Доступність посилання

ТОП новини

Євпаторія: міф про «звичайне російське місто»


Євпаторія, архівне фото

Спеціально для Крим.Реалії

Днями на сайті «Крим.Реалії» під фотогалереєю, яка показувала «Мега-марш у вишиванках», що пройшов у Євпаторії влітку 2013 року, за півроку з гаком до російської анексії, я прочитав показову, як на мене, репліку такого собі Віталія Артамоненкова: «Были мы в Евпатории и до аннексии раза 4. Обычный русский город. Только деньги гривна и телепрограмма украинская. А так все, как в России».

І зразу ж пригадалася почута торік розмова в київській поліклініці (де черги до лікарів, як і всюди, чималенькі, тому зав’язуються цікаві розмови): «Я уже несколько лет отдыхаю в Евпатории. Там всё, как у нас, только рубли. И еще нельзя ни в коем случае ругать Путина и хвалить киевскую власть».

До цього варто додати, що відвідувачка поліклініки на всі заставки лаяла Петра Порошенка та хвалила (хоч і без екстатичного надриву) тодішнього градоначальника Євпаторії Андрія Філонова, який нині виявився ледь не «ворогом народу», тобто наочно демонструвала, що «там» далеко не все «так, як у нас» (хоча б тому, що обраного мера міста в Україні не так просто відсторонити від посади, як справді талановитого менеджера з Євпаторії Андрія Філонова).

Важко лаконічніше і змістовніше, ніж ця відвідувачка поліклініки, було б окреслити різницю між Україною й Росією (яка порядкує на окупованому Кримському півострові та швидко завела там свій «новий порядок»). Бо вона (хоча навряд чи усвідомлюючи це) назвала надзвичайно прикметні риси того, чим Україна відрізняється від Росії та чим відрізняється російське місто (плюс окуповане Росією місто з «новим порядком») від українського міста.

На підконтрольних Москві землях, хто б там не жив, принципово інша людська поведінка та норми спілкування

На підвладних Кремлю територіях (власне, Кремлю і Луб’янці, другому за важливістю центру влади в Російській Федерації) надто багато всього принципово іншого, ніж поза прикордонними стовпами з двоголовим орлом. І не має значення, переважає чи не переважає там російськомовне населення, головне не в цьому. На підконтрольних Москві землях, хто б там не жив, принципово інша людська поведінка та норми спілкування (спробувала б відвідувачка київської поліклініки, про яку мова, так ревно шпетити Путіна у московському медичному закладі! Та вона б і не пробувала, бо Путін – це щось святе…). Там принципово інша друкована преса, принципово інші радіо й телебачення і навіть Інтернет уже відчутно інший (блокування, штрафи, заборони плюс кримінальні справи за тексти у соціальних мережах). Говорячи мовою теорії, там інша політична та культурна реальність, у якій відсутня можливість інституційної ротації еліт. Якщо перекласти останнє твердження загальнолюдською мовою, то у нинішній Московії неможливо змінити владу мирним шляхом, за допомогою загальних виборів ані на рівні загальнодержавному, ані на рівнях регіональних. Бо ж її зміниш, якщо не критикувати тих, кого слід змінити?

Ба більше: якщо у більшості населення не існує потреби у зміні цих еліт, максимум є прагнення поставити на місце «злих бояр», звернувшись до «доброго царя». І «цар» іноді задовольняє такі прагнення, а іноді навіть заплющує очі на те, що десь обрали мером чи депутатом опозиціонера; щоправда, потім швиденько ці опозиціонери або втихомирюються, або втрачають свої посади та мандати, або їх саджають за ґрати. Мовляв, ті, хто ратує за демократію – то і є найбільші корупціонери…

Не дивно що весь цей час Кримський півострів підганявся під «справжню Росію»

Звісно, за всіх цих надзвичайно вагомих відмінностей, на постсовєтському просторі існує й чимало спільного, зумовленого історично, особливо на його європейській частині. І не лише там: за часів СССР існувала добре відома приказка: «Курица не птица, Польша (варіант: Болгарія) не заграница!». Існувала не випадково: все, що було можна, підганялося Москвою на підвладних їй у тій чи іншій формі територіях під загальний копил. І коли йшлося про держави-сателіти, як-от Болгарія, і коли йшлося про колонії та напівколонії, як-от Україна. А Крим був у складі Російської імперії й Совєтського Союзу колонією особливого ґатунку, де систематично та цілеспрямовано (крім короткого періоду з кінця ХІХ до першої третини ХХ століття) винищувалася корінна нація – кримські татари, кримці, – і де проводилося розселення такого люду, який був здатен «підперти» не лише економіку півострова, а і його головне призначення в межах імперії як військової бази, переважно військово-морської, а у добу СССР – ще й авіаційно-ракетної. Тож не дивно що весь цей час Кримський півострів підганявся під «справжню Росію», тим більше, що імперія мала й інші колонії на Чорному морі, прагнучи зробити всіх їх «истинно русскими».

Ну, а деколонізація (і декомунізація) Криму у складі Української держави практично не проводилися, наслідки чого далися взнаки у 2014 році…

Але при всьому цьому жителі Криму до окупації півострова Росією все одно мали істотно відмінний від росіян спосіб життя, що парадоксально, часто навіть не помічаючи цього (вплив російського телебачення, яке показувало не реальне, а трансформоване з ідеологічними цілями життя, у цьому плані виявився фатальним). В історії були схожі колізії. Скажімо, у 1930-х роках чеські судетці, культура та мова яких помітно відрізнялися від власне німецьких, під впливом шаленої нацистської пропаганди увірували в те, що вони – «істинні арійці», а їхня батьківщина – Німеччина. Відтак у жовтні 1938 року Вермахт вступив на територію Судетської області, яка була приєднана до Третього Рейху. Дуже швидко з’ясувалося, що це фейкове «возз’єднання» (Судети до цього не перебували у складі Німецької держави) принесло різке падіння добробуту, занепад багатьох галузей економіки (в першу чергу – курортної) та руйнацію національно-культурних традицій. Без великого захвату судетці відкрили, що у Чехословаччині вони користувалися всіма благами політичної демократії та вільного пересування по світу, а от у Рейху за критику влади легко потрапити до концтабору, а їздити за кордон можна лише у складі великих туристичних груп під наглядом представників відповідних служб. Ну а менше, ніж за рік узагалі почалася світова війна, і за кордон вибратися стало легше, але на танку чи бронетранспортері…

До речі: кримчани тільки за результатами весняного призову відправляють до російського війська 2500 юнаків, тоді як весь обсяг річного призову в Україні становить приблизно 15000 осіб, і Кримський півострів відправляв би до всіх українських збройних формувань щорічно не більше, ніж 800-900 хлопців, і не на Камчатку, Чукотку чи Таймир. Історія, схоже, повторюється.

Але повернімося до того, чи й справді Євпаторія – це «звичайне російське місто». У сенсі засилля неототалітарної пропаганди та повсякденного «м’якого» контролю спецслужб за населенням – так. І тут етнічний склад населення не грає особливої ролі. Але чи вдалося окупантам убити той дух Євпаторії, де у 2013 році сотні людей вільно зібралися на «Мега-марш у вишиванках», підкреслюю, вільно (в Україні не потрібно було для масових публічних акцій випрошувати дозвіл у начальства), і попри дощову погоду засвідчили свою належність до вільного народу? Чи забуті ті десятиліття політичної свободи, яку мав Крим у складі Української держави? І чи будуть згодні ті кримчани, які наразі воліють мовчати, жити під омофором Кремля?

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG