Наприкінці лютого в 2012–му, коли ще вирували емоції з приводу виступів на Болотній у Москві, я в Сімферополі на творчій зустрічі зачитав цей спіч. Не знаю, чи став би я зараз радити те саме. Можливо.
Одна з моїх читачок, ділячись своїми враженнями, приголомшила мене запитанням: «Чому ви так не любите Росію?».
Я здивувався, але не більше ніж через два дні після цього подібну думку, про мене і про мою книгу «Вольєр», – але поза очі – висловили одному моєму знайомому, мовляв, роман «антиросійський». Я, зізнатися, задумався.
Навіть розгубився. Чому я «не люблю Росію», причому так, що не полінувався написати про це 128 сторінок? Це не так. Більше того, я б остерігся навіть мати приятелів, здатних на подібну нелюбов. Адже це схоже на нелюбов до людства. Я прислухався до себе, критично розбирався в собі і чесно повідомляю – я Росію люблю. Я багато чого люблю, і Росію теж.
Це в моєму уявленні величезна малолюдна країна, населена такими ж, як усі ми, людьми. Вони страждають, радіють і працюють. Це села і міста, оброблені поля, гучні заводи і тихі бібліотеки. Це старі, підлітки, дівчатка, закохані пари та голови родин. Матері. Щоранку вони прокидаються, живуть і з надією завершують свій день. Там говорять, що важливо, добре зрозумілою мені мовою. Єдиною мені до кінця зрозумілою мовою. Як я можу це «не любити»?
Там, я впевнений, живе дуже багато людей, гідних вищої поваги. Я
знаю, там жили такі люди, і не варто тут наводить список загальновідомих імен. Я думаю, що їхні – перш за все їхні – сумніви, страждання і надії я сприймаю повною мірою. Я так само, як і вони, – росіянин. Але саме тому зло, яке діється в Росії зараз, я сприймаю та відчуваю повною мірою.
Знову ж таки – що таке «Росія»? Прапор і гвинтики державного механізму, що є на утриманні? Берези? Це теж, але не тільки це. Дозволю собі не це любити в Росії. «Їх дві в Москві – Москви», – сказав якось Маяковський. Є така Росія, любити яку не слід, а є така, не любити яку без сліз у душі неможливо.
Боюся, саме зараз Росії потрібна наша любов. Зараз до неї прикута увага найбільш чутливих і відкритих моїх співгромадян. Незрозуміло нічого, крім того, що всі ті чесні й совісні сили, які я, ми, такі як ми, завжди підозрювали в Росії, ці сили підбадьорилися. І сказали – «ми є». І затвердили, що і були, і є, і будуть в Росії завжди, ці чесні та небайдужі сили. І невичерпна в цій країні прихована річка людської правди і життя.
Не любити Росію легко. Немає нічого легше. Доводів вистачає – і наукових, і історичних, і отриманих безпосереднім досвідом кожного. Не розуміти жителів Росії просто, просто і посміятися над ними. І боятися Росію легко, це вже найлегше. Але от побачити за всією її страхітливою сутністю цю російську і «тільки російську» лагідність і це вічне прагнення правди і любові, і полюбити всіх її жертв, і минулих, і майбутніх – це важче, це важко. Куди як легше відкинути Росію взагалі, з усією її брехнею і кров'ю, або як мале дитя, нею «взагалі» захоплюватися. Любов тримається працею, без неї вона малого чого варта.
Іван Ампілогов, російський письменник з Криму
Думки, висловлені в рубриці «Блог», передають судження самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції