(Продовження, початок читайте тут, тут і тут)
Настав день апеляції. За допомогою ВКС (онлайн) ми з будівлі СІЗО були під'єднані до московського суду. Маленька задушлива кімната, спека, літо. Почали з 9-ї ранку, продовжували до 8-ї вечора. Не вклалися, перенесли на наступний день. Потім ще один день, тільки під вечір закінчили, суд пішов до нарадчої кімнати... Прийшов, оголосив рішення залишити вирок без змін ‒ все очікувано.
Прийшов у камеру, впав на ліжко. 5-й рік пішов, як сидимо, що далі? Табір, етап, що нас там чекає? Коли ж дорогоцінна свобода? Подумки промовляю «після тягот полегшення». Як несподівано сюди потрапили, так само можемо й звільнитися раптово, у світі все стрімко змінюється, все в руках Всевишнього!
Минуло три тижні після апеляції, взяли тест на COVID-19, значить, скоро етап. Вранці замовили мене та Емір-Усеїна Куку. Спустилися вниз, обшмонали, під'їхав воронок і відвіз до залізничного вокзалу ‒ залізли в «столипінський» потяг, поїхали. Людей, зеків, як оселедців у банці ‒ ущент. Спека, купа сумок, літо, у кожному тамбурі по 10-15 осіб, буквально обливаються потом. Спочатку сиділи разом з Еміром, потім розсадили, ‒ через статтю не можна, ‒ сказали. Попри те, що ми вже засуджені й що у справі немає розбіжностей...
Рушили, поїхали, людей то висаджують, то додають, з усіма вже не знайомлюся, втомився, хочеться спати. Через 1,5 доби приїхали до Рязані в СІЗО, сказали: «Там перекантуєтесь 2-3 дні й потім у Башкирію поїдете».
Як несподівано сюди потрапили, так само можемо й звільнитися раптово, у світі все стрімко змінюється, все в руках Всевишнього!
Розвантажилися, знову шмон, 5 ранку вже, зводили в баню, розкидали у камери, я потрапив до тих, хто сидів раніше 2-3 рази, так би мовити, рецидивісти зі стажем. Стандартні інтереси, розпитування: хто, звідки, за що сидиш? Здивувалися, кажуть, не схожий на терориста.
Попили чаю, вирішив прилягти поспати нормально за дві доби майже. Тільки приліг, очі закрив, назвали моє прізвище: «Збирайся на етап, у тебе 15 хвилин». Еміра прізвище теж назвали. Швидко зібрався, попрощався, один із тих, хто залишається, Андрій, зітхнув, каже: «Ех, шкода, що їдеш, залиш хоч кави трохи». Залишив, пішов...
Знову шмон, повантажили в «воронок», приїхали на вокзал, вивантажили, чекаємо потягу. Усіх, осіб із 20, причепили наручниками: одне кільце на одну руку, а інше кільце ‒ до іншого ув'язненого, а посередині протягнули залізний трос. З боків автоматники з собаками, пройшли метрів 50, команда ‒ сісти обличчям у землю, голову не підіймати. Чекаємо потягу, а сонце так приємно гріє спину. Потяг приїхав, повантажили, з братом Еміром знову розкидали в різні купе, знову вщерть, спека ‒ хто з Пітера, хто з Москви, хто звідки. Багато молодих хлопців ‒ розбій, вбивство, дуже багато 228 стаття ‒ наркоторгівля. Цією гидотою заполонили всю країну та світ ‒ чума 21 століття.
Осіб із 20, причепили наручниками: одне кільце на одну руку, а інше кільце ‒ до іншого ув'язненого, а посередині протягнули залізний трос
Заліз нагору, розташувався, хочу їсти, пити, спати ще більше. На годинку задрімав, зліз, познайомився з одним чоловіком, звуть Рамазан, він кумик із Дагестану, мова дуже схожа на кримськотатарську. Знайшли спільну мову, перекусили, попили чаю, знову нагору заліз, заснув, дивлячись у вікно. Природа красива, річки, луки, березові гаї... Прокинувся, а Рамазана перекинули в інший тамбур, у моєму багато нових ‒ молодь, чеченці, інгуші, дагестанці. Звідки? ‒ запитав. Москва, Пітер. ‒ За що сидите? ‒ Розбій, наркотики тощо. Студентами були, столиця розбестила, засмоктала тощо.
М-да, подумав, це вже не ті доблесні горяни, про яких читав у книгах про Імама Шаміля та інших. Не дай Боже такої асиміляції молоді нашого кримськотатарського народу, та їхнім народам теж.
Згадав рядки з пісні Тимура Муцураєва «Свобода». «Свобода, воздух, воли не объять, как не страшно умирать, знаю, в предпобедный час, знаю вспомнишь все о нас!» («Свобода, повітря, волі не охопити, як не страшно померти, знаю у час перед перемогою, знаю згадаєш усе про нас!»).
То ж яка ціна моєї свободи?..
(Далі буде)
Вадим Сірук, громадянський журналіст, активіст, правозахисними організаціями визнаний політичним в'язнем
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Кримчани в російському ув'язненні
Після анексії Криму Росією навесні 2014 року на півострові почалися арешти російськими силовиками незалежних журналістів, громадських активістів, активістів кримськотатарського національного руху, членів Меджлісу кримськотатарського народу, а також кримських мусульман, підозрюваних у зв'язках із забороненими в Росії організаціями «Хізб ут-Тахрір» і «Таблігі Джемаат».
Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Людмила Денісова озвучувала різну кількість українських політв'язнів, які перебувають у російському ув'язненні: від 113 до 115, з яких понад 80 – кримські татари. У списку Кримськотатарського ресурсного центру значаться 86 кримських політв'язнів. Такі ж цифри – у Кримської правозахисної групи.
Правозахисники та адвокати називають ці кримінальні справи переслідуванням за політичною, національною чи релігійною ознакою. Влада Росії заперечує ці причини переслідувань.
Кримські «справи Хізб ут-Тахрір»
Представники міжнародної ісламської політичної організації «Хізб ут-Тахрір» називають своєю місією об'єднання всіх мусульманських країн в ісламському халіфаті, але вони відкидають терористичні методи досягнення цього і кажуть, що зазнають несправедливого переслідування в Росії та в окупованому нею в 2014 році Криму. Верховний суд Росії заборонив «Хізб ут-Тахрір» у 2003 році, включивши до списку об'єднань, названих «терористичними».
Захисники заарештованих і засуджених у «справі Хізб ут-Тахрір» кримчан вважають їх переслідування мотивованим за релігійною ознакою. Адвокати зазначають, що переслідувані у цій справі російськими правоохоронними органами – переважно кримські татари, а також українці, росіяни, таджики, азербайджанці та кримчани іншого етнічного походження, які сповідують іслам. Міжнародне право забороняє запроваджувати на окупованій території законодавство держави-окупанта.