У селі Завітному діти любили грати в сільському сквері. Там були великі дерева – в степу це рідкість. Відразу за його задньою огорожею, поблизу шкільного майданчика для занять військовою підготовкою, росли бузок і акації – цілі зарості. Ще там було багато чорних мармурових каменів, що стирчали з землі, – на їх відполірованій поверхні були вибиті дивні літери. Діти знали, що це «могили німців» і з задоволенням грали біля них у війну.
Вони були впевнені, що саме на цьому місці відбувся бій, в якому червоноармійці знищували фашистів, а ті, не відкладаючи на довго, ховали своїх убитих під чорними плитами.
Так було на початку 80-их, одним із хлопчаків був я. І як сильно я обожнював фільми про війну й обожнював грати в неї.
У ті роки моя мати працювала дільничним лікарем у сільській амбулаторії; саме з цим великим домом і межував той сквер. Фасад амбулаторії прикрашали колони, там були високі кімнати, величезний підвал і просторе горище, і я любив там скрізь бігати – це було зовсім не схоже на решту невеликих будиночків повоєнних переселенців.
До війни Завітне називалося Саурчі-Німецький. За будинком, який потім став амбулаторією, був сад, який потім став сквером, а ще кладовище, яке ми, радянські діти, вважали могилами фашистів. Взагалі, в радянському дитинстві німців було багато. Найбільше їх було в телевізорі: у-у-у які, жорстокі, говорять незрозуміло. Їх, звичайно, потрібно було вбивати, що наші по телевізору і робили – іноді жартома, а частіше суворо примруживши очі. А як же інакше – німці! Як же поводитися з ними, питала спочатку вихователька з дитячого садка, а потім орденоносна вчителька в школі. Діти самі розуміли. «Убий його, він німець!» – тикали вони пальцем один в одного.
Були ще смішні – зі спортивної дитячої ендеерівської програми. Ці вже були так собі, несправжні. Наші їх вже перемогли, от вони тепер і бігають там, змагаються. Смішний Аді, що значить Адольф, вчить маленьких мирних фашистів стрибати в мішках, а вони стараються, падають один на одного. Німець Адольф лазить під мотузкою і просить у мікрофон: «Роби, як ми!»
Завідуюча магазину згадує про свою поїздку на озеро Балатон в радянську Болгарію. Там в їдальні поруч з нею сіли німці. Їдять, перемовляються. Поводяться запросто, не соромляться. «Я сиджу, шматок в горло не лізе. А вони сидять: данке, бітте. Як звичайні люди!»
Пізніше про подібну реакцію організму мені розповів знайомий екскурсовод: він спочатку все не міг звикнути, каже: веду їх гірською стежкою, місцями бойової слави, відстав дехто, і чутно вдалині, з лісу – німецьку розмову. «Прямо як у кіно про партизанів! Де, думаю, мій автомат? Потім звик».
Так, німці були. Ті, які лежали на кальвіністському цвинтарі під мармуровими плитами і ті, які збудували будинок, яким мені так цікаво було бігати. Про них не розповідали. Ще була моя двоюрідна бабця, яку в 41-му виселили з Сімферополя разом з чоловіком Артуром Валендером і двома дітьми в Казахстан, в селище при урановому руднику. Артур Валендер там і залишився назавжди, а його вдова з дочкою повернулися до Криму. Але вона нічого не розповідала, говорила тільки, що Валендер – німецьке прізвище. В деталі я не вдавався.
Іван Ампілогов, російський письменник з Криму
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Вони були впевнені, що саме на цьому місці відбувся бій, в якому червоноармійці знищували фашистів, а ті, не відкладаючи на довго, ховали своїх убитих під чорними плитами.
Так було на початку 80-их, одним із хлопчаків був я. І як сильно я обожнював фільми про війну й обожнював грати в неї.
У ті роки моя мати працювала дільничним лікарем у сільській амбулаторії; саме з цим великим домом і межував той сквер. Фасад амбулаторії прикрашали колони, там були високі кімнати, величезний підвал і просторе горище, і я любив там скрізь бігати – це було зовсім не схоже на решту невеликих будиночків повоєнних переселенців.
До війни Завітне називалося Саурчі-Німецький. За будинком, який потім став амбулаторією, був сад, який потім став сквером, а ще кладовище, яке ми, радянські діти, вважали могилами фашистів. Взагалі, в радянському дитинстві німців було багато. Найбільше їх було в телевізорі: у-у-у які, жорстокі, говорять незрозуміло. Їх, звичайно, потрібно було вбивати, що наші по телевізору і робили – іноді жартома, а частіше суворо примруживши очі. А як же інакше – німці! Як же поводитися з ними, питала спочатку вихователька з дитячого садка, а потім орденоносна вчителька в школі. Діти самі розуміли. «Убий його, він німець!» – тикали вони пальцем один в одного.
Були ще смішні – зі спортивної дитячої ендеерівської програми. Ці вже були так собі, несправжні. Наші їх вже перемогли, от вони тепер і бігають там, змагаються. Смішний Аді, що значить Адольф, вчить маленьких мирних фашистів стрибати в мішках, а вони стараються, падають один на одного. Німець Адольф лазить під мотузкою і просить у мікрофон: «Роби, як ми!»
Завідуюча магазину згадує про свою поїздку на озеро Балатон в радянську Болгарію. Там в їдальні поруч з нею сіли німці. Їдять, перемовляються. Поводяться запросто, не соромляться. «Я сиджу, шматок в горло не лізе. А вони сидять: данке, бітте. Як звичайні люди!»
Пізніше про подібну реакцію організму мені розповів знайомий екскурсовод: він спочатку все не міг звикнути, каже: веду їх гірською стежкою, місцями бойової слави, відстав дехто, і чутно вдалині, з лісу – німецьку розмову. «Прямо як у кіно про партизанів! Де, думаю, мій автомат? Потім звик».
Так, німці були. Ті, які лежали на кальвіністському цвинтарі під мармуровими плитами і ті, які збудували будинок, яким мені так цікаво було бігати. Про них не розповідали. Ще була моя двоюрідна бабця, яку в 41-му виселили з Сімферополя разом з чоловіком Артуром Валендером і двома дітьми в Казахстан, в селище при урановому руднику. Артур Валендер там і залишився назавжди, а його вдова з дочкою повернулися до Криму. Але вона нічого не розповідала, говорила тільки, що Валендер – німецьке прізвище. В деталі я не вдавався.
Іван Ампілогов, російський письменник з Криму
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції