Доступність посилання

ТОП новини

«Селом ходили чутки про якесь виселення». Салія Румієва ‒ про депортацію 18 травня 1944 року


День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Київ, 18 травня 2018 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.

Я, Салія Румієва (Зейтуллаєва в дівоцтві), кримська татарка, народилася 20 квітня 1934 року. Уродженка села К'абач (після війни зникле ‒ КР) Красногвардійського району Кримської АРСР.

Склад сім'ї на момент депортації: батько Зедла Адільшаєв (1908 р.н.), інвалід із дитинства, мачуха Гульшер Зедлаєва (1912 р.н.), сестра Сейяре Зейтуллаєва (1932 р.н.), сестра Садик'а Зейтуллаєва (1934 р р.) і я, Салія Зейтуллаєва (1934 р.н.). Я та сестра Садик'а ‒ близнюки.

На момент депортації наша сім'я проживала в села К'абач, номер будинку не пам'ятаю. У сільській школі з викладанням рідною мовою в 1941 році я закінчила 1-й клас. У 1944 році сім'я жила у старому будинку, у нас були 10 соток присадибної ділянки, сад та город. З домашньої худоби були корова, теля, п'ять овець із молодняком і 20 курей.

Батько Зедла Адільшаєв, інвалід із дитинства, був призваний до Червоної армії на початку війни, але незабаром повернувся через інвалідність. У спротиві німецьким окупаційним військам надавав допомогу партизанам.

У травні 1944 року селом ходили чутки про нібито якесь виселення, але народ не вірив у це.

Батька забрали опечатувати будинки односельців, бо сусіди інших національностей вже почали розбій

18 травня 1944 року на світанку до нас постукали два солдати. Вони наказали зібрати з собою необхідне тільки на 2-3 дні, оголосили про те, що нас виселяють, не роз'яснюючи куди й на який час. Батька забрали опечатувати будинки односельців, бо сусіди інших національностей вже почали розбій. На збори дали 15-20 хвилин, ніяких постанов не було зачитано.

Усі були в шоковому стані, люди були налякані тим, що їх розстрілюватимуть. Усі плакали і кричали. Батько, опечатавши свій будинок, побачив, що сусід несе нашу швейну машинку, розсердився і забрав її у сусіда, приніс до нас. Ніяких постанов про кількість (дозволених речей і продуктів ‒ КР) не оголошували.

Усіх зігнали в селі біля колодязя. Весь час нас супроводжували солдати з автоматами, там уже були всі наші односельці.

Весь народ був оточений озброєними солдатами. Тримали там до обіду, потім почали вивозити з села. Привезли на станцію Буюк Онлар (Елеваторна). Дорогою до станції народ плакав і кричав, стояв хаос і жах перед невідомістю.

У дорозі для хворих, літніх людей, дітей не було медичного обслуговування

На станції нас, усю сім'ю та односельців, повантажили у вагони для перевезення худоби. У вагоні були відсутні туалет, вода, доступ повітря був обмежений. Під час зупинок жінки готували їжу на багаттях, чоловіки бігли по воду. У дорозі для хворих, літніх людей, дітей не було медичного обслуговування. В інших вагонах був померлі, їх залишали уздовж залізничного полотна або скидали на дорогу, померлих не ховали. При під'їзді до Казахстану давали баланду, яку їли не всі, бо вона пахла мазутом. У дорозі люди в вагонах завошивіли. Потяг прямував у напрямку до Середньої Азії. У дорозі були 20-22 дні.

У дорозі ешелон розділили ‒ відчіплювали по 2-3 вагони на кожній станції. Прибули ми в Узбекистан, Алтиарикський район, станція Вановська. Народ вивантажили з вагонів, і узбеки розібрали наших співвітчизників у колгоспи. Ми всією сім'єю потрапили в колгосп імені Куйбишева. Жили 6-8 сімей у будівлі клубного типу, раніше тут вирощували кокони тутового шовкопряда. Приміщення було без вікон і дверей, підлога земляна, на підлогу постелена солома.

Доросле населення щомісяця ходило обов'язково відзначатися в спецкомендатури. За самовільне відлучення з території спецпоселення карали

Людей, як рабів, гнали на бавовняні поля. Старші працювали на бавовняних плантаціях. Харчувалися тим, що виручали, продавши своє, привезене з Криму, і купували кукурудзяне борошно. Батько-інвалід пішов на роботу охоронцем підсобного господарства на нафтовому заводі. Батько приносив додому трохи буряків, а іноді горох, завдяки цьому й вижили. Доросле населення щомісяця ходило обов'язково відзначатися в спецкомендатури. За самовільне відлучення з території спецпоселення карали. Народ боявся, і ніхто нікуди не відлучався, адже було повідомлено про указ і покарання за самовільне відлучення й терміни покарання.

У перші роки висилки люди помирали від голоду та брудної води. Людей, які живуть поруч, ніхто не лікував, медичного обслуговування не було.

Батькові інваліду виділили приміщення в одну кімнату. У тій кімнаті ми усі й жили, харчуючись буряком, який батько приносив із роботи. Разом із батьком працювали мачуха та її сестра. Допоміг нам вижити єврей із нафтового заводу. Через деякий час нас вигнали з цього приміщення, бо місцеві жителі вважали, що тут мають жити узбеки. Потім ми перейшли жити в будинок до місцевого узбека. Нам виділили кімнату без всяких зручностей. Пішли до школи у 2 клас з узбецькою мовою навчання (рік не пам'ятаю). Навчалися узбецькою мовою.

З 1944 до 1956 року не було умов і часу для розвитку кримськотатарської культури та мистецтва.

У 1950-х роках наша сім'я після вербування переїхала в місто Фергана на роботу на шовковий комбінат. Там нам виділили бараки для житла. Я та моя сестра в 1952 році вступили до ФЗУ. У 1953 році після навчання пішли прядильницями на роботу на Ферганський текстильний комбінат.

До Криму повернулися у серпні 1997 року. До цього жили в місті Янгіюль Ташкентської області. Зараз проживаю в селі Глинка Сакського району.

(Спогад від 20 листопада 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG