Спеціально для Крим.Реалії
Коли через п'ять років ми знову згадуємо про дні окупації Криму, на перший план виходять багато важливих подій тих днів ‒ застосування військової сили, провокації проти українських військових, брехня про відсутність російських військ, протизаконні рішення Верховної Ради автономії... І, звичайно ж, те, що Росія порушила своє ж власне визнання територіальної цілісності України.
Але кожну з цих подій, думаю, важко визнати безпрецедентною. Російські війська дуже схоже діяли на території Молдови або Грузії, там теж були провокації проти місцевих військових і заперечувалася присутність російських військ, Верховна Рада Абхазії теж ухвалила рішення, які суперечили грузинській Конституції, а коли Москва визнала «незалежність» Абхазії та Південної Осетії, вона тим самим відкликала власне визнання територіальної цілісності Грузії.
Те, що дійсно було безпрецедентним ‒ так це те, що одна з європейських держав приєднала до себе територію іншої без її згоди. Ось цього дійсно не траплялося після Другої світової війни ‒ ніколи й ніде. У Москві люблять посилатися на приклад Косово ‒ ось же, теж була автономія Сербії, а США та інші західні країни не вагалися з визнанням незалежності! Але аналогію з Косово можна ще дуже умовно побачити, коли йдеться про визнання Росією незалежності грузинських автономій. Косово не стало частиною іншої держави ‒ хоча метою національного руху місцевих албанців було спочатку возз'єднання з сусідньою Албанією. Якби Росія зупинилася на «червоній лінії», окупувавши Крим і визнавши його фіктивну незалежність, у Кремлі як і раніше ‒ нехай і цинічно ‒ могли б згадувати про Косово. Але Крим ‒ це не Косово.
Крим ‒ це явне руйнування самої системи міжнародного права, що склалася після Другої світової війни
Крим ‒ це явне руйнування самої системи міжнародного права, що склалася після Другої світової війни. Навіть коли Індонезія анексувала Східний Тимор або коли Ірак анексував Кувейт, наслідки цих кроків були зовсім іншими, аніж рішення Путіна. Східний Тимор не належав якійсь іншій державі, Португалія відмовилася від прав на нього за кілька місяців до анексії, а нова незалежна держава тільки почала формуватися. Кувейт також був незалежною державою, а не частиною іншої країни. Після окупації і до її закінчення ця країна була відсутня на політичній карті світу.
Окупація Криму ‒ це окупація частини території країни, з якою Росія продовжує підтримувати дипломатичні відносини та яку ‒ а не себе саму ‒ звинувачує в погіршенні атмосфери двостороннього співробітництва. Але якими можуть бути відносини двох країн, одна з яких не просто окупувала територію іншої, а й приєднала її до себе? Ці країни, впевнений, можуть бути тільки ворогами й від такої ворожнечі немає ліків. Ворожнеча ця може то посилюватися, то затухати, але зрозуміло одне ‒ країна, у якої окупували територію, завжди чекатиме загибелі окупанта ‒ і навпаки. Після рішення Путіна Росія та Україна вступили в довготривале протистояння. Але найважливіше ‒ з'явився прецедент окупації однією країною території іншої. І міжнародна спільнота ніколи не визнає легітимність цього прецеденту, щоб не відкривати можливості для нових територіальних перерозподілів.
Виглядає, що Путін одним своїм рішенням загнав Росію в пастку, з якої цій країні просто не вибратися. І це куди більша проблема для Росії, аніж проблема для України. Україна не контролює частину своєї території ‒ але не вона одна така. Не контролюють частину своєї території Грузія, Молдова, Кіпр, багато інших країн. Але насправді головна проблема якраз у того, хто здійснює контроль. І якщо цей контроль ще й знаходить місце в Конституції країни-окупанта, якщо з ним погоджуються парламент, Конституційний суд, суспільство ‒ то це і є проблема проблем.
Тому що такий контроль ‒ контроль відторгнення чужої землі ‒ прирікає державу-агресора на вічну ворожнечу з постраждалою країною та на невизнання власних кордонів міжнародним товариством. І передбачає в разі вирішення проблеми ‒ тобто повернення окупованої території ‒ ганьбу та внутрішню кризу.
Росії треба вибирати між ворожнечею та ганьбою окупації з одного боку й з іншого ‒ поверненням до нормального життя, але ганьбою відмови від Криму, переписуванням власної Конституції і визнанням неправомірності власних рішень. Як бачимо, кримське рішення Путіна в обох випадках передбачає ганьбу.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
