У західних публікаціях ситуацію навколо Криму порівнюють зі становищем в інших «розкольницьких» регіонах післярадянських держав.
Західні уряди мають рацію, коли наполягають на територіальній цілісності України і Грузії, але це не має перешкоджати їм розбудовувати контакти з розкольницькими регіонами, пишуть американські політологи Лінкольн Мітчелл і Алеґзандер Кулі в журналі Foreign Policy. Вони згадують, як наприкінці травня, коли на Заході раділи з рішучої перемоги Петра Порошенка на президентських виборах в Україні, в самопроголошеній Абхазії на північному заході Грузії активісти рушили вимагати відставки президента Александра Анкваба, якого звинувачували в корупції і в економічному застої. Через кілька годин той утік, а через кілька днів офіційно подав у відставку. І посередником у домовленості про політичний вихід стала Росія, головний союзник і ментор Абхазії. США і ЄС не змогли зробити нічого, пишуть автори статті. Тим часом останні події в Україні, вважають вони, могли б стати для США нагодою публічно висловити зацікавленість у політичних проблемах цих розкольницьких регіонів. Але через неефективну зовнішню політику США та їхні західні союзники не мали ніяких контактів із абхазькою фракцією, яка влаштувала повстання проти Анкваба, та й із самим Анквабом теж. І тепер Абхазія, як виглядає, наблизилася до Росії ще ближче, ніж будь-коли. Політика США щодо більшої частини колишнього СРСР була обмежена рамками подвійної мети: зміцнення суверенітету і незалежності післярадянських держав. Але вона, а також недооцінка бажання Москви відверто втрутитися і надати воєнну підтримку цим розкольницьким регіонам призвели до того, що нині ні Грузія, ні тепер і Україна не зміцнили ні суверенітету, ні незалежності. Нездатність Заходу повчитися з історії також послабила його відповідь на Крим. На думку авторів статті, в майбутньому США повинні мислити більш творчо про підходи, які б приводили до справжнього розподілу владних повноважень у конфліктних регіонах і до вирішення конфліктів. Зокрема, в таких країнах, як Грузія, Молдова чи Україна, США повинні розвивати громадянські й освітні зв’язки з громадами розкольницьких регіонів, які здавна ігнорували. Американські урядовці мали б за краще зрозуміти, що нездатність розвивати такі зв’язки врешті виявиться контрпродуктивною щодо цілей, яких вони прагнуть досягти.
Інший американський аналітик Томас де Вал шукає паралелі й антипаралелі між Кримом і ще одним сепаратистським регіоном, Нагірним Карабахом, шляхи яких після розпаду СРСР були цілком різні – аж дотепер. Як пише дослідник на сайті проекту openDemocracy, переважно російський за населенням Крим тоді залишився у складі України, переважно вірменський Нагірний Карабах – усередині території Азербайджану. Вірменія фактично анексувала Нагірний Карабах, хоча ця територія продовжує говорити про свою декларацію незалежності ще 1991 року, яку не визнала жодна держава (навіть та ж Вірменія) – тільки такі ж самопроголошені Абхазія, Південна Осетія і Придністров’я. На початку 1990-х були побоювання, що Крим піде за прикладом Карабаху, Абхазії чи Чечні, які воювали за своє відокремлення. Але півострів, на загальне полегшення, виявився бочкою з підмоченим порохом. Та так було до 2014-го, коли Росія анексувала Крим, розірвавши півдесятка міжнародних договорів і створивши нову територіальну суперечку з нічого. І тепер у світі цікавляться не тим, чи буде Карабах прецедентом для Криму, а тим, чи не буде навпаки. В Нагірному Карабаху «референдум» у Криму про приєднання до Росії назвали «добрим прецедентом» для себе, а Вірменія стала однією з лише десяти країн, які підтримали захоплення Росією Криму в ООН.
Британська ж газета The Times розповідає читачам, як «перемога» Росії у Криму повернула моду на президента Володимира Путіна. Ейфорія через «повернення» Криму заповнила всі куточки щоденного життя Росії, патріотизм переріс у безумство, рейтинги Путіна пішли стрімко вгору. І ця популярність минулого тижня відобразилася в тисняві в універмазі ГУМ у Москві за футболками і футлярами для айфонів із зображеннями Путіна. Продаж планували на три дні, але все розпродали за два, і юрби, які прийшли у п’ятницю, були розчаровані, що їм не дісталося футболок по 1200 рублів (понад 400 гривень) із Путіним, який на пляжі смокче коктейль і передає вітання з Криму, чи Путіним у чорних окулярах в образі Джеймса Бонда тощо. Вплив Криму ширший і не обмежується футболками: рекламні щити закликають вирішити одну з проблем російської столиці гаслом «Повернули Крим, повернемо й Москву без транспортних пробок», а в Сибіру почали випускати цукерки з назвою «Крим» і з гаслом «Спробуй відбери». У статті нагадано, що таке всенародне безумство ніби передбачив російський письменник Василь Аксьонов у книжці 1979 року «Острів Крим», наприкінці якої Москва теж анексовує півострів силою під обманутий захват кримчан, які вивішують гасла «Крим + Кремль = любов».
Західні уряди мають рацію, коли наполягають на територіальній цілісності України і Грузії, але це не має перешкоджати їм розбудовувати контакти з розкольницькими регіонами, пишуть американські політологи Лінкольн Мітчелл і Алеґзандер Кулі в журналі Foreign Policy. Вони згадують, як наприкінці травня, коли на Заході раділи з рішучої перемоги Петра Порошенка на президентських виборах в Україні, в самопроголошеній Абхазії на північному заході Грузії активісти рушили вимагати відставки президента Александра Анкваба, якого звинувачували в корупції і в економічному застої. Через кілька годин той утік, а через кілька днів офіційно подав у відставку. І посередником у домовленості про політичний вихід стала Росія, головний союзник і ментор Абхазії. США і ЄС не змогли зробити нічого, пишуть автори статті. Тим часом останні події в Україні, вважають вони, могли б стати для США нагодою публічно висловити зацікавленість у політичних проблемах цих розкольницьких регіонів. Але через неефективну зовнішню політику США та їхні західні союзники не мали ніяких контактів із абхазькою фракцією, яка влаштувала повстання проти Анкваба, та й із самим Анквабом теж. І тепер Абхазія, як виглядає, наблизилася до Росії ще ближче, ніж будь-коли. Політика США щодо більшої частини колишнього СРСР була обмежена рамками подвійної мети: зміцнення суверенітету і незалежності післярадянських держав. Але вона, а також недооцінка бажання Москви відверто втрутитися і надати воєнну підтримку цим розкольницьким регіонам призвели до того, що нині ні Грузія, ні тепер і Україна не зміцнили ні суверенітету, ні незалежності. Нездатність Заходу повчитися з історії також послабила його відповідь на Крим. На думку авторів статті, в майбутньому США повинні мислити більш творчо про підходи, які б приводили до справжнього розподілу владних повноважень у конфліктних регіонах і до вирішення конфліктів. Зокрема, в таких країнах, як Грузія, Молдова чи Україна, США повинні розвивати громадянські й освітні зв’язки з громадами розкольницьких регіонів, які здавна ігнорували. Американські урядовці мали б за краще зрозуміти, що нездатність розвивати такі зв’язки врешті виявиться контрпродуктивною щодо цілей, яких вони прагнуть досягти.
Інший американський аналітик Томас де Вал шукає паралелі й антипаралелі між Кримом і ще одним сепаратистським регіоном, Нагірним Карабахом, шляхи яких після розпаду СРСР були цілком різні – аж дотепер. Як пише дослідник на сайті проекту openDemocracy, переважно російський за населенням Крим тоді залишився у складі України, переважно вірменський Нагірний Карабах – усередині території Азербайджану. Вірменія фактично анексувала Нагірний Карабах, хоча ця територія продовжує говорити про свою декларацію незалежності ще 1991 року, яку не визнала жодна держава (навіть та ж Вірменія) – тільки такі ж самопроголошені Абхазія, Південна Осетія і Придністров’я. На початку 1990-х були побоювання, що Крим піде за прикладом Карабаху, Абхазії чи Чечні, які воювали за своє відокремлення. Але півострів, на загальне полегшення, виявився бочкою з підмоченим порохом. Та так було до 2014-го, коли Росія анексувала Крим, розірвавши півдесятка міжнародних договорів і створивши нову територіальну суперечку з нічого. І тепер у світі цікавляться не тим, чи буде Карабах прецедентом для Криму, а тим, чи не буде навпаки. В Нагірному Карабаху «референдум» у Криму про приєднання до Росії назвали «добрим прецедентом» для себе, а Вірменія стала однією з лише десяти країн, які підтримали захоплення Росією Криму в ООН.
Британська ж газета The Times розповідає читачам, як «перемога» Росії у Криму повернула моду на президента Володимира Путіна. Ейфорія через «повернення» Криму заповнила всі куточки щоденного життя Росії, патріотизм переріс у безумство, рейтинги Путіна пішли стрімко вгору. І ця популярність минулого тижня відобразилася в тисняві в універмазі ГУМ у Москві за футболками і футлярами для айфонів із зображеннями Путіна. Продаж планували на три дні, але все розпродали за два, і юрби, які прийшли у п’ятницю, були розчаровані, що їм не дісталося футболок по 1200 рублів (понад 400 гривень) із Путіним, який на пляжі смокче коктейль і передає вітання з Криму, чи Путіним у чорних окулярах в образі Джеймса Бонда тощо. Вплив Криму ширший і не обмежується футболками: рекламні щити закликають вирішити одну з проблем російської столиці гаслом «Повернули Крим, повернемо й Москву без транспортних пробок», а в Сибіру почали випускати цукерки з назвою «Крим» і з гаслом «Спробуй відбери». У статті нагадано, що таке всенародне безумство ніби передбачив російський письменник Василь Аксьонов у книжці 1979 року «Острів Крим», наприкінці якої Москва теж анексовує півострів силою під обманутий захват кримчан, які вивішують гасла «Крим + Кремль = любов».