Микола Сірий
(Рубрика «Точка зору»)
При розпаді Радянського Союзу близько 290 мільйонів на той час радянських громадян повною мірою реалізували своє право на самовизначення як на особистому рівні, так і на рівні народів. Пам’ятаємо, що відбулися доволі масові переселення в межах колишньої території СРСР, а значна частина мігрувала по всьому світові, асимілюючись «в тіло» інших народів.
На радянських землях всі без виключення колишні радянські республіки за підтримки світового співтовариства оголосили декларації про державний суверенітет і ухвалили акти про державну незалежність. Це відбувалося не без ускладнень та напружень, не без окремих кривавих зіткнень, але відбулося і укріпилося офіційним взаємовизнанням та міжнародним гарантуванням.
У цьому процесі кожен колишній радянський громадянин мав вільне право на свій розсуд приєднати себе до одного із народів, що здобували суверенність. Є всі підстави вважати, що реалізуючи своє право отримати новий паспорт та оселитися в межах тієї чи іншої держави, кожен поступив відповідально, при цьому, відповідально перед собою, своєю сім’єю, своїм народом і своїми «сусідами». Саме відповідально, тому що право на самовизначення є правом відповідальних людей і за себе, і за світовий правопорядок.
Загально відомо, що права на самовизначення є одним із найскладніших у праворозумінні. За весь час існування цивілізації це право ніколи не вважалося абсолютним на кшталт «захотів і крапка… нікого не помічаючи і не запитуючи». З кожним кроком розвитку людства до цього права ставилися все більш консервативно і обережно. Не вдаючись у деталі, на сьогодні слід констатувати, що міжнародний правопорядок дане право визнає лише за колонізованими народами, які вправі виборювати його через національно-визвольну боротьбу. В межах існуючих держав, в яких відсутня колоніальна складова, право на самовизначення в розумінні територіального відділення ООН принципово не визнає. Натомість, визнається право кожного народу, кожної меншини чи окремої соціальної групи, кожної окремої людини на «внутрішнє самовизначення», тобто на участь у державному управлінні в усіх формах, що трактується як «право на демократію».
Відтак, за сучасним праворозумінням вимагати демократії для всіх і кожного – це справа достойна і суспільно корисна, навпаки, вимагати самовизначення у самовизначеній державності є дійством шкідливим, дикунським та безвідповідальним.
Пам’ятаймо, що право на самовизначення кожен народ реалізує лише один раз. Це право у 1990-1991 роках здійснив російський народ, український народ, литовський, білоруський, казахський…. та інші народи пострадянського простору. Дуже важливо розуміти, що не існує легального способу зреалізувати це право вдруге. Будь-яка спроба у цьому напрямку вважається світовою спільнотою неприпустимою, тому що силою відбирати чужу землю, чуже майно, знищувати чужу власність та фізично і психічно розправлятися із іншими людьми – це має назву грабіж і бандитизм. А іншого, незлочинного способу вдруге «для себе» реалізувати право на самовизначення в природі не існує.
Також вкрай важливо те, що категорично не визнається право на самовизначення за багатонаціональними спільнотами. Крим є багатонаціональною спільнотою, що продукує широке різноманіття культур. І Крим є багатонаціональною спільнотою, складові якої вже реалізували у різний спосіб своє право на самовизначення в межах визнаних світовим правопорядком форм державності.
Таким чином, за будь-яких обставин і будь-яких умов «кримський референдум про самовизначення, від’єднання, приєднання…» не має і не може мати жодної міжнародно-правової перспективи.
І останнє. Право на самовизначення є завжди «правом рухатися до більшої демократії». І з цієї точки зору нинішнє дійство у Криму не витримує критики.
Микола Сірий – старший науковий співробітник Інституту держави і права імені Володимира Корецького НАН України, кандидат юридичних наук
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода