Правда як особистий ворог. Саме так можна описати ставлення Комітету держбезпеки СРСР до діяльності Радіо Свобода, що протягом майже 40 років намагалося донести до радянських громадян усе те, що так ретельно приховував за «залізною завісою» комуністичний режим. Які ж методи використовували чекісти для дискредитації «ворожого голосу»? Нині на це запитання дають відповіді розсекречені документи КДБ.
«Йому брехати, як собаці мух хапати», – ось лише одна з тез, за допомогою якої радянська пропаганда намагалась підірвати авторитет Української редакції Радіо Свобода протягом майже 40 років. Для багатьох громадян УРСР ця радіостанція була справжнім «ковтком свіжого повітря» в наглухо загерметизованому за допомогою «залізної завіси» комуністичному середовищі.
Натомість для партійних функціонерів мовлення «ворожого голосу» означало те, що злочини режиму не вдасться приховати від суспільства. Усвідомлюючи це, ЦК КПУ розгорнув масштабну кампанію з придушення цього мовлення. І полягала вона не лише в активному глушінні радіочастот, на яких лунали передачі Радіо Свобода. Активна пропагандистсько-ідеологічна війна велася у ЗМІ, художній літературі, кіноіндустрії та навіть у науковій і освітніх сферах.
Утім, і це було не все. Залучившись допомогою КДБ, радянська влада намагалась вишукувати якомога більше компрометуючої інформації, як щодо журналістів Радіо Свобода та його редакційної політики, так і щодо організаційних питань та фінансування радіостанції.
Останній аспект викликав у чекістів особливий інтерес, адже до нього з 1953 до 1973 років була причетна спецслужба тогочасного ворога СРСР (тобто США) – Центральне розвідувальне управління.
Так, 1969-го тогочасний начальник управління КДБ Василь М’якушко зазначав, що саме ЦРУ разом із Держдепартаментом давало директору корпорації Радіо Свобода Гоуленду Сардженту «принципові установки, що визначають спрямування роботи організації».
Чи було це правдою? Відповідь дають спогади тогочасного співробітника радіостанції Сіга Мікельсона.
«Він (Гоуленд Сарджент – ред.) був сповнений рішучості: якщо він береться за цю роботу, він керуватиме організацією одноосібно. Він не збирався бути на других ролях так само, як і не збирався бути тим-ким-таємно-керує ЦРУ чи хтось із його агентів», – зазначав журналіст.
Дослідниця історії Української редакції Радіо Свобода Олена Ремовська, проаналізувавши мемуари американських співробітників радіостанції про її «ранній» період функціонування, пише у своїй книзі, що «вплив ЦРУ на редакційну політику був маловідчутний, зокрема, завдяки першому президенту Гоуленду Сардженту», який «завжди ставав на бік журналістів у випадках, коли ЦРУ мало якісь претензії до їхньої роботи».
Навіть на початку 1991-го, коли до розпаду СРСР лишались лічені місяці, а «ворожий голос» вже як 18 років не був пов’язаний ніяк із Центральним розвідувальним управлінням, КДБ не припиняв згадувати про ЦРУ у доповідних записках про діяльність Радіо Свобода. Наприклад, стверджував, що тогочасний директор української редакції Богдан Найгайло нібито був «кадровим офіцером» управління.
«Я не здивований. КДБ був досить примітивним у своїх припущеннях, коли вважав, що будь-хто, хто працював на Радіо Свобода, обов’язково мав бути «агентом ЦРУ». Я навіть не був американцем, я – британець і мене запросили на роботу сюди як відомого британського журналіста та вченого, котрий писав не лише про Україну, але і про СРСР та Східну Європу загалом», – розповідає колишній керівник української редакції.
«У 1990-му я зустрічався з Кравчуком і записував з ним інтерв’ю. Якби я був офіцером ЦРУ, то хіба би вони пішли на це? Хіба би мене запросили офіційно?» – зауважує він.
За словами Нагайла, який був директором української редакції Радіо Свобода з 1989 по 1991 рік, «кадровий офіцер ЦРУ» – не перший титул, який помилково приписувала йому радянська пропаганда: дещо раніше, наприкінці 1970-х його, лондонського співробітника Amnesty International, видання «Комсомольська правда» найменувало «прибічником ОУН-УПА з кров’ю на руках».
Утім, Богдан Нагайло був не єдиним журналістом Радіо Свобода, щодо якого КДБ намагався знайти компромат. У розсекречених документах є, наприклад, довідка про Вадима (Олексія) Грома, Андрія Лебедя та Анатолія Поплюйка. Усіх трьох спецслужба звинувачувала у причетності до різноманітних злочинів: згадувалося про їхні судимості, про зв’язок та співпрацю з німецькими окупантами під час Другої світової війни, про їхню втечу за кордон.
У спогадах колишнього співробітника Радіо Свобода Джина Сосіна можна знайти згадку про те, що в редакцію і справді приходили влаштовуватись люди, які під час Другої світової співпрацювали з німцями чи воювали на їхньому боці, однак усі вони ще до вступу на посаду проходили ретельні перевірки спеціальної комісії уряду США.
Цікаво, що одночасно з просуванням інформації про наявність у лавах журналістів Радіо Свобода «нацистів», КДБ за кожної ліпшої нагоди намагався продукувати тезу і про те, що радіостанцію «окупували» євреї.
«Більшість американців, які працюють на станції, є євреями за національністю, вихідцями з території СРСР. Усі керівні посади зайняті, як правило американцями, значний відсоток з яких складають співробітники ЦРУ», – йдеться у довідці Комітету держбезпеки за 1969 рік.
Тобто, за логікою КДБ, радіостанцією, журналістами якої були «нацисти», керували замериканщені євреї-емігранти з СРСР, які насправді працювали на ЦРУ і, як наголошувалося вже пізніше, «посилювали антирадянські настрої серед персоналу радіостанції та ворожу спрямованість змісту радіопередач».
Загалом, за даними Комітету держбезпеки, 1967 року штат Радіо Свобода налічував пиблизно 1200 співробітників, які були розподілені між 33 відділами. Одним із них був і український.
Восени 1975 року журналісти різних редакцій мали переїхати до нової будівлі радіоцентру в Мюнхені. За цим процесом КДБ стежив із подвійним інтересом. У доповідних записках співробітники спецслужби особливо акцентували увагу на конфліктах між журналістами.
«Рішення про об’єднання посилило протистояння… особливо між українцями та поляками, росіянами та чехами, які не бажали працювати разом», – повідомляв КДБ із посиланням на «надійне закордонне джерело».
Протистояння між співробітниками та їхнє бажання «скомпрометувати одне одного», за даними спецслужби, у цей час посилювало і скорочення окремих відділів, через що журналісти почали «сумніватися у завтрашньому дні».
Згідно зі звітами КДБ, подібна ситуація продовжилась і 1976-го та характеризувалась невпевненістю й прагненням окремих національних редакцій «вийти з-під впливу Російської редакції і добитися «автономії». Окрім того, в Комітеті повідомляли про нібито невдоволення журналістами «засиллям євреїв» та посиленням «взаємного стеження», через що керівництво радіостанції, мовляв, змушене було застосувати «низку організаційних заходів».
Водночас завдяки розсекреченим документам стає зрозуміло, що ініціатором цих скандалів і суперечок всередині Радіо Свобода часто був сам КДБ. Наприклад, в інформаційному повідомленні від 1 липня 1976 року до першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького тогочасний голова КДБ Віталій Федорчук доповідав, що, «згідно з отриманими з КДБ при РМ УРСР оперативними даними, проведені останнім часом органами держбезпеки СРСР та інших соціалістичних країн активні заходи проти радіостанцій «Свобода» та «Вільна Європа» внесли елементи дезорганізації в роботу і сприяли викриттю їхньої підривної діяльності».
Підтвердження тому, що кадебісти намагались підірвати діяльність Радіо Свобода не лише ззовні, але й зсередини, можна знайти і дещо пізніше – у документі за 1987 рік.
«Для протидії задумам противника із врахуванням нових моментів у його тактиці Комітетом держбезпеки республіки будуть відкориговані задачі для закордонних джерел, розроблені і погоджені з КДБ СРСР спеціальні заходи з посилення протистояння між закордонними центрами ОУН і керівництвом РС/РВЄ щодо тематики радіопрограм «української редакції», інспірації нових взаємних звинувачень і нападів між «національними редакціями», – доповідав голова КДБ Микола Голушко.
Із цієї ж записки можна дізнатись, якими саме були результати попередніх провокацій із боку КДБ, а саме те, що українська редакція Радіо Свобода на той момент уже ухвалила рішення не запрошувати представників ОУН до участі у своїх програмах.
«Варто враховувати, що діаспора була розсварена і поділена між собою навіть всередині редакції, але, окрім того, були спроби ззовні заборонити говорити про акт 30 червня (Акт відновлення Української Держави – ред.) чи про дивізію «Галичина», про всі такі спірні речі», – розповідає колишній керівник Української редакції Радіо Свобода Богдан Нагайло.
Утім, згодом редакційна політика дещо змінилася і український відділ Радіо Свобода знову почав багато уваги приділяли історичним темам.
Відчуваючи, що Радянському Союзу лишилось недовго, агресія партійних функціонерів та КДБ щодо Радіо Свобода лише зростала: вони наголошували, що воно сприяло поширенню сепаратистських та антиросійських настроїв в УРСР. При цьому чекісти самі ж звітували про те, що українська редакція у своїх програмах усіляко намагалася уникати подібних закликів.
Турбувало КДБ і збільшення українського штату редакції у цей час, а також посилення її співпраці з «Прес-центром «Руху» та «Інформрухом» і намір відкрити кореспондентські пункти у Києві та Львові.
«Необхідне контрпропагандистське протистояння. Цікаві багато підходів, наприклад, публікація тексту тієї чи іншої інформації (найбільш одіозної і такої, що містить фактологічні помилки) з коментарями теми, гонорару в іноземній валюті», – йдеться у розсекреченому документі КДБ від 19 квітня 1990 року, який адресували, зокрема, тодішньому очільнику Верховної ради УРСР, який згодом став першим президентом незалежної України, Леоніду Кравчуку.
На активізації роботи з «нейтралізації негативної діяльності напівлегальних інформаційних ланок Радіо Свобода» КДБ наголошував і 1991-го. Зокрема, пропонував підготувати і опублікувати в республіканській пресі серію матеріалів, які б «показували справжнє обличчя РС/РВЄ, її неблаговидний вклад у нагнітання і дестабілізацію суспільно-політичної обстановки в Україні».
І хоч КДБ, як і Радянського Союзу вже давно не існує, спецслужба все одно має до діяльності Радіо Свобода інтерес.
(Добірку всіх документів можна переглянути на сайті Електронного архіву визвольного руху)
Цей матеріал з’явився в рамках проекту Центру досліджень визвольного руху «Deconstruction. Aрхіви КДБ для медіа», що став можливим завдяки підтримці Посольства Чехії в Україні у рамках програми Transition, а також Міжнародного Вишеградського фонду спільно з Міністерством закордонних справ Королівства Нідерландів.
