Віталій Портников: «Кримський шлях» Росії до ізоляції

Спеціально для Крим.Реалії​

Коли у 2014 році після анексії Криму виявилося, що на півострові через західні санкції не можуть працювати провідні російські компанії, що в Криму не буде ні «Сбербанку Росії», ні «Пошти Росії», ні «Російських залізниць», багатьом це могло здатися лише ситуацією, пов'язаною з самими обставинами «приєднання» Криму ‒ а для російських регіонів, що може змінитися щось?

Але Росія, думаю, тим і відрізняється, що, як камбала, стає схожа на території, в яких намагається встановити «лад». Я добре пам'ятаю, як запитав у першого президента Татарстану Мінтімера Шаймієва, як він уявляє собі домовленості з Москвою, якщо після 1991 року в Росії й Татарстані були встановлені два різних, по своїй суті, політичні режими.

І річ була не тільки у прагненні Татарстану до суверенітету та відмові керівництва республіки від підписання Федеративного договору. У московському Кремлі говорили про демократію й наближення до цивілізованого світу, у Кремлі казанському зберігався пострадянський дух, політичною конкуренцією тут і не пахло. Шаймієв лише посміхнувся й запитав: чому я думаю, що це Татарстан має стати схожим на Росію, чому Росія не може стати схожою на Татарстан?

Тоді ця фраза здалася мені всього лише жартом ‒ але минули роки, і Росія дійсно набагато більше походить на Татарстан, ніж Татарстан тоді був схожий на Росію. Нещодавнє розслідування Фонду боротьби з корупцією про багатство керівництва Татарстану, розкриває механізми функціонування кланової мінідержави та її авторів, російським опозиціонерам, такий Татарстан здається лише продовженням путінської Росії. Ну а насправді це Росія ‒ продовження Татарстану.

Приблизно те ж саме відбулося з Чечнею. Я поставив просте запитання ще на початку конфлікту на Північному Кавказі ‒ чи не бояться росіяни, що його силове вирішення змінить саму тканину російської держави і знищить шанси її демократичного розвитку? Як правило, зі мною не погоджувалися саме ті люди, які сьогодні є запеклими критиками Кремля і ніяк не можуть зрозуміти, як же це Росія з єльцинських дев'яностих з їх надіями і планами перескочила в нове путінське тисячоліття.

Що ж, дві кровопролитних війни допомогли зберегти територіальну цілісність Росії, але, схоже, перетворили Чечню на силову державу, де перша особа вища за будь-який закон, а спецслужби, за результатами журналістських розслідувань, можуть дозволити собі все, що завгодно. Але, думаю, досить швидко в таку ж державу силовиків перетворилася і сама Росія ‒ тепер уже співробітники спецслужб з Москви конкурують зі співробітниками спецслужб з Грозного, коли йдеться про операції за межами країни, усунення та дискредитацію політичних опонентів, репресії проти правозахисників і незалежних журналістів. У Кремлі такі дії заперечують, а критику та санкції називають «черговою провокацією» з боку Заходу.

Ну й тепер, через сім років після окупації, ймовірно дійшла черга до Криму. І це вже не про корупцію та свавілля, а про ізоляцію. Російське керівництво, судячи з його дій, аж ніяк не переймається ізоляцією окупованого півострова. Більш того ‒ схоже, що воно готується до часткової ізоляції, вірніше до самоізоляції Росії від західного світу. І демонстративно розвиває співпрацю зі Сходом. Звідси й розмови про можливий розрив відносин з Європейським Союзом, і прагнення переоцінити відносини зі Сполученими Штатами, і «суверенний інтернет», і готовність відмовитися від використання західних платіжних систем.

Той, хто вважав, що тиск на путінську Росію через анексію Криму та війну на Донбасі може привести до того, що Кремль погодиться відмовитися від окупованих територій, не зрозумів суті путінського режиму та його політичної логіки.

Росія, схоже, краще сама стане ізольованим Кримом, ніж віддасть Крим.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов’язково відображають позицію редакції