Доступність посилання

ТОП новини

З недавньої історії: як готували комісарів і бойовиків «русской вєсни»


Спеціально для Крим.Реалії

Автономна Республіка Крим. Селище Новоозерне (поруч із базою Військово-морських сил України). Міжнародний молодіжний табір «Донузлав-2011». 126 юнок і юнаків, у переважній більшості з України. Майже два тижні інтенсивної роботи в розпал літа під гаслом «Молодь України і Росії: разом – у ХХІ століття». Офіційні організатори табору – «Всеукраинский Координационный совет российских соотечественников», він же ВКСОРС, і «Русская община Крыма». Порядок денний – «Русскій мір», і лише «русскій мір» – на сніданок, обід та вечерю. Православ’я, самодержав’я, народність. А в проміжках – військово-спортивна підготовка.

Перед зібраною в таборі молоддю, переважно з Криму й Донбасу, виступали історики, політики, політологи, богослови – як місцеві, так і російські. Тематика виступів – спільні інтереси України і Росії у боротьбі з НАТО, у протистоянні Заходу та «неправильним» християнам (тобто тим, хто не належить до РПЦ), різного штибу «українським нацистам» і «російським ліберастам». Протистояння по всіх лініях. «Ми хотіли зібрати молодь Росії та України, щоб вона поспілкувалася між собою і зрозуміла, що попри трагічні події 1991 року, попри розвал Радянського Союзу, ми залишаємося представниками одного народу, однієї східнослов’янської, православної цивілізації», – відверто заявив журналістам Олег Слюсаренко, виконавчий директор табору, один із тодішніх лідерів «Русской общины Крыма». А комісар одного із загонів «соотєчєствєнніков» Валентин Чернов наголосив на важливості місця розташування табору – саме там, де, мовляв, кілька років тому проросійські патріотичні організації не допустили висадку десанту в межах міжнародних військових навчань «Sea Breeze» – бо «ці події, що стали історією, є чудовим тлом для виховання молоді, для проведення хорошої школи патріотизму».

Керівник «Донузлаву-2011», голова ВКСОРС, депутат тодішньої Верховної Ради України, заступник голови фракції Партії регіонів Вадим Колесніченко підбив підсумки табору так: «Юнь спільно вивчала нашу спільну історію і буде поширювати інформацію й отримані знання серед юнацтва, яке не було охоплене роботою табору. Бо тут перебувають найкращі з найкращих. Коли вони повернуться на свою територію, вони нестимуть той заряд бадьорості, знань, енергії, який отримали в цьому таборі».

Вадим Колесніченко, архівне фото
Вадим Колесніченко, архівне фото

​Що ж, знання молоді громадяни України отримали воістину феноменальні. Наприклад, про те, що сучасна Польща – це (цитую мовою оригіналу, яка є дуже специфічним соціолектом російської) «гиена Европы» на службі «вашингтонского обкома» і що «украинство является наиболее вредоносной идеологической инъекцией американославизма в тело Русского мира». А ще про те, що «последние события в Крыму говорят о дальнейшем развитии политического дефолта на Украине», що «Украина обречена на развал», що «это не вопрос дискуссии, это практически состоявшийся факт». А про такі «дрібнички», як заперечення існування окремого українського народу та підстав незалежності Української держави, і говорити зайвий раз не варто…

А після цього всього – лише одного практичного заходу ВКСОРС із десятків, якщо не сотень! – Вадим Колесніченко разом із Сергієм Ківаловим, також депутатом від Партії регіонів, подав сумнозвісний законопроект про фактичне впровадження паралельної державної мови, про санкцію на відмову громадян України від знання державної мови, і цей законопроект був «ухвалений» з брутальними порушеннями Закону про статут Верховної Ради й Конституції України. «Диригент» більшості Ради Михайло Чечетов (той, що після Революції Гідності начебто добровільно викинувся з вікна своєї квартири) з цього приводу гордо кинув на адресу опонентів: «Развели, как котят!», чи не вичерпно охарактеризувавши цим стилістику й сутність «парламентаризму» у виконанні Партії регіонів та її сателітів.

Колесніченко діяв послідовно: якщо України не повинно існувати, то її слід якомога швидше зруйнувати

Що ж, Колесніченко діяв послідовно: якщо України не повинно існувати, то її слід якомога швидше зруйнувати. На цю діяльність очолюваний ним ВКСОРС не шкодував зусиль і грошей (цікаво, звідки вони бралися?), досягнувши неабияких успіхів: 27,8% опитаних того року Інститутом соціології НАНУ громадян України заявили, що у разі нового проведення референдуму про незалежність вони би проголосували «проти»; коли ж питання ставиться дещо інакше – про об’єднання із Росією в одну державу – то майже всі ці противники української незалежності дружно сказали: «Так!»

Власне, нічого нового ані Колесніченко, ані його куратори не відкрили: у кожного, хто вивчав історію ХХ століття (ясна річ, не у таборах на кшталт «Донузлав-2011»), виникало відчуття déjà vu, повторення перейденого. Бо ж практика перетворення громадян інших держав на «співвітчизників» задля використання їх для анексії цих держав, приєднання їх цілком чи частково до «великої Батьківщини» була розроблена й запроваджена у 1930-х такою партією, як NSDAP на чолі з Адольфом Гітлером.

Скажімо, у Чехословаччині, яка після розпаду Австро-Угорщини виборола незалежність, майже чверть населення становили етнічні судетці, Sudeťáci, як їх звали чехи, мова яких відрізнялася від літературної німецької не менше, ніж голландська. Проте одразу після приходу до влади в Німеччині нацистів був створений «Німецький патріотичний фронт» під керівництвом Конрада Генлейна, офіційною вимогою якого стала автономія Судет у складі федеративної Чехословаччини, а неофіційною (тобто справжньою) – приєднання Судетської області до Третього Райху, бо ж, мовляв, «судетські німці» є «співвітчизниками» жителів Німецької держави.

З Берліну «патріоти» отримували щедре фінансування, літературу, кваліфікованих організаторів й агітаторів. Молодь проходила вишкіл у різноманітних «літніх таборах для співвітчизників» на території Німеччини й Судет. За рік-другий з’явилися й загони бойовиків, а фронт перетворився на Судето-німецьку партію, яка на всі заставки волала про гноблення чехословацьким урядом «співвітчизників». Офіційна Прага йшла назустріч вимогам генлейнівців: було забезпечене широке представництво етнічних судетців у Національних зборах, розширені права місцевого самоврядування, розвивалася освіта рідною мовою (ба більше: «співвітчизники», хоч і жили у Чехії, раптом почали «забувати» чеську мову, проте це їм не загрожувало ніякими незручностями – ввічливі чехи у розмові переходили на німецьку). Та «борці» не вгамовувалися – ані в Судетах, ані в Берліні. Відтак навесні 1938 року почався збройний заколот гейнленівців (підтриманих «добровольцями» з Райху) з метою забезпечити проведення референдуму щодо приєднання Судетських земель до Німеччини…

Не стану переповідати подальші події, бо їхні наслідки відомі: Мюнхенська угода – розчленування Чехословаччини – анексія Третім Райхом решток Чехії у вигляді «протекторату Богемія унд Моравія» – спроба повторення сюжетів зі «співвітчизниками» у Речі Посполитій – Друга світова війна. Зазначу лише, що чехословацький уряд у травні-вересні 1938-го діяв рішуче, воєнною силою придушивши два путчі судетських нацистів і відбивши напад сформованого в Райху «Судетского німецького добровольчого корпусу» (от звідкіля, до речі, Путін запозичив ідею «ввічливих зелених чоловічків» і у Криму, і на Донбасі). Проте західні демократії зрадили Чехословаччину…

Утім, існує і дуже серйозна різниця між тодішніми та нинішніми подіями. Вона полягає не лише в принципово іншій позиції західних демократій, а й у засадах діяльності «співвітчизників» за межами «великої Батьківщини». У Чехословаччині Конрад Генлейн був полум’яним опозиціонером, а Вадим Колесніченко в Україні – одним із провідних функціонерів правлячої у 2006-07 і 2010-14 роках Партії регіонів. Кримчанин з 1984 року, Колесніченко вів активну політичну діяльність з метою відокремлення півострова від України та включення самої Української держави до складу «великої Росії», і на цьому зробив кар’єру у партії, яка замірювалася ледь не до скону літ правити в Україні (згадаймо заяви речників цієї партії після приходу до влади Віктора Януковича – мовляв, ми керуватимемо щонайменше 20-25 років).

«Украина обречена на развал» – це, не забуваймо, пропагував один із лідерів парламентської фракції владної партії

Так, у певному сенсі – як знаряддя підготовки майбутніх комісарів і бойовиків «русской вєсни», як інструмент впливу на масову свідомість й організації деструктивних сил – «Всеукраинский Координационный совет российских соотечественников», при якому легально діяли різноманітні парамілітарні «казачі організації», був фактичним двійником Судето-німецької партії. Але «дах» для цих сил у вигляді правлячої (а в АРК і Севастополі – безроздільно домінуючої) Партії регіонів – це вже щось, що виходить за межі здорового глузду. «Украина обречена на развал» – це, не забуваймо, пропагував один із лідерів парламентської фракції владної партії! Чи, можливо, тодішні найвищі посадовці України також вважали себе «соотєчєствєннікамі» і мріяли про ґауляйтерські посади у Криму та протектораті «Малоросія унд Донбас»?

Принаймні, численні сюжети, пов’язані з діяльністю ВКСОРС, «Русской общины Крыма» та інших подібних організацій до 2014 року (я тут коротко розповів лише про один із них) беззаперечно доводять: «русская вєсна», окупація Криму та вторгнення на Донбас не були імпровізаціями Кремля. Ба більше: схоже, Кримський півострів був би відірваний від України навіть у разі, якби Янукович залишився після 2015 року номінальним главою Української держави. Бо ж навіщо тоді витрачалися такі зусилля та кошти?

А не забувати недавню історію варто не лише для того, щоб не дати «п’ятій колоні» Путіна, прикриваючись гаслами демократії та прав людини, й далі організовувати «співвітчизників», тепер уже в «материковій» Україні, а й для того, щоб допомогти тим кримчанам, які досі перебувають у полоні російсько-імперських міфів, зрозуміти просту річ: вони були і залишаються «витратним матеріалом» кремлівської політики. Включно з бундючними вождями «співвітчизників» à la Колесніченко, яким не дісталося омріяних ними «лакомств» у нагороду за вірну службу з руйнування України.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG