(Продовження, попередню частину читайте тут)
Всупереч поширеній думці, проблема приналежності Криму, яка актуалізувалася після його анексії, виникла аж ніяк не вчора, не в 1991 і навіть не в 1954 році. Вперше дебати про статус півострова між Києвом і Москвою почалися рівно сто років тому, в лютому 1918 року, й тривали до листопада. Як відбувалася російсько-українська суперечка за Крим тоді та які уроки ми можемо винести з подій столітньої давності зараз ‒ в ексклюзивному циклі статей на Крим.Реалії.
Кримська операція 1918 року та статус півострова
У квітні 1918 року Крим і південь України стали ареною союзництва та суперництва відразу п'яти сил: Кримської групи армії Української Народної Республіки (УНР) під командуванням Петра Болбочана, 52-го корпусу німецької армії Роберта Коша, «білого» загону Михайла Дроздовського, Збройних сил Радянської соціалістичної Республіки Тавриди (РСРТ) і червоногвардійців Мелітополя, а також кримськотатарських повстанців. Детальніше про Кримську операцію можна почитати в окремій книзі за цим посиланням, а ми зосередимо увагу на баченні статусу півострова в тогочасному дипломатичному листуванні.
На початку весни, незабаром після укладення Брестського миру, військовий міністр УНР Олександр Жуковський писав:
«Хоч і був оголошений мир без анексій і контрибуцій, але економічні вимоги диктували інше. Крим за своїм стратегічним значенням має на яких завгодно умовах, але належати Українській Республіці, тому що Республіка без Криму, особливо без морської бази, як дитина, яка народилася без серця, не може жити».
А начальник штабу розташованої в Києві німецької групи армій «Айхгорн» Вільгельм Ґренер зробив 26 березня в щоденнику такий запис:
«Вчора у мене були його екселенція фон Ліндеквіст, який щойно прибув зі Ставки, і пастор Вінклер, голова довірчої ради німецьких колоністів Причорномор'я. Вони збираються розгорнути серед німецьких колоністів у Південній Росії пропаганду на користь розбудови в Причорномор'ї та в Криму (там за підтримки татар) німецького державного утворення, яке знаходилося б під захистом Імперії. До його складу мають увійти також Херсон і, можливо, навіть Одеса».
Тим часом голова уряду РСРТ Антон Слуцький самовпевнено заявляв:
«Німці не можуть прийти до Криму, тому що ми визнаємо Брестський договір; якщо ж вони внаслідок якогось непорозуміння все-таки прийдуть, то варто показати їм Брестський договір, і вони в той же момент підуть геть».
У тому ж дусі, мовляв «німці подавляться тим, що захопили, не зможуть дістатися до Криму» або «що німці або самі зупиняться, або їх зупинять, або, нарешті, їхня армія розкладеться, поки вона докотиться до Криму» висловлювалися й інші керівники. А ось голова організації більшовицької партії на півострові Ян Тарвацький і його однодумці, навпаки, «легко допускали можливість захоплення Криму німцями й з того робили відповідні висновки». Щоправда, висновки ці полягали в неможливості спротиву та необхідності евакуюватися.
Річ у тім, що за умовами Брестського договору Німеччини та союзників з Радянською Росією від 3 березня 1918 року всі бойові кораблі на її території мали залишатися в портах приписки до закінчення війни. Це ставило Кремль перед дилемою: виконати договір і залишити Чорноморський флот у Криму під загрозою захоплення німцями, чи порушити договір і спробувати зберегти флот, вивівши його з Криму. Як ми знаємо, вибір був зроблений на користь другого варіанту.
Вже на наступний день після проголошення РСРТ, 22 березня, народний комісар Росії з морських справ Федір Раскольников, стурбований просуванням німців півднем України, запропонував військовому наркому Леву Троцькому відвести флот із Севастополя до Новоросійська, а нерухоме майно знищити. Через три дні Москва дала добро. 16 квітня 1918 року Раскольников інформував вище керівництво країни про невтішні перспективи:
«Маючи на увазі можливість захоплення Криму німцями та українцями, й виходячи з того, що в цьому випадку Чорноморському флоту доведеться перейти до Новоросійська, Колегія Морського комісаріату вважає за потрібне надати Чорноморському флоту вказівку про розробку плану оборони Керченської протоки».
Цікаво, що на відміну від багатьох сучасних російських істориків, радянський нарком бачив в українській армії реальну загрозу для більшовиків у Криму. Два дні потому, 18 квітня, німецькі війська почали штурм Перекопського валу, а українські розбили «червоних» під Мелітополем і рушили на Чонгар. 19 квітня німці були вже на півострові, зайнявши Армянськ.
20 квітня 1918 року в Сімферополі відбулася об'єднана нарада губернського комітету більшовицької партії, радянського уряду та міської влади. Було ухвалене рішення почати евакуацію столиці, а наявні в ній загони спрямувати до Севастополя. Міста Криму одне за одним проголошували облогове положення. В цей же день Чорноморський флот надіслав радіограму німецькому командуванню:
«Оскільки російський Чорноморський флот і Таврійська республіка, складова частина Російської Федеративної Республіки, визнають Брестський договір, то ми просимо вас зупинити рух ваших військ на Крим і вказати, куди ми можемо послати наших делегатів, щоб шляхом особистих переговорів усунути непорозуміння та дійти до угоди».
Відповіді не було, і 21 квітня Чорноморський флот надіслав німцям другу радіограму, настільки ж марну:
«Не отримуючи відповіді на вчорашнє радіо та вважаючи, що тривале просування німецьких та українських військ територією Криму є порушенням Брестського договору та загрожує безпеці флоту, флот буде змушений вжити заходів для збереження своєї безпеки».
Болбочан прорвав Чонгарські зміцнення й також увійшов до Криму
Шансів, втім, у флоту не було, тому що на світанку 22 квітня Болбочан прорвав Чонгарські зміцнення й також увійшов до Криму. У той же день нарком закордонних справ Росії Георгій Чичерін надіслав Берліну ноту протесту:
«За отриманим нами донесенням німецько-українські війська перейшли Перекоп і прямують до Сімферополя. Згідно з Вашим повідомленням, навіть за односторонньою заявою українського уряду Крим не внесений у межі Української Народної Республіки. Просування в Крим є істотним порушенням Брестського миру, адже є вторгненням в межі Радянської Республіки. Вторгнення загрожує нашому Чорноморському флоту, що може привести до сутичок, що викликається інтересами самозбереження флоту. Народний комісаріат закордонних справ сподівається, що подальше просування військ у Криму буде припинене».
І, не чекаючи відповіді, вдруге телеграфував кілька годин по тому:
«В Брестському договорі Російська Республіка зобов'язалася негайно укласти мир з Центральною Радою, і німецький уряд неодноразово нам нагадував про це зобов'язання. На послані Центральній Раді як безпосередньо, так і через посередництво німецького уряду пропозиції про початок переговорів у Смоленську відповіді не послідувало».
Наскільки можна судити, Україна не поспішала укладати мир з Росією саме тому, що наприкінці квітня її війська успішно просувалися Кримом і Донбасом, відтісняючи «червоних» далі на схід, і тим самим зміцнюючи позиції Києва на майбутніх переговорах з Москвою. В усякому разі, в телеграмі, яку все того ж таки 22 квітня український МЗС надіслав своєму представнику в Берліні Олександру Севрюку, зазначалося:
«Окрім того, нас турбує справа з Кримом. Туди зараз прямують наші війська, і німецьке командування починає чинити їм перешкоди. Прошу довести до відома відповідних органів, що ми ніколи не допустимо до Криму німецької армії і ґрунтуватися в цій справі на Третьому Універсалі, який вийшов при абсолютно інших політичних обставинах, не можна. Днями, очевидно, вийде новий акт державної ваги, який визначить наші кордони, включаючи цілком Крим».
24 квітня Болбочан вибив більшовиків з кримської столиці
Передумови для цього, звичайно, були. 24 квітня Болбочан вибив більшовиків з кримської столиці, 25-го його кіннота та бронепотяги звільнили Бахчисарай. Здавалося, ще день ‒ і буде взятий Севастополь, а з ним і Чорноморський флот, але цього не сталося. Німецький корпус 26 квітня заблокував українські підрозділи в Сімферополі та Джанкої, Кош зажадав негайного виходу Кримської групи з півострова. Після двох днів напружених переговорів і навіть вуличних сутичок з німцями біля вокзалу міністр Жуковський віддав наказ про повернення українських військ на материк.
29 квітня в Мелітополь повернулися головні сили Болбочана, в цей же день Чорноморський флот, так і не дочекавшись його, ненадовго підняв українські прапори, а в Києві за підтримки німців до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. 30 квітня 1918 року Донецька група армії УНР на чолі з Володимиром Сікевичем завершила визволення Донбасу від російських і місцевих «червоних», вийшовши на кордон з Доном.
Тепер вся територія материкової України в її міжнародно-визнаних кордонах була під контролем Києва, а це означало, що відкладати мирні переговори з Росією більше не було сенсу.
Місце військових зайняли дипломати.
(Далі буде)
