Криму в 1944 році, померла. А дітям нашим легко пояснити: «Ви тут не народилися».
У місцях висилки після 1956 року життя незначно покращилося: люди вже не ходили в комендатуру відзначатися, могли, при можливості, відвідати старих, хворих родичів у сусідніх селищах.
Ми з сім'єю приїхали до Криму в 1977 році. Я шукала роботу, але коли дізнавалися національність, культурно відмовляли. Говорили: «Пропишіться в будь-якому куточку Криму, тоді візьму на роботу і дам квартиру». Але прописки не було, і ми поїхали.
Чоловік приїхав до Криму в 1990 році з дітьми. Я залишилася в Узбекистані працювати й підтримувати сім'ю. У 1996 році приїхала вже повністю.
Вислали в 1944 році мою сім'ю, нас було 8 осіб. У 1945 році помер тато, у 1947-му ‒ один брат, у 1949-му ‒ другий брат, у 1977-му померла мама, у 1999-му померла сестра в Криму, в 2007-му ‒ сестра, у 2007-му помер брат, у 2009-му помер чоловік.
Я залишилась одна. Слава Богу, є троє дітей. Житла у мене немає, прописана в Алушті, проживаю в селі Піонерське.
(Спогад від 27 листопада 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків